прийняли таке: скличемо фермерський протестний мітинг. Навіть коли лише 25 фермерів прийде, щось зробимо.
Але рішити — це одне, а виконати — це друге діло. Всі бояться розношувати оголошення про мітинг, бо якби хтось побачив і доніс, то крамарі кредиту не дадуть. Все це упало на мої плечі. Я вирентував міську “голю” (зал), написав оголошення і порозношував їх. Запросив бесідника-фермера (прогресивного), щоб говорив на мітингу. Прийшов день мітингу. Що то був за день! Я його ніколи не забуду. Як ми журились перед ним, але це було марно! Все склалось знаменито, прийшло 400 фермерів, адвокат, лікар і малі бізнесмени та один реакційний багатий фермер. Ми вибрали багатого фермера на голову зібрання, і він питає: “Хто скликав цей мітинг?” Я вийшов на сцену і сказав, що нас кілька рішили скликати зібрання тому, що вже двох фермерів викинуто з господарки за незаплачені довги. Це спричинили Трост компанії. А хто буде наступними жертвами? Реакційний фермер залишився головою зібрання…
Встав до слова адвокат, містер Кравс, став потішати присутніх, що їм немає чим журитись, бо добробут є уже “за рогом”. Він теж уважає себе фермером і справді має землю, котру відібрав від одної вдовиці-фермерки, коли був її оборонцем у одній легальній справі. Коли я його питав, чому він себе вважає фермером, коли ми всі знаємо, що він адвокат? Ми знаємо, яким способом він дістав ту землю, то хай не забуває тої “гуски”, яка йому знесла золоте яйце!.. Він сів і більше не перешкоджав, бо люди сміялися з нього.
Лікар теж пробував нас тішити тим “добробутом, що чекає на нас за рогом”, але я нагадав йому, що зібрання було скликане для фермерів, і він сів та мовчав. Бізнесмени уже не намагались говорити, висловлювались тільки фермери і наш гість — фермерський провідник.
Гість-бесідник помаленьку пояснив наші обов’язки, які ми повинні відчувати один до другого. Він сказав: “Якщо ви не будете підтримувати один одного, то Трост компанії повиганяють вас із ваших домів, заберуть ваші господарки за несплачені довги! Це є несправедливо, бо ніхто не платить вам за вашу працю. Як ви будете обороняти себе колективно, то ніхто не зможе вас з землі вигнати”.
В нашій околиці компанії пробували виганяти фермерів за довги, але усі разом боролись проти таких заходів. Такі зібрання, яке ми скликали у Вакав, були зорганізовані і по других околицях. Перед закриттям зібрання ми ухвалили декілька резолюцій до урядів Саскечевану і в Оттаві і розійшлись задоволені додому.
Після цього ні один фермер не був вигнаний із свого дому через довги. Так проходила фермерська боротьба у тих тяжких роках.
…Вибухла друга світова війна. Гітлерівська Німеччина загарбовувала країну за країною і людське майно. Це була війна з задумом нападу на Радянський Союз.
Наш найстарший син записався до армії один місяць перед початком війни. Він навчався на офіцера, але як закінчив тренування, його поїздку до Європи на фронт відкликано. Він продовжував науку в університеті і знову записався у збройні сили. Знову бюрократи в Оттаві відмовили йому виїзд до Європи на фронт, і до сьогоднішнього дня ми не знаємо, чому вони так поступили. Син був у доброму здоров’ї, але був активістом між студентами…
У 1946 році я продав свою господарку в Бон Мадон, перебрався до Кіністино, там продав господарку і переїхав до Прінс-Альберта, де купив і вів два роки таксі.
Ми мріяли поїхати на Україну, відвідати нашу рідну землю, куточок, де ми родились. Ми поїхали, і нас гарно приймали. Я відвідав свою родину в селі Лешатів, Сокальський район, а дружина відвідала рідних на Буковині. Ми чулись вільно і не мали ніяких проблем. Наші рідні в Радянськім Союзі живуть щасливо, працюють для добробуту всього народу. Ми винесли гарні враження…
Василь Гайдаш — також українського походження. Живе він у Келовні, керує місцевим відділенням прогресивної організації РЗТ — Робітничого запомогового товариства.
Пропрацювавши на фермі майже все життя, вісім років тому Гайдаш кинув политу своїм потом землю в провінції Альберта: фермерство вже не могло прогодувати родину, а запаси на старість ще рано було чіпати. Прибутки від ферми весь час падали, податки ж — навпаки: зростали. Вирощений хліб нікуди було дівати — ніхто не купував або платив зовсім дешево. Отож 40–50 тисяч доларів річного прибутку вже не приносили радості фермерській родині. Частину ділянки Гайдаш продав, решту, небагато, здав в оренду: не хотілось зовсім поривати із землею. Та й… забув про неї. Два останні роки не знайшов часу (бажання теж) відвідати свою ферму, хоч вона всього за кілька сот кілометрів од Келовни.
— Позаторік, — ділився думками Василь Гайдаш, — від ферми мав прибутку аж… вісім тисяч: доларів. З них три тисячі довелося сплатити як податок. У нас так: чим менші прибутки, тим більші податки. Ну а торік і зовсім сміховина — три тисячі доларів прибутку. Мізерія. Продати ж землю вже не можу. Ніхто не купує…
Василь Гайдаш недавно відвідав землю предків — здійснив багатоденну екскурсію туру “Спадщина”, організовану товариством “Україна”. Був вражений тим, що побачив. Відзняв сотні слайдів. Про побачене на прабатьківщині хотілося поділитися враженням, особливо ж з канадцями українського походження, яких немало живе в Келовні. Гайдаш навіть через газету об’явив, що всі, хто хоче побачити слайди про Україну, її міста і села, як там живуть люди, можуть приходити до нього додому в зручний час.
Бажаючих було багато.
Про поїздку Гайдаш якомога докладніше розповів у місцевій газеті “Дейлі курір”: де був, що бачив, про що вели мову.
Гадав, що зробив добре діло для тих, хто не може з якихось причин все побачити на власні очі.
Яке ж було здивування, коли одна за одною в газеті появились статті, з кожного слова яких текла жовч.
Першу підписав якийсь В. Федейко.
“Дорогий сер, — за звичкою звертався автор до редактора газети, — це був дивний лист, що написав містер Гайдаш. “Українські господарі хочуть миру”, — твердить він. — Звичайно, простий народ України хоче миру, як і ми. Але чи керівництво СРСР в Москві також хоче миру? Після другої світової війни російські війська рушили на Східну Німеччину, Польщу, Угорщину, Чехословаччину, в 1979 році окупували Афганістан. Він пише, що діти з України часто повторюють вірш “Я хочу миру, я хочу жити”. Та схаменіться, містере Гайдаш, пам’ятайте, діти Афганістану також хочуть миру, також хочуть жити. Далі містер Гайдаш захоплюється, що він бачив поля, де збирали високі врожаї. Якщо врожаї на Україні такі високі, чому ж
Встав до слова адвокат, містер Кравс, став потішати присутніх, що їм немає чим журитись, бо добробут є уже “за рогом”. Він теж уважає себе фермером і справді має землю, котру відібрав від одної вдовиці-фермерки, коли був її оборонцем у одній легальній справі. Коли я його питав, чому він себе вважає фермером, коли ми всі знаємо, що він адвокат? Ми знаємо, яким способом він дістав ту землю, то хай не забуває тої “гуски”, яка йому знесла золоте яйце!.. Він сів і більше не перешкоджав, бо люди сміялися з нього.
Лікар теж пробував нас тішити тим “добробутом, що чекає на нас за рогом”, але я нагадав йому, що зібрання було скликане для фермерів, і він сів та мовчав. Бізнесмени уже не намагались говорити, висловлювались тільки фермери і наш гість — фермерський провідник.
Гість-бесідник помаленьку пояснив наші обов’язки, які ми повинні відчувати один до другого. Він сказав: “Якщо ви не будете підтримувати один одного, то Трост компанії повиганяють вас із ваших домів, заберуть ваші господарки за несплачені довги! Це є несправедливо, бо ніхто не платить вам за вашу працю. Як ви будете обороняти себе колективно, то ніхто не зможе вас з землі вигнати”.
В нашій околиці компанії пробували виганяти фермерів за довги, але усі разом боролись проти таких заходів. Такі зібрання, яке ми скликали у Вакав, були зорганізовані і по других околицях. Перед закриттям зібрання ми ухвалили декілька резолюцій до урядів Саскечевану і в Оттаві і розійшлись задоволені додому.
Після цього ні один фермер не був вигнаний із свого дому через довги. Так проходила фермерська боротьба у тих тяжких роках.
…Вибухла друга світова війна. Гітлерівська Німеччина загарбовувала країну за країною і людське майно. Це була війна з задумом нападу на Радянський Союз.
Наш найстарший син записався до армії один місяць перед початком війни. Він навчався на офіцера, але як закінчив тренування, його поїздку до Європи на фронт відкликано. Він продовжував науку в університеті і знову записався у збройні сили. Знову бюрократи в Оттаві відмовили йому виїзд до Європи на фронт, і до сьогоднішнього дня ми не знаємо, чому вони так поступили. Син був у доброму здоров’ї, але був активістом між студентами…
У 1946 році я продав свою господарку в Бон Мадон, перебрався до Кіністино, там продав господарку і переїхав до Прінс-Альберта, де купив і вів два роки таксі.
Ми мріяли поїхати на Україну, відвідати нашу рідну землю, куточок, де ми родились. Ми поїхали, і нас гарно приймали. Я відвідав свою родину в селі Лешатів, Сокальський район, а дружина відвідала рідних на Буковині. Ми чулись вільно і не мали ніяких проблем. Наші рідні в Радянськім Союзі живуть щасливо, працюють для добробуту всього народу. Ми винесли гарні враження…
Василь Гайдаш — також українського походження. Живе він у Келовні, керує місцевим відділенням прогресивної організації РЗТ — Робітничого запомогового товариства.
Пропрацювавши на фермі майже все життя, вісім років тому Гайдаш кинув политу своїм потом землю в провінції Альберта: фермерство вже не могло прогодувати родину, а запаси на старість ще рано було чіпати. Прибутки від ферми весь час падали, податки ж — навпаки: зростали. Вирощений хліб нікуди було дівати — ніхто не купував або платив зовсім дешево. Отож 40–50 тисяч доларів річного прибутку вже не приносили радості фермерській родині. Частину ділянки Гайдаш продав, решту, небагато, здав в оренду: не хотілось зовсім поривати із землею. Та й… забув про неї. Два останні роки не знайшов часу (бажання теж) відвідати свою ферму, хоч вона всього за кілька сот кілометрів од Келовни.
— Позаторік, — ділився думками Василь Гайдаш, — від ферми мав прибутку аж… вісім тисяч: доларів. З них три тисячі довелося сплатити як податок. У нас так: чим менші прибутки, тим більші податки. Ну а торік і зовсім сміховина — три тисячі доларів прибутку. Мізерія. Продати ж землю вже не можу. Ніхто не купує…
Василь Гайдаш недавно відвідав землю предків — здійснив багатоденну екскурсію туру “Спадщина”, організовану товариством “Україна”. Був вражений тим, що побачив. Відзняв сотні слайдів. Про побачене на прабатьківщині хотілося поділитися враженням, особливо ж з канадцями українського походження, яких немало живе в Келовні. Гайдаш навіть через газету об’явив, що всі, хто хоче побачити слайди про Україну, її міста і села, як там живуть люди, можуть приходити до нього додому в зручний час.
Бажаючих було багато.
Про поїздку Гайдаш якомога докладніше розповів у місцевій газеті “Дейлі курір”: де був, що бачив, про що вели мову.
Гадав, що зробив добре діло для тих, хто не може з якихось причин все побачити на власні очі.
Яке ж було здивування, коли одна за одною в газеті появились статті, з кожного слова яких текла жовч.
Першу підписав якийсь В. Федейко.
“Дорогий сер, — за звичкою звертався автор до редактора газети, — це був дивний лист, що написав містер Гайдаш. “Українські господарі хочуть миру”, — твердить він. — Звичайно, простий народ України хоче миру, як і ми. Але чи керівництво СРСР в Москві також хоче миру? Після другої світової війни російські війська рушили на Східну Німеччину, Польщу, Угорщину, Чехословаччину, в 1979 році окупували Афганістан. Він пише, що діти з України часто повторюють вірш “Я хочу миру, я хочу жити”. Та схаменіться, містере Гайдаш, пам’ятайте, діти Афганістану також хочуть миру, також хочуть жити. Далі містер Гайдаш захоплюється, що він бачив поля, де збирали високі врожаї. Якщо врожаї на Україні такі високі, чому ж