примружилась одним оком. Усміхнулася в себе. І так само мовчки, обома руками взяла в свої долоні Олексину руку, що перед тим гладила її. Та так і тримала, ледь ворушачи пальцями його пальці. «Не грайся, Олексо… — сказала, прокашлявшись. — То є дурне діло — серце. Лишися того. Перекліпай або переплач. Але то не наша радість»…

Та й пішла собі берегом, ні разу не повернувшись назад плечима.

Він заревів тоді, як бугай, коли йому протягують налигач крізь кільце в ніздрях. Олекса впав на землю, вчепившись руками в траву, і здавалося, був би гриз її, аби бодай ще раз відчути на собі лагідну Мариньчину руку, що пестила його крізь сорочку, як не пестив ніхто й ніколи. Він хотів наздогнати зникаючу Мариньку, нігтями вчепитися їй у плечі — і трусити — обіймати доти, доки вона не зомліла би в його обіймах, а він би нарешті наситив свою голодну душу, обнюхуючи її з голови до ніг, та пестячи губами її обличчя. Олекса не хотів би від неї більше нічого: лиш отако тримати в своїх руках, вдихаючи її запахи, як дурман, і знати, що таке з нею робить лише він.

А тут, Боже милосердний… безгрішна Маринька без сорому і без устиду кружляє тінню над Кириловими плечима, ніби проситься до нього в пазуху.

Тоді, в Іванцевій колибі, чорна ревність і безпам'ятство роздерли Олексу — й спустили курок неначищеної рушниці в білу хмарку, що обгортала Чев'юка.

Ну, певно що так. Сліпа і безпам'ятна ревність. Бо Німий мовчав, а Кирило тоді різав солонину і ворушив губами. А чорна завжди Маринька нахилялася над Кирилом беззвучно — в білих одежах і з усміхом на устах.

Як таке могло бути на його очах?!

Олекса всього лише хотів прогнати мару.

Бо ніхто не мав на Мариньку права.

Навіть його найдобріший господар Кирило.

…Говдя гойдається на Мариньчиній гойданці недовго. Далекий, давно забутий Кириловий запах проривається чи то крізь траву з-під хітанки… чи випливає із сонної хати, де, певно, додивляє сон богодуха жінка, яка навіть тепер, поморщена і згорблена, чорна, ніби земля, не дає спокою старіючому Олексі Німому.

І він стискає плечима.

Чи то від зчудування, чи від злості: навіть по смерті Кирило також не дає Олексі спокою.

А може, не дає прощення? Бо чого б то тепер бути Кириловому духові в Мариньчинім саду?!

Та Говдина злість триває недовго. Лиш доти, доки сусідський півень не згадав, що в нього є голос.

А далі Олекса вже не думав. Лиш схопився на ноги, витягнув із штанини ніж, черкнув ним по мотуззю — й спритно, як молодий парубок, перескочив через похилений паркан.

…ЗНАЙШЛА МАРИНЬКУ Варварчукова Петруня перед полуднем, коли принесла їй молока.

Розпростерта під грушею жінка лежала грудьми на розтрощеній гойданці, обіймаючи закляклими руками порізане мотуззя. З кишені її чорного козячого кептарика визирала заплетена в косичку свічка, яку в горах тримають для смерті.

Петруня повільно нахилилася над Маринькою, ніби мала намір щось їй тихенько шепнути, щоб не злякати. Але нараз різко відсахнулася:

мертва Маринька дихає запахом чоловічого тіла,

в якому змішалися запахи толоченої отави й соленого поту,

стиглих яблук і свіжого молока, запах шкірки молодого ягнятка й запах слизького Дмитрикового сім'я, колись розлитого по Петруниних білих стегнах.

Запах такий свіжий, гострий і рідний, що отетеріла Петруня, хрестячись одночасно обома руками, відступає в глиб саду, а далі кричить на все село голосом, що нагадує голос горлиці, пораненої в саме горло.

А може, в серце…

9 жовтня 2006 — 25 лютого 2007,

Київ — Микуличин на Івано-Франківщині — Київ.