допомогою блоків пам’яті Мезоцентру за якихось чотири години досягти того ж, але потім весь час з прикрістю відчувати свою неповноцінність, бо для здійснення заповітної мрії ти нічого не зробив. Просто на чотири години впав у забуття і прокинувся вже художником чи поетом…

Колись Тім пропонував мені виділити “іскру таланту” письменника. Зробити це можна було без будь-яких ускладнень у його п’ятнадцятому відділенні. Але я відмовився.

Як я вже казав, Тім, хоч і працює в Мезоцентрі, ніяких штучних “допінгів творчості” не визнає. Певне, тому я так часто бачу його біля цього гаю.

Кожну осінь. Ось уже кілька років.

Закінчивши роботу, Тім зі своїм стареньким мольбертом щодня сідав у приміський експрес і їхав до свого заповітного місця. Там його вже знали всі: і місцеві жителі, і пенсіонери, що відпочивали в невеличких будиночках на березі річки, і школярі…

Над принишклим гаєм сідало сонце. Яскравими зайчиками воно відбивалося в річці, торкалося верховіття кленів-велетів, підсвічуючи їхні позолочені крони.

Тім стояв біля мольберта і малював. Пензель швидко бігав по вже відсиненому полотну, впліскуючи в цю синяву жовтизну кленових листків, коричнево-зелені стовбури, білизну хмар…

Малював Тім мовчки, вперто.

Так тривало доти, доки не сідало сонце. Потім він складав свого похідного мольберта, витирав руки і йшов зморений, виснажений, щоб завтра, після роботи, повторити все спочатку. І ще я тепер знав, навіть був певен, що одного чудового дня Тім усе-таки досягне рівня великого майстра пензля і скаже Левітанові своє заповітне, вимріяне роками: “Здрастуй, це я!..” Скаже і піде далі. Та тільки вже своєю дорогою. Осяйною. Нескінченною. Дорогою Тіма.

КОНТАКТ

Небо кидало у морок сліпучі блискавки. Вони раз по раз вихоплювали з дощу криваво-чорне озеро, темні гори, далекий темно-коричневий ліс, високі соковиті трави, неглибоку вогку печеру, куди сховалися налякані люди.

Дор, вождь цього невеликого племені, сидів біля входу і чомусь не перелякано, як усі, а обурено дивився на небо, яке й сьогодні перешкодило чоловікам піти на полювання

“І що йому треба? Чого воно свариться? Може, йому потрібна жертва? Але що віддати у жертву? Плем’я вже третій день голодує. Невже богові сподобалась красуня Ол? — Він аж здригнувся від цієї думки. — Ні, юнка належить йому — Дорові Безстрашному, і він ніколи й нікому її не віддасть. Навіть богам”.

Дор вискочив з печери на пагорбок, де росли розлогі дерева-велети, і, дивлячись на чорне, загрозливе небо, щосили вигукнув:

— Чуєте ви, боги, не віддам вам Ол! Не віддам!!!

Згори, просто на Безстрашного метнулося лезо блискавки. Вона вдарила у велике дерево, біля якого стояв вождь і, ніби хизуючись своєю силою, навпіл розчахнула стовбур, розкидала навкруги гілки…

— Не бачити вам Ол! Якщо вам треба жертву, то візьміть мене. Чуєте? Мене!..

Зореліт “Надія” цієї вранішньої пори сідав на розбурхану планету, яка так неприязно зустрічала його. Хоча саме вона, сьома планета двох сонць, виявилася найсприятливішою для посадки. Прилади зафіксували на ній усі ті складові частини атмосфери, без яких про висадку годі було й думати. Сподівались космонавти й на те, що тут вони зможуть усунути деякі пошкодження корабля. Отож вибирати особливо не доводилось. Мусили сідати у цей вир з дощу, блискавиць і завивання вітру.

— Боги прийшли до нас. Вони прилетіли з неба… Я бачив їхнього птаха. Вони там, біля озера… — схвильовано розповідав Дор одноплемінникам. На мить він замовк, подумав і додав: — Вони прийшли по мене…

Плем’я, нажахане недавніми блискавицями і страхітливим громом, забилося в глиб печери. Жінки міцно притисли до грудей дітей. Ті плакали. Відчуття близької небезпеки охопило всіх.

— Що робити, Безстрашний? — тремтливим голосом звернувся до вождя Нот.

— Не знаю. Вони прийшли по мене! А може, й ні. Як ти гадаєш, Оку? — спитав Дор у найстарішого чоловіка племені, виснаженого сивобородого діда, в якому, здавалося, живе тільки душа та ще великі чорні очі. Ок був колись вождем, але захворів, і обов’язки, за рішенням племені, передав Дору Безстрашному.

— Пам’ятаю, батько розповідав мені, а батькові — теж батько, а тому батькові його батько, і так багато-багато батьків, що давно-давно теж приходили до нас із неба боги. — Ок перевів подих, напився води і вів далі: — Вони були злі, бо плем’я не послухало богів і вирішило вбити їх. Тоді плем’я наше було дуже-дуже велике, але боги жовтими блискавицями вбили всіх, залишили тільки вождя і його жінку, які були проти знищення богів. Вождь казав, що боги прийшли з миром. Вони шукали синій камінь і подарували племені Золотий Дух, уламок золотого сонця — вогонь за те, що один з чоловіків племені сказав, ніби за горою Овк є безліч синього каміння. Але то мертве місце. Там нічого немає. Навіть трави. То чорне місце. — Що ж робити, старий Ок?

— Не заважатимемо богам, — після роздумів мовив Ок. — Треба тільки зробити так, щоб вони не побачили нас. На мою думку, це найліпше.

З корабля ще не виходили. На телеекранах видно було темно-зелений ліс, гори й озеро, дуже схожі на земні. На пагорбах уже прояснилось, а тут, у котловині, ще йшов дрібний дощ.

— Може, тут є якісь живі істоти? Так багато кисню, тож має бути й розумне життя… — проказав біолог Завадський, звертаючись до групи чергових, що вивчала розрахунки корабельного комп’ютера.

Нарешті розвиднилось. Зійшло золотаве сонце, і ліс ожив. Різкий вітерець зривав з лапатого листя останні краплини дощу. На сході виднілось ще одне невеличке світило, яке сідало за горизонт.

— Є! — радісно вигукнув Володимир. — Он, бачите, — він увімкнув загальний зв’язок, і в усіх робочих відсіках корабля спалахнули кольорові екрани, на яких чітко вимальовувалась жива істота, геть схожа на людину. — Людина!

Першим на обпалену галявину сторожко вийшов Дор. Від птаха назустріч юнакові ступав бог. Дор злякано озирнувся. Йому закортіло дременути в хащі — нехай боги пошукають його. Проте молодий вождь пересилив себе — він же Безстрашний — і, торкнувшись рукою останнього стовбура, рушив назустріч богові, високо піднявши голову.

Він згадав, як ще хлопчиком мало не попав у пащу Рка. Дор витримав двобій із Рка, переборов свій страх і залишився живий. Згадав про це і, вже вкотре, пересилив страх ще раз.

Бог ішов і усміхався. Здавалося, він не йде, а летить, ледь торкаючись ногами обпаленої трави, і напрочуд швидко наближається до Дора.