ним і на “Росії” плавав, і на полювання ходив, скоро вигадаєш, що і в космос літав…

— Годі, хлопці, сваритися, — примирливо мовив Федя. — Знаєте, що мені Всеволод Петрович сказав? Як тільки море затихне, йдемо на шлюпках до Артеку.

— Та ну? — вигукнув зраділо Коля.

— На “Дельфіні” я за старшого.

Володя Рижков також спочатку зрадів, але потім зробив гримасу, наче кислого яблука вкусив, і мовив невпевнено:

— Це ще, так би мовити, чи підемо… Нам у Бердянську теж багато обіцяли. Навіть гурток організували, показували, як аквалангами користуватись, а потім…

— А ось і підемо, — твердо сказав Кудряш. — Мало що там у вас було, в Бердянську. Всеволод Петрович не такий, щоб казати неправду. Він на кораблях далекого плавання служив, — вигадав Федя. — Під час війни торпедним катером командував. Йому ледве Героя Радянського Союзу не дали… Коли висаджували десант під Феодосією, він фашистський транспорт потопив… Я сам бачив у нього ордени Ушакова й Нахімова… І три медалі. Поранений був…

Спохватившись, що наговорив зайвого, Федя замовк. Вражені почутим, Коля й Володя не знали, що відповісти.

* * *

Повечерявши, всі зібралися біля вогнища.

Надворі швидко стемніло. Мерехтливими світлячками в небі спалахнули зорі. Повіяло прохолодою. Черговий біля багаття підкинув у вогонь оберемок хмизу. Полум’я на мить принишкло, немов розмірковуючи, що робити далі, а потім вистрибнуло з-під сухих віт і весело затанцювало, осяваючи обличчя піонерів, густий чагарник навколо, білі полотнища наметів.

— А, що, друзі, чи не заспівати б нам пісні? — запропонував Всеволод Петрович.

— Заспівати! Заспівати! — почулися радісні голоси. — Оту, що в таборі розучували.

— Гаразд, — посміхнувся вожатий. — Маша Нечипоренко, заспівуй.

З місця піднялася низенька чорноока, з ямочками на щоках, дівчинка і чистим, дзвінким голосом почала:

Понад кручами гірськими,

По полях і по гаях -

Скрізь шляхами гомінкими

Славна земленька моя.

Всеволод Петрович диригував, і діти дружно підхопили улюблену пісню:

Дороги, дороги, дороги-путі,

По кожній з піснями пройти я б хотів,

Побачить би землю, морями проплить

І друзів хороших в Артеку зустріть,

А потім би знову вернувся назад

До рідного міста, що квітне, як сад.

Багато чудових пісень того вечора проспівали піонери, сидячи біля вогнища. Співали про Батьківщину і про піонерську дружбу, про школу і юного бійця, що поліг у бою з ворогами…

— Молодці, гарно співаєте, — похвалив Всеволод Петрович. — А тепер давайте перевіримо, хто з вас найкмітливіший. Скажіть-но, яка азбука складається із двох знаків?

Піонери замислились. Стало тихо. Тільки чути було, як десь далеко в морі загув пароплав.

— Довго думаєте, — підохотив дітвору вожатий. — Адже питаннячко просте…

— Я знаю… Я скажу! — схопився з місця Альоша. — Азбука із двох знаків є у пташок. У горобців… Цвінь-цвірінь…

Дружний регіт зустрів Альощині слова. Діти аж качалися від сміху, хапаючись за животи. Сміявся і вожатий. Тільки сам Альоша, не розуміючи, що викликало такий регіт, розгублено позирав на піонерів. Нарешті й він посміхнувся і, зніяковівши, став копирсати черевиком землю.

— Ну, годі, годі! — заспокоїв дітей вожатий. — Хай він помилився, але сказав, що думає. Хто ж правильно відповість? Невже ніхто не знає? Запитання дуже просте, особливо для моряків…

— Азбука Морзе! — поспіхом вигукнув Федя, боячись, щоб хто не випередив його.

— Правильно, — кивнув головою Всеволод Петрович, — бачу, є в нашому таборі моряки… А тепер ще таке питання: в якої з комах орган слуху знаходиться на нозі?

— Можна, я відповім? — піднесла руку Мата Нечипоренко.

— Скажи.

— У коника.

— Молодець, Машо…

— А ось який птах літає найпрудкіше? — крикнув Альоша, бажаючи й собі взяти участь у грі.

Звідусіль почулися голоси:

— Орел.

— Ластівка.

— Сокіл.

— Яструб.

— А от і ні! — голосно сказала Маша. — Щур. Він літає із швидкістю сто десять кілометрів за годину…

— Звідки ти все це знаєш? — здивувався Володя Рижков.

— Я ще з п’ятого класу відвідую гурток юннатів, — просто пояснила Маша і, хвилинку подумавши, додала: — Нашу школу за кролівництво нагородили срібною медаллю Виставки передового досвіду в Москві.

— Ух, ти! — із заздрістю промовив хтось.

Всеволод Петрович глянув на годинник.

— Ну, друзі, пора спати.

— Ще рано. Ми не хочемо спати! — загукали піонери, але вожатий наполіг на своєму:

— Ні, дисципліна передусім. Завтра підемо збирати лікарські трави. Здаватимете все Маші Нечипоренко… А зараз спати. На добраніч.

Скоро в таборі запанувала тиша. Натомлені за день піонери міцно заснули в наметах, і тільки двоє чергових біля вогнища пильно вдивлялися в шурхітливий нічний морок.

Розділ третій Кудряш залишає табір

Маша стояла біля намету і з поважним виглядом приймала цілі оберемки лікарських трав, що їх підносили піонери. Федя підійшов одним із останніх, мовчки простягнув пучечок трави.

— Що це? — здивовано спитала дівчинка.

— Хіба не бачиш, — буркнув Федя, — трава, різна там белладонна, дурман…

— Та це ж папороть! — обурилась Маша.

— Папороть то й папороть, — пробурчав Кудряш. — Усі трави схожі між собою…

— Всеволоде Петровичу! — покликала Маша. — Погляньте, скільки Кудряш за вчорашній день трави назбирав.

Підійшов вожатий, подивився на папороть і докірливо похитав головою.

— Негарно. Такий хлопець, і всього пучечок трави нарвав… Що ж ми — дачники на прогулянці? Не чекав, не чекав…

— Взагалі не ясно, що ти тільки вчора робив, — по-наставницькому мовила Маша, — он поглянь, скільки дівчатка назбирали.

— Ну й хай собі збирають на здоров’ячко, — похмуро відказав Федя. — Це їхнє, дівчаче діло, різні там травки-муравки збирати. І нічого мене повчати.

— Володя Рижков не дівчинка, а зібрав вдесятеро більше за тебе. І Коля Дубчак, і Шестаков! — заторохтіла Маша.

— Теж мені, герої! — огризнувся Кудряш. — Подвиг вчинили… Нарвали всякого бур’яну і раді…

— Ти як себе поводиш? — суворо зауважив Всеволод Петрович.

— Авжеж, хвалько нещасний! — крикнув Альоша.

— Хіба не знаєте? — глузливо запитав Рижков. — Великий мандрівник, либонь цілісінький день обмірковував план своєї майбутньої кругосвітньої подорожі в ночвах. Не до трави йому було…

Слова Рижкова потонули в дружному реготі дітвори.

Федя міцно стиснув кулаки. Гнів розпирав йому груди. А тим часом Рижков глузував далі:

— Бачите, як гніваються адмірал? Їх, либонь, не влаштовує наша