class='book'>
ЛІКИ ВІД САМОТНОСТІ
Він був сам ось уже триста двадцять другу добу. Двигуни корабля-розвідника працювали нормально. Про це астронавігатора Миколу Солов’яненка повідомляли численні прилади та ще надокучливий комп’ютер, який через кожні дві години монотонно доповідав космонавтові про роботу всіх агрегатів корабля.
Спочатку було навіть цікаво слухати цей якийсь ніби старечий, хриплуватий голос, однак незабаром він набрид Солов’яненку, і той попросив:
— Слухай, мені вже остобісіло твоє бурмотіння. Ти заважаєш мені працювати, мислити. Буде щось важливе — повідомиш. А так не докучай. Гаразд?
— Гаразд. А вас, командире, не лякає самотність? Ви не боїтесь її? — поцікавився комп’ютер, змінивши голос. — Я що, я можу й дівчачим доповідати, — ніби милуючись правильно поставленим жіночим голосом, додав він і блимнув зеленкуватим вічком, яке то спалахувало, то згасало.
— Не блазнюй! — сердито мовив Солов’яненко, потім, трохи подумавши, все-таки відповів на запитання комп’ютера: — Ні, не боюся. Розумієш, я звик до самотності. Я знав, що кілька років проведу на кораблі з тобою, що ні з ким, окрім тебе, не перекинуся слівцем, що тільки в тебе, якщо буде потрібно, спитаю слушної поради, попрошу допомоги… Я йшов на це. Заради пізнання нового, невідомого людина здатна й на більше. Бо що таке самотність порівняно з радісними хвилинами пізнання істини? Ніщо! — Солов’яненко глибоко зітхнув, повернувся в кріслі до пульта керування, увімкнув центральний ситуаційний екран, кинув оком на зелене вічко комп’ютера і додав: — І ще, якщо хочеш, почуття обов’язку. А самотність… — Микола на мить завагався, кашлянув. — Вона мені не вадить. У мене є чудові ліки проти неї…
— Ліки? Які? — У голосі комп’ютера, тепер уже звичному для Солов’яненка, вчувалася погано прихована зацікавленість.
— Ша-хи, — протяжно вимовив Микола, ніби насолоджуючись цим словом. — Це, вважай, єдині мої ліки, які не тільки лікують від самотності, а й допомагають відпочивати. — Солов’яненко знову замовк, з невеличкого овального столика, що стояв за кріслом, дістав шахи, взяв у руки пішака, покрутив його пальцями, поклав назад і вів далі: — Розумієш, шахи дають добрий відпочинок мозкові. На Землі цю гру вважають грою невичерпних можливостей.
Микола підвівся, підійшов до ілюмінатора, що послужливо розсунув жалюзі, поглянув у нього, повернувся до столика, знову зручно вмостився в кріслі н взяв із шухляди кілька перфострічок, аби ще раз перевірити правильність маршруту.
Через деякий час, коли перфострічки були розшифровані, у тиші штурманської рубки несподівано озвався комп’ютер:
— Послухайте, Миколо! Я підготував для вас сюрприз.
— Для мене? — здивовано перепитав Солов’яненко, всміхаючись і поскубуючи свою ріденьку, акуратьо підстрижену борідку. — Цікаво який?
— Я досить давно знаю одного сильного шахіста, — відповів комп’ютер і по-змовницьки кліпнув.
— А який у нього розряд? Давно грає? Чи виступав на чемпіонатах? — засипав запитаннями Солов’яненко.
Комп’ютер мовчав.
— То який же у нього розряд? — нетерпляче допитувався Микола.
— А у вас?
— Я майстер спорту з шахів.
— Він теж, — тихо сказав комп’ютер.
— О, чудово! То клич його сюди. Ми зіграємо з ним партію-другу, — збуджено промовив Солов’яненко, потираючи долоні. — Я з нетерпінням чекаю.
— Але ж ви… — комп’ютер знову блимнув вічком, — на… кораблі.
— Ет, ч-чорт! — невдоволено буркнув Солов’яненко. — Забув. — Він махнув рукою, трохи помовчав. — А як же ми гратимемо? — незвично тихим голосом спитав космонавт у комп’ютера корабля, відсуваючи вбік помережані цифрами аркуші. — Який сенс у тому, що ти знаєш майстра? Зіграти ж не…
— Він відповідатиме на ваші ходи через мене, — перебив Солов’яненка комп’ютер. — Але, командире, зважте, що відповіді з кожним ходом доведеться чекати довше й довше, бо ми відлітаємо від Землі…
— Нічого… — Микола з полегкістю зітхнув, ніби величезний тягар спав у нього з плечей. — На те вона й гра така, шахи! Що далі граєш, то довше доводиться думати над черговим ходом. — Солов’яненко всміхнувся просто-таки академічному судженню комп’ютера і зручніше вмостився в кріслі. — Мій початок традиційний: е-2-е-4. Повідом його, я чекаю. — Космонавт розставив шахи на шахівниці і посунув білого пішака від короля на дві клітинки вперед.
За ілюмінаторами стояла ніч. Лише попереду і з боків ледь мерехтіли далекі зорі. Гра затягнулася. Микола і його суперник уже зробили по кілька ходів, і з кожним новим ходом партія ускладнювалась.
Суперник відповідав на всі ходи так само гостро й вигадливо, як Солов’яненко. Інколи здавалося, що він заздалегідь знав, як піде Микола. Видно було, що сили у них приблизно рівні.
У грі суперника все було логічно. Там, де Солов’яненко хотів зробити прорив, у того поступово з’являлася захисна стіна. Міцна, непробивна. Микола навіть подумав, що замість майстра спорту його суперником став… комп’ютер, однак, провівши логічний аналіз структурного ланцюга свого помічника і порадника, відкинув цю думку. Ні, комп’ютер не міг грати в шахи з Миколою. У машини було повно інших турбот, та й не заклали в неї на Землі навичок цієї гри. Ні, тут було все як годиться. Це без сумніву. Та навіть якщо б з ним грав і комп’ютер, то що тут такого? Головне, щоб суперник був гідний. Наполегливий, мислячий, добрий знавець шахових етюдів, комбінацій, позиційної гри. Микола відчував, що з ним грає не комп’ютер, а людина.
На сімнадцятий день, коли суперники зробили по сорок три ходи і на шахівниці лишилось по кілька фігур, партія була не менш цікавою. Кожен міг програти після найменшої помилки. Однак шахісти не помилялися, граючи дуже обережно.
Шістдесят шостий хід Солов’яненка на двадцять третю добу мало не став останнім, але суперник зрозумів чи, може, передбачив цей хід і відповів теж несподівано, здавалося б, навіть нелогічно, від чого космонавтові стало непереливки. Він був на грані програшу. І на шістдесят восьмому ходу Микола таки визнав себе переможеним.
— Перекажіть велике спасибі майстрові. Хто він? — поцікавився Микола після матчу. — Гра була захоплююча Це справді гідний суперник! Якщо можна, то я хотів би негайно ж почати наступну партію.
— Перекажу, — басом відповів комп’ютер, і зелене вічко його ледь блимнуло. — Ви, командире, перемогли себе. Ви грали з собою.
…Вони почали нову партію.
