батьком?

Дядько Тайтес. Вiн мав лише одну позашлюбну дитину, сер.

Рiчард. Лише одну! Ви вважаєте, що одну — не дурничка? Я червонiю за вас, дядьку Тайтес!

Андерсон. Мiстере Даджен, тут ваша мати, пригнiчена горем!

Рiчард. Це глибоко зворушує мене, панотче! Але, до речi, що сталося з цiєю позашлюбною дитиною?

Андерсон (показує на Ессi). Ось вона, сер, i чує вашi слова.

Рiчард (вражений, гаряче). Що? Якого ж бiса ви не сказали менi про це ранiше? Дiти досить страждають у цьому домi i без... (Пройнятий каяттям, бiжить до Ессi). Маленька сестричко, не гнiвайся на мене! У мене й надумцi не було образити тебе. (Вона вдячно дивиться на нього, її заплакане личко глибоко його зворушує. Охоплений гнiвом, вiн кричить). Хто примусив її плакати? Хто погано поводився з нею? Присягаюсь Богом...

Мiсiс Даджен (пiдводиться i наступає на нього). Спини свiй блюзнiрський язик! Я бiльш не хочу цього чути. Геть з мого дому!

Рiчард. А звiдки ви знаєте, що це ваш дiм? Адже духiвницi ще не оголошували! (Якусь мить вони дивляться одне на одного з гострою ненавистю; потiм вона, переможена, опускається на своє мiсце. Рiчард рiшуче проходить повз Андерсона до вiкна i береться за спинку рiзьбленого стiльця). Ледi i джентльмени! Вiтаю вас, як старший син свого покiйного батька i недостойний голова цього дому! Даруйте, пасторе Андерсон, i ви також, адвокате Хоукiнз! Чiльне мiсце коло цього столу належить головi родини. (Становить стiльця до столу мiж пастором i стряпчим, сiдає i тоном голови звертається до присутнiх). Ми зiбралися з сумної нагоди: батько помер; дядька страчено на шибеницi i, мабуть, його ждуть вiчнi муки. (Скорботно хитає головою. Всi родичi остовпiли з жаху). Так-так. Робiть скорботнi мiни (раптом голос його м’якшає, бо погляд натрапив на Ессi), аби тiльки в очах у цiєї дитини сяяла надiя! (Жваво). Ну, адвокате Хоукiнз, до справи, до справи. Читайте духiвницю, сер.

Дядько Тайтес. Мiстере Хоукiнз! Не дозволяйте, щоб вами командували та пiдганяли вас!

Хоукiнз (дуже ввiчливо i з цiлковитою готовнiстю). Мiстере Даджен, я певен, не має на думцi ображати мене. Я не затримаю вас i на хвилинку, мiстере Даджен. Ось тiльки вiзьму свої окуляри... (Сягнув рукою до кишенi. Даджени збентежено позирають одне на одного).

Рiчард. Еге, вони помiтили вашу ввiчливiсть, мiстере Хоукiнз. Вони готовi до найгiршого. Склянку вина, поки ви не почали, щоб прочистити горло. (Наливає вино i подає йому, потiм наливає склянку i собi).

Хоукiнз. Дякую, мiстере Даджен. Ваше здоров’я, сер!

Рiчард. І ваше, сер! (Майже пiднiсши склянку до рота, раптом зупиняється, пiдозрiло дивиться на вино i додає з притиском). Чи не буде хто ласкавий принести менi скляночку води?

Ессi, що стежила весь час за кожним його словом i рухом, тихенько встає i за спиною у мiсiс Даджен вислизає у дверi, що ведуть до спальнi, потiм повертається з глечиком у руцi i так само тихо виходить надвiр.

Хоукiнз. Мова, якою складено духiвницю, не зовсiм вiдповiдає вимогам закону.

Рiчард. Так, мiй батько помер без пiдтримки закону.

Хоукiнз. Справдi так, мiстере Даджен, справдi так. (Готується читати). Ви готовi, сер?

Рiчард. Так-так, готовий. Хай Господь нам допоможе з подякою прийняти те, що ми зараз почуємо. Починайте.

Хоукiнз (читає). «Це є моя остання воля i духiвниця, складена мною, Тiмотi Дадженом, на моєму смертному ложi в Невiнстаунi, по дорозi з Спрiнгтауна до Уебстербрiджа, вересня двадцять четвертого, року тисяча сiмсот сiмдесят сьомого. Нею я знищую всi до цього складенi мною духiвницi i заявляю, що, будучи при своєму розумi i твердiй пам’ятi, знаю, що роблю, i ця моя духiвниця цiлком вiдповiдає моїм власним бажанням i почуттям».

Рiчард (глянувши на матiр). От як!

Хоукiнз (похитуючи головою). Погано складено, сер, недоладно! (Читає далi). «Меншому моєму синовi, Крiстоферовi Даджену, залишаю сто фунтiв, з яких п’ятдесят вiн має одержати в день шлюбу з Сарою Вiлкiнз, якщо вона буде згодна з ним одружитися, i по десять фунтiв щоразу при народженнi у них дитини, так до п’яти разiв...»

Рiчард. А коли вона не схоче з ним одружитися?

Крiстi. Схоче, коли я матиму п’ятдесят фунтiв.

Рiчард. Гаразд, брате мiй! Це зрозумiло. Читайте далi!

Хоукiнз. «Дружинi моїй, Еннi Даджен, з народження Еннi Прiмроз...» — Ось бачите, мiстере Даджен, вiн не був обiзнаний у законах: ваша мати не народилася з iм’ямЕннi, а була названа так, коли її хрестили, — «придiляю п’ятдесят два фунти щорiчної ренти до самої смерти».

Мiсiс Даджен, на яку зараз звернули увагу всi, з усiх сил намагається стримати себе.

«Виплачуватиметься рента з процентiв з її власних грошей». Ну i вираз, мiстер Даджен! «З її власних грошей!»

Мiсiс Даджен. Це дуже правильно сказано, бо це свята правда. Кожен пеннi належить менi! П’ятдесят два фунти на рiк!

Хоукiнз (читає). «За її доброчеснiсть i побожнiсть я доручаю її добросердю та пiклуванню наших дiтей, пiсля того, як усе своє життя, я, наскiльки мiг, старався стояти мiж нею i ними».

Мiсiс Даджен. І це менi нагорода! (Стримуючи лють). Ви знаєте мою думку, мiстере Андерсон, ви знаєте, як я це назвала!

Андерсон. Цього вже не змiнити, мiсiс Даджен. Ми мусимо приймати те, що нам воздається. (До Хоукiнза). Далi, сер.

Хоукiнз. «Дiм мiй в Уебстербрiджi з землею i з рештою мого майна залишаю старшому синовi i спадкоємцевi моєму, Рiчардовi Даджену».

Рiчард. Ого! Годований телець, пасторе, годований телець!

Хоукiнз. «...з такими умовами...»

Рiчард. Пiд три чорти! Є умови?

Хоукiнз. «По-перше, вiн не повинен допустити, щоб незаконна дочка мого брата Пiтера померла з голоду або щоб злиднi штовхнули її на згубний шлях».

Рiчард (гаряче вдаривши кулаком об стiл). Згода!

Мiсiс Даджен повертається, щоб кинути лютий погляд на Ессi, не бачить її на мiсцi i, зрозумiвши, що та без дозволу вийшла, мстиво стуляє губи.

Хоукiнз. «...По-друге, вiн мусить бути добрим хазяїном моїй старiй коняцi Джiмовi...» (Знову хитає головою). Треба було б написати «Джеймсовi», сер.

Рiчард. Джеймсовi житиметься непогано! Далi!

Хоукiнз. «...i залишити в своєму домi мого старого глухого наймита Проджера Фестона».

Рiчард. Щосуботи Проджер Фестон напиватиметься до безтями.

Хоукiнз. «...По-третє, вiн має зробити Крiстi весiльний подарунок, щось з окрас нашої парадної кiмнати».

Рiчард (пiднiмає клiтку з опудалами птахiв). Маєш, Крiстi!

Крiстi (розчаровано). Менi бiльше до вподоби фарфоровi павичi!

Рiчард. Матимеш! І те, i друге. (Крiстi радiє). Що далi?

Хоукiнз. «Четверта i остання умова: хай вiн постарається жити у злагодi зi своєю матiр’ю, оскiльки вона на це погодиться».

Рiчард (з сумнiвом).