у морському поході?.. До того ж подивись на море: є там хоч одна рибальська шаланда? Кого, кого, а рибалок ти не можеш звинуватити в боягузтві. Доведеться зачекати, Кудряш. Федя тільки махнув рукою.

— Ех, чекай не чекай — все одно, — нервово мовив він. — Видно, пізно народився…

— Що, що? — здивовано перепитав вожатий. — Як це пізно?

— Так, пізно! — вигукнув Федя, зіскакуючи з каменя. Очі його заблищали. — Народився б я в шістнадцятому чи в сімнадцятому столітті, став би справжнім моряком… Тоді було де показати себе, було що відкривати!..

— Еге, браток, — свиснув Всеволод Петрович, — та ти, я бачу, серйозно захворів. І хвороба твоя мені ясна: начитався пригодницьких романів — Фенімора Купера, Майн Ріда, Олександра Дюма…

— Я їх ще в п’ятому класі читав, — буркнув Федя.

— Тоді дозволь запитати, чим же ти цікавишся тепер? Ану лишень покажи, не ховай. — Вожатий узяв із Фединих рук потріпану книгу. — А-а, давній знайомий — Джеймс Кук, щоденники! — Всеволод Петрович посміхнувся. — Ну, брате, погані твої справи. Всі материки й океани давно відкриті, нанесені на карту, і назву кожен має…

— Ви глузуєте з мене! — вигукнув ображено Кудряш.

— І в гадці не маю, — відповів спокійно вожатий. — Сідаймо, друже, поговоримо. Я теж у твої роки захоплювався книгами про морські подорожі. Читав і про Кука, й про Магеллана, і про Колумба, мріяв завойовувати крижані простори Арктики, як Нансен і Амундсен, бачив себе поряд із Пржевальським, Лаптєвими, Дежнєвим… І ти гадаєш, мені не здавалося тоді, що запізнився я із своїм народженням, що все вже давно відкрито, всі подвиги звершено і для мене нічого не зосталося?..

— А хіба не так? — Федя глянув на Всеволода Петровича.

— В тому й річ, що все далебі не так! Поглянь, які славні, героїчні діла вершаться навколо тебе. Ми проникаємо в атомне ядро, зводимо небачені будови, змінюємо лице планети… І з кожним днем перед нами постають все нові й нові завдання. Ми тільки-но почали освоювати космос. Попереду польоти до найближчих планет, передусім — до Місяця, Венери, Марса… А там — відкриються шляхи до зірок, в інші зоряні системи…

— Еге ж, — обізвався Федя, — спробуй тепер що-небудь звершити. Он першого супутника запустили в тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомому році, а вже через три роки Гагарін і Титов облетіли Землю. Доки я виросту, ракети відлітатимуть на Місяць, на Венеру і Марс так само регулярно, за розкладом, як зараз летять літаки з Києва в Москву чи в Ленінград.

— Хай так, — посміхнувся вожатий, — хай навіть до твого повноліття всю Галактику встигнуть дослідити… Та хіба тільки нею самою обмежиться людина? Ось візьми хоча б море. Чи все ми знаємо про нього? Найбільша глибина Світового океану біля одинадцяти кілометрів…

— Угу, в Маріанській западині, — кивнув Федя.

— Так от, людина вже проникла туди, але безмежні океанські простори ще ждуть своїх відкривачів. Безліч нерозгаданих таємниць ховає в своїх глибинах океан… А що ми знаємо про будову Землі? Менше, ніж про космос. Адже ми проникли в земну кору лише на кілька кілометрів! Це нікчемно мало порівняно з велетенським радіусом земної кулі… Скільки ще недосліджених гірських вершин, льодовиків, на які досі не ступала нога людини. Так що тобі нічого сумувати — вистачить на твій вік і цікавих досліджень, і незвичайних відкриттів, тільки б виріс ти допитливою і мужньою людиною, любив працю… А зараз відпочивай, набирайся сил. Скоро підемо в похід на шлюпках; артеківці запросили нас на зустріч із кубинськими піонерами.

— Справді? — зрадів Федя. — От здорово! А я ж, Всеволоде Петровичу, іспанську мову знаю.

— Невже? Звідки? — здивувався вожатий.

— Мене мама ще змалку вчила говорити по-іспанському. Вона в “Інтуристі” працює перекладачем…

— Чудово! Будеш у нас за перекладача. Збирайся мерщій і заходь до мене в намет. Призначаю тебе метеорологом нашої групи екскурсантів, візьмеш барометр.

— Єсть взяти барометр! — жваво, поморському відрапортував Кудряш.

— Молодець, умієш правильно відповідати, — вожатий потріпав побілілий, вицвілий на сонці Федин чуб. — Бачу, що бути тобі старшим на шлюпці “Дельфін”…

— Я? Старшим? — у Феді радісно застукало серце.

Розділ другий Біля вогнища

Хто не бував у походах, тому невтямки, який смачний звичайнісінький пшоняний куліш, зварений у казанку на вогнищі. Байдуже, що він злегка пахне димом-так навіть смачніше. А яка чудова печена картопля, та сама картопля — “піонерів ідеал”, — про яку співали в пісні ще в далекі двадцяті роки… Візьмеш її, гарячу, ще сирувату з одного боку й припалену з другого, перекидаєш із руки в руку, студиш, щоб прохолола, а від неї вже віє таким ароматом, що тільки слинка котиться…

А чай… Немало доводиться затратити і сил, і вміння, й, коли хочете, наполегливості, щоб скип’ятити воду в казанку. Ось вона вже забулькала, заклекотіла. Ти мерщій хапаєшся за перекладину, на якій висить казанок, вже відчуваючи, як обпікає тобі рот пахучий солодкий чай. Але що це?..

Один невдалий рух — і казанок, ковзнувши з перекладини, шугнув у багаття. Засичало злісно вугілля, біла пара заклубочилась, здіймаючись стовпом догори. Усе пропало! Засмучений, ти береш порожній казанок і, вимастивши в сажу руки, під голосний регіт товаришів, тюпаєш у темряві до струмка.

А потім знову сидітимеш в гурті й довго згадуватимеш, як спотикався об коріння дерев, пробираючись до води, як повернувся на галявину, де товариші вже встигли розвести вогнище, і як у нагороду за всі неприємності пив запашний, чудовий чай…

…Сонце схилялося до заходу. Вирішили зупинитися на спочинок. Місце для ночівлі вибрали біля підніжжя гори, на галявині серед букових заростей. Швидко розподілили обов’язки. Одні ставили намети, другі збирали хмиз, треті знімали дерен, готуючи майданчик для багаття. Дівчатка взялися готувати вечерю.

Федя, Коля і Володя носили воду від струмка. Набравши повні відра, сіли відпочивати. Від табору тягло димком. Чулися дзвінкі голоси, гупання сокир.

— Погляньте, друзі! — вигукнув Коля, показуючи на безхмарне небо, в якому, розкинувши дужі крила, високо кружляв чорний птах. — Гриф здобичі шукає.

— Шкода, рушниці нема, — зітхнув Володя Рижков, — а то я його б з першого пострілу зняв.

— Ну й хвалько ж ти, — сказав Федя. — Та гриф же від нас не ближче, як за два кабельтових!

— Не знаю я ніяких твоїх кабельтових, — образився Володя, — а все ж ізняв би. Я, бувало, з татом ходив на полювання…

— З татом, з татом! — втрутився Коля. — Ти з