почуває себе вже краще, цілком добре себе почуває — він зовсім одужав.
Кароліна весело засміялася. І коли її посварили за те, що вона боса і в мокрому фартушку, то засміялася ще голосніше, і її мало не покарали. Але, побачивши здорового дідуся, вмить забули про кару.
День минув дуже весело. Час від часу Кароліна ніжно поглядала на дідуся — адже це завдяки їй він знову був у сімейному колі! Вона вже геть забула, що це через неї він захворів. Тепер Кароліна почувала, що дідусь їй рідніший, ніж будь-кому іншому. І вона подала йому руку, щоб разом піти погуляти.
За обідом, обчищаючи персика, дідусь несподівано спитав: — А що зі мною все-таки було? — Навіть лікар нічого не розуміє, — докинув тато. А радісно збуджена Кароліна сміливо сказала: — Ти втратив був пташку, що зберігала молодість у твоєму серці. Дорослим це здалося дуже дотепним жартом. Вечір минув спокійно. В домі витав дух злагоди і щастя. Якби не дідусева хвороба, ніхто б цього й не відчув; та оскільки добре цінується лиш тоді, коли зазнаєш лихого, всім тепер дихалось легше. І Кароліна, либонь, уперше подумала: як гарно, коли біля тебе люблячі рідні… Коли настав час спати, Кароліна, перш ніж іти до себе в кімнату, зупинилася перед Адонісом. — Ну як, Кароліно, чи не забагато було в тебе пригод? — спитав Адоніс. — Тік-так, тік-так… — Ти вже не сердишся на мене? — спитала Кароліна. — Я ніколи по-справжньому на тебе не сердився. Тік-так, тік-так… Я добре знаю дітей. Сподіваюсь, те, що сталося, буде для тебе добрячим уроком. — Звичайно, любий Адонісе! — відповіла Кароліна. — Тік-так, тік-так, тік-так, — цокав годинник. — Колись тобі здаватиметься, що все це тобі приснилося. Я знаю — так було завжди, відколи я стою в цьому домі. — А щось таке траплялося з іншими дітьми, які росли в цьому домі? — Аякже! Однак не сподівайся, що вони можуть тобі щось розповісти тепер, відколи виросли. І ти також виростеш, Кароліно, адже ти так швидко ростеш! Скоро станеш дорослою дівчиною. Міряючи все життя час, я маю його… — А мені не дуже хочеться рости, — сказала Кароліна. — Невже ти хочеш назавжди лишитися такою, як нині, такою, як оті діти із задзеркальної країни? — Ой, ні! — вигукнула дівчинка. — Отож ти виростеш. І це буде чудово… А коли ти станеш дорослою, в тебе будуть діти. — Я ніколи їх не сваритиму, — сказала Кароліна. — Ха-ха ха-ха! — засміявся Адоніс. Потім він знову став серйозним. — Я з ними розмовлятиму вночі, — сказав Адоніс. — Ти про це не знатимеш. Ти навіть забудеш, що я вмію розмовляти, і вважатимеш, що я — лише старий механічний пристрій для вимірювання часу. Саме так! І не суди надто суворо дорослих, бо й сама колись станеш дорослою. — А яка пташка буде в мене? — спитала Кароліна. — Про це дізнаються вже твої діти, — відповів Адоніс. Він випростався в своїй дерев’яній тозі, і Кароліна збагнула — їхню розмову скінчено. Адоніс більше нічого не скаже.
За обідом, обчищаючи персика, дідусь несподівано спитав: — А що зі мною все-таки було? — Навіть лікар нічого не розуміє, — докинув тато. А радісно збуджена Кароліна сміливо сказала: — Ти втратив був пташку, що зберігала молодість у твоєму серці. Дорослим це здалося дуже дотепним жартом. Вечір минув спокійно. В домі витав дух злагоди і щастя. Якби не дідусева хвороба, ніхто б цього й не відчув; та оскільки добре цінується лиш тоді, коли зазнаєш лихого, всім тепер дихалось легше. І Кароліна, либонь, уперше подумала: як гарно, коли біля тебе люблячі рідні… Коли настав час спати, Кароліна, перш ніж іти до себе в кімнату, зупинилася перед Адонісом. — Ну як, Кароліно, чи не забагато було в тебе пригод? — спитав Адоніс. — Тік-так, тік-так… — Ти вже не сердишся на мене? — спитала Кароліна. — Я ніколи по-справжньому на тебе не сердився. Тік-так, тік-так… Я добре знаю дітей. Сподіваюсь, те, що сталося, буде для тебе добрячим уроком. — Звичайно, любий Адонісе! — відповіла Кароліна. — Тік-так, тік-так, тік-так, — цокав годинник. — Колись тобі здаватиметься, що все це тобі приснилося. Я знаю — так було завжди, відколи я стою в цьому домі. — А щось таке траплялося з іншими дітьми, які росли в цьому домі? — Аякже! Однак не сподівайся, що вони можуть тобі щось розповісти тепер, відколи виросли. І ти також виростеш, Кароліно, адже ти так швидко ростеш! Скоро станеш дорослою дівчиною. Міряючи все життя час, я маю його… — А мені не дуже хочеться рости, — сказала Кароліна. — Невже ти хочеш назавжди лишитися такою, як нині, такою, як оті діти із задзеркальної країни? — Ой, ні! — вигукнула дівчинка. — Отож ти виростеш. І це буде чудово… А коли ти станеш дорослою, в тебе будуть діти. — Я ніколи їх не сваритиму, — сказала Кароліна. — Ха-ха ха-ха! — засміявся Адоніс. Потім він знову став серйозним. — Я з ними розмовлятиму вночі, — сказав Адоніс. — Ти про це не знатимеш. Ти навіть забудеш, що я вмію розмовляти, і вважатимеш, що я — лише старий механічний пристрій для вимірювання часу. Саме так! І не суди надто суворо дорослих, бо й сама колись станеш дорослою. — А яка пташка буде в мене? — спитала Кароліна. — Про це дізнаються вже твої діти, — відповів Адоніс. Він випростався в своїй дерев’яній тозі, і Кароліна збагнула — їхню розмову скінчено. Адоніс більше нічого не скаже.