- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (8) »
— Не пий,— сказала вона.— Любий, не пий, я тебе прошу. Ми повинні зробити все, що тільки можна.
— От ти й роби,— сказав він.— А я стомився.
— Де ми спинялися в Парижі? — запитав він у жінки, що сиділа біля нього на брезентовому стільчику тут, в Африці. — У «Крійоні». Ти ж сам знаєш. — Звідки мені знати? — Ми завжди там спинялися. — Ні. Не завжди. — Там або ж в «Анрі-Катр», у Сен-Жермені. Ти казав, що любиш там жити. — Любов — це купа гною,— сказав Гаррі.— А я півень, що заліз на неї і кукурікає. — Навіть якби ти мав померти,— сказала вона,— то невже так доконче треба знищити все, що лишається по тобі? Чи ти повинен забрати все в домовину? Чи повинен убити коня і жінку, а сідло й зброю кинути в огонь? — Атож,— відказав він.— Моя зброя — це твої кляті гроші. Мій кінь баский і моя зброя. — Замовч. — Гаразд. Не буду більше. Я не хочу тебе ображати. — Тепер це вже, мабуть, трохи запізно. — От і добре. Тоді ображатиму й далі. Так веселіше. Те єдине, що я справді любив з тобою робити, тепер не для мене. — Ні, неправда. Ти багато чого любив, і я робила все, чого тобі хотілося. — Ой, Бога ради, не хвалися! Він подивився на неї і побачив, що вона плаче. — Слухай-но,— сказав він.— Ти думаєш, мені самому приємно? Я й сам не знаю, що зі мною діється. Мабуть, це прагнення вбити іншого, щоб вижити самому, так я гадаю. Коли ми почали розмовляти, я був цілком спокійний. І в гадці не мав нічого такого. А тепер наче сказився і ладен хтозна-що тобі зробити. Не зважай на мене, серденько. Я ж бо справді кохаю тебе. Ти й сама знаєш. Я ніколи нікого не кохав так, як тебе. Він збився на звичну брехню, що нею добував хліб свій насущний. — Ти дуже добрий до мене. — Ти повія,— сказав він.— Повійниця-благодійниця. Це вже поезія. Я тепер повен поезії. Гною і поезії. Гнилої поезії. — Мовчи, Гаррі, ну що за диявол у тебе вселився? — Не хочу нічого залишати,— сказав він.— Нічого по собі не залишу. Прокинувся він аж надвечір. Сонце сховалося за гору, і долину оповила тінь; козенята трималися тепер якнайдалі від чагарів, майже біля самих наметів, і він дивився, як вони пасуться, раз по раз нахиляючи голови й помахуючи хвостиками. Нахабні птахи вже не чатували на землі. Вони важко повмощувались на дереві. Тепер їх було ще більше. Коло ліжка сидів його особистий бой. — Мемсаїб пішла стріляти,— сказав хлопець.— Бвана чогось хоче? — Ні. Певне, пішла вполювати якусь дичину і, знаючи, що він любить дивитися на тварин, подалася ген від наметів, Щоб не порушити спокою в тій місцині, яку він міг бачити. Вона ніколи нічого не забуває, подумав він. Жодної дрібниці, про яку прочитала,
Тепер він бачив в уяві залізничну станцію в Карагачі і себе на пероні з рюкзаком за плечима, і ось уже ліхтар симплонського експреса розітнув темряву,— він тоді від'їжджав із Фракії після того відступу. Це було одне з оповідань, що їх він мав написати згодом, і ще про той сніданок, коли всі дивились у вікно на засніжені болгарські гори і секретарка з місії Нансена спитала старого, чи то справді сніг, і старий, зиркнувши й собі, відповів: «Ні, то не сніг. Для снігу ще зарано». І секретарка сказала іншим дівчатам: «От бачите, ніякий то не сніг»,— і вони загомоніли всі разом: «То не сніг, ми помилилися». Але то був таки сніг, і, коли розпочався обмін населення, старий послав людей у засніжені гори. І вони блукали серед того снігу, аж поки всі загинули ще до кінця зими. Сніг був і в Гауерталі, він ішов цілий різдвяний тиждень,— того року, коли вони жили в лісорубовій хаті з величезною кахляною грубою, що займала півкімнати, і спали на матрацах, набитих буковим листям; це тоді до них пришкандибав дезертир, насилу тягнучи по снігу скривавлені ноги. Він сказав, що за ним женеться поліція, і вони дали йому вовняні шкарпетки й затримали поліцаїв балачкою, аж поки слід його замєло снігом. У Шрунці на перший день різдва сніг так яскрів проти сонця, що аж було боляче, коли дивитися з вікна пивнички на тамтешній люд, що вертав додому з церкви. Це там вони підіймалися з важкими лижами на плечі вкоченою саньми й жовтою від кінської сечі дорогою, що йшла понад річкою між крутих гір, порослих соснами, і там-таки з'їжджали з великого льодовика над «Мадленер-гаузом», і сніг був гладенькій, мов цукрова глазур, і легкий, мов пудра; і він досі пам'ятав той стрімкий, безгучний від величезної швидкості спуск, коли він, наче птах, летів униз. Того року несподіваний снігопад заскочив їх у «Мадлєнер-гаузі», і вони мусили просидіти там цілий тиждень, граючи в карти при світлі кіптявого ліхтаря, і ставки невпинно йшли вгору, що більше програвав гер Лент. Кінець кінцем він програв усе. Геть усе — гроші лижної школи, її річний прибуток, а далі й власні заощадження, Ось і тепер він мов живий перед очима: довгоносий, бере зі столу карти й відкриває sans voir[3]. Тоді вони тільки те й робили, що грали. Нема снігу — до карт, накидало надміру — знову до карт. І він подумав про те, як багато часу в його житті згаяно на гру. Та він так і не написав про це ні рядка, ані про той ясний і холодний різдвяний день, коли на обрії видніли далекі гори і Баркер полетів через лінію фронту бомбардувати поїзд, що віз додому австрійськіх офіцерів, а коли вони повискакували з вагонів і сипонули врозтіч, він розстрілював їх з кулемета. Пригадалося, як потім Баркер прийшов до їдальні й почав про це розповідати. І як раптом запала тиша, а тоді хтось сказав: «Падлюка ти, мерзенний убивця!» З тими самими австрійцями, яких вони тоді вбивали, він згодом катався на лижах. Ні, не з тими самими. Ганс, що пристав до нього в супутники на всю ту зиму, відбував війну в гірських стрільцях, і, коли раз вони вдвох пішли у видолинок над тартаком полювати на зайців, вони розмовляли про бої біля Пасубіо, про наступ на Пертіку й Асалоне, та він так і не написав про це ані слова. Ані про Монте-Корно, ані про Сьєте-Коммум, ані про Арсьєро. Скільки ж це зим він прожив у Форарльберзі та Арльберзі? Чотири... Нараз йому спав на пам'ять і отой чолов'яга, що продавав лисицю, коли вони ходили в Блуденц купувати подарунки, і добрячий Kirsch[4] з присмаком вишневих кісточок, і легкий вихор сріблястої куряви над стужавілим снігом, коли, співаючи «Гей-йо, наш Роллі!», ти мчиш до крутого спуску, злітаєш з нього навпростець, тоді трьома стрімкими поворотами поминаєш садок, перестрибуєш через рівчак і виїжджаєш на обмерзлу дорогу позад готелю. Мерщій попускаєш кріплення, скидаєш лижі й ставиш їх до дерев'яної стіни, а у вікні бачиш світло лампи, і там, у курному, пропахлому молодим вином теплі, хтось награє на акордеоні.
— Де ми спинялися в Парижі? — запитав він у жінки, що сиділа біля нього на брезентовому стільчику тут, в Африці. — У «Крійоні». Ти ж сам знаєш. — Звідки мені знати? — Ми завжди там спинялися. — Ні. Не завжди. — Там або ж в «Анрі-Катр», у Сен-Жермені. Ти казав, що любиш там жити. — Любов — це купа гною,— сказав Гаррі.— А я півень, що заліз на неї і кукурікає. — Навіть якби ти мав померти,— сказала вона,— то невже так доконче треба знищити все, що лишається по тобі? Чи ти повинен забрати все в домовину? Чи повинен убити коня і жінку, а сідло й зброю кинути в огонь? — Атож,— відказав він.— Моя зброя — це твої кляті гроші. Мій кінь баский і моя зброя. — Замовч. — Гаразд. Не буду більше. Я не хочу тебе ображати. — Тепер це вже, мабуть, трохи запізно. — От і добре. Тоді ображатиму й далі. Так веселіше. Те єдине, що я справді любив з тобою робити, тепер не для мене. — Ні, неправда. Ти багато чого любив, і я робила все, чого тобі хотілося. — Ой, Бога ради, не хвалися! Він подивився на неї і побачив, що вона плаче. — Слухай-но,— сказав він.— Ти думаєш, мені самому приємно? Я й сам не знаю, що зі мною діється. Мабуть, це прагнення вбити іншого, щоб вижити самому, так я гадаю. Коли ми почали розмовляти, я був цілком спокійний. І в гадці не мав нічого такого. А тепер наче сказився і ладен хтозна-що тобі зробити. Не зважай на мене, серденько. Я ж бо справді кохаю тебе. Ти й сама знаєш. Я ніколи нікого не кохав так, як тебе. Він збився на звичну брехню, що нею добував хліб свій насущний. — Ти дуже добрий до мене. — Ти повія,— сказав він.— Повійниця-благодійниця. Це вже поезія. Я тепер повен поезії. Гною і поезії. Гнилої поезії. — Мовчи, Гаррі, ну що за диявол у тебе вселився? — Не хочу нічого залишати,— сказав він.— Нічого по собі не залишу. Прокинувся він аж надвечір. Сонце сховалося за гору, і долину оповила тінь; козенята трималися тепер якнайдалі від чагарів, майже біля самих наметів, і він дивився, як вони пасуться, раз по раз нахиляючи голови й помахуючи хвостиками. Нахабні птахи вже не чатували на землі. Вони важко повмощувались на дереві. Тепер їх було ще більше. Коло ліжка сидів його особистий бой. — Мемсаїб пішла стріляти,— сказав хлопець.— Бвана чогось хоче? — Ні. Певне, пішла вполювати якусь дичину і, знаючи, що він любить дивитися на тварин, подалася ген від наметів, Щоб не порушити спокою в тій місцині, яку він міг бачити. Вона ніколи нічого не забуває, подумав він. Жодної дрібниці, про яку прочитала,
- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (8) »