лісу…

і вибрана — як простолюдинка між царівен і між королівен;

я слухаю — і не чую тебе окремо,

бо ні голос, ані кров твоя не існують поза мною.

Ми один клубок.

Один квітник і одна жаждива пустеля…

і ніхто нам не рівня і не розказ.

Ми сплетені і зцементовані,

пророслі одне крізь одного, мов квітка крізь камінь…

охоплені вогнем і оточені льодом;

приголублені Божою ласкою і Божим перстом у розтерзаному брехнею і кров'ю світі…

— Я хочу тебе ще…

…І спека, голодна, суха, безвітряна спека ефіопських пустель не дає дихати…

чую: чужинецькі стріли впиваються наконечниками у шкіру -

і ти рвешся до мене рвучко і без терпіння.

Так добігають до води ті, хто щойно вирвався з диму.

Ти зриваєш мене, як гойдливе яблуко в чужому саду,

і смакуєш, смакуєш без перерви і боязні…

Я упиваюся тобою так, начебто тебе зараз мають забрати в тюрму.

П'ю тебе, як церковний «кагор».

І нічого мене тепер не обходить…

бо я хочу бути випита…

Я зацвітаю, як слова у щедрівці чи квітка в оазі.

Я дерево — ударене блискавкою.

Та чую, як у попелі прокидається прекрасний птах фенікс…

І я оживаю.

Укотре сьогодні повстаю зі сну й утоми спеченими губами, медами і ропою своїх сотів і хлібів…

і вириваюся із себе, як бранка чи як кочівниця,

і наздоганяю себе вчорашню, — ту, що не знала, що зліплена з воску та глини і запашних отрут жалючої шкіри;

ту, що приведена з темниці і боїться, що світло її ось-ось закінчиться.

Але світло різке і безжальне…

воно досягає таких глибин і просторів, що сама собі здаюся пташиним пір'ям, яке ширяє у високості,

де не стає ні кисню, ні сили вдихнути його…

це плоть…

чи сором…

чи це не має імені,

але воно чудове і неповторне…

Твій орел дістає мене і тут, у піднебессі…

він клює дзьобиком квіти на полонинах і плаях, на пасіках і гостинцях мого тіла…

і гейзери солодких вод салютують із-під укритого мохом каміння —

і я ні за чим не жалію…

лише за тим, що так мало вродило квітів.

Ти спасаєш мої верхи і долини, як олень підсніжну травичку, ще не пахучу, та вже соковиту,

і вишукуєш незаймані галявини і яри, захмарені пахощами дурману і прибулих молок…

Але ні, ти не олень…

ти орел, ти сокіл…

твій дзьоб гострий і лагідний.

Він, видобувши з мене то схлипи, то зойки, то зітхання, нарешті, мирно влягається у пахучій долині чорних троянд — і від радості чи з безсилля сам схлипує, як нагодоване немовля.

— …ти божественна… моє пташеня.

Сонні тумани пливуть над нами,

і я хочу сховатися в тобі…

згортаюся калачиком під боком, кладу твою руку собі на груди і, засинаючи, колишуся попід небесами…

І тулюся до грудей, як дитя до материної спідниці…

Таке не може тривати надто довго ні з власної, ні з чужої волі.

Але хай здійсниться в цю мить одне-одніське чудо…

і обірвуться усі телефони…

і заблокуються кордони і лінії урядового зв'язку,

відміняться міждержавні угоди і протокольні зустрічі…

оніміє діаспора і оглухне вітчизняний міщанин,

бо бачите — лежу в обіймах коханого чоловіка і люблю його несказанно…

і хочу вборонити від світу, ховаючи на своїх грудях, де не в'яне персик бажання і страху.

Боюся за нього, бо вірю в нього…

та повсюдно чатують шакали…

їхні ошкірені пащі проглядаються з-поза його спини навіть тоді, коли він неквапно сходить з трапа літака, а за ним сунуть червонощокі мордовороти охорони.

Розумію, що він не Ганді, та серце холоне щоразу, коли телекамери вихоплюють його обличчя в натовпі…

ікла шакалів націлені і з-під модерних краваток близького оточення і недальньої опозиції…

і звідусіль, звідусюди.

Він просив не брати до голови дурного. Та чи я можу, коли не маю віри ні в кого, зовсім ні в кого?

Коли довкіл стільки зради і підсиджувань?

Коли канати стосунків — нетривкі і корисні.

Уявна — і таки не зовсім безправна — булава принадніша за всі разом узяті земні чесноти,

її притягальна сила дужча за силу традицій, здорового глузду та людської честі…

її золотистий блиск виробив лише одну сталу традицію усувати чи знищувати, розтоптувати чи підминати кожного потенційного претендента на булаву кожним іншим потенційним претендентом.

Лягла би під колеса машини, в якій на тебе чатують хижаки.

Росла би підошовною квіткою під твоїми підошвами, коли б тобі було від цього легше.

Та ба… це лише політ жіночих неприборканих емоцій, а насправді я не знаю, як уберегти тебе.

Це бажання вище понад усі конституційні угоди і верховні вердикти.

Чую, як б'ється під рукою утомлене, але радісне серце,

як пахне сильне і пружне тіло,

як рівно і глибоко дихають груди —

і тулюся так близько, начебто хочу врости в душу.

Ми — два айсберги, що оголили потоплені глибини і пролилися золотими дощами млості одне на одного, сходячи ніжністю, як сходять кров'ю, —

безболісно, лише запаморочливо і сонно, на зелено-білих розводах гуцульського ліжника,

на краю чи посередині світу,

у мурашиному огромі людей,

в океані шепотів і пестощів.

Я потопаю у сні чи у забутті, як у вранішніх теплих молоках,

і крізь лінь і утому чую, що руки обгортають мене,

і ми засинаємо миттєво й одночасно,

літаючи понад землею і людьми, як не бувалі в неволі птахи…

…Поволі вибираюся зі сну — як натомлений злодій — тихо, крадькома водячи лиш очима по сутінковій кімнаті.

Боюся зрушити сон чоловіка, що спить, закинувши за голову сплетені руки.

Так сплять упевнені в собі люди. Дивлюся на нього майже побожно і благоговійно, чуючи, як хвиля ніжності вихлюпується з мене.

Обожнюю його, як обожнюю лише свою маму.

Дві великі, та не печальні, сльози котяться мені по обличчі.

Люблю його безмежно, та німо, як найніміша у світі жінка, що не чула людського голосу, лише знає мову губ і пальців.

І я торкаюся його — начебто хочу стати снігом чи цвітом, і засипати ним, і втопити у ньому.

Ніколи не мала таких розкішних пестощів, таких утішних любощів.

Мої пальці і губи не знають утоми коло нього, що притягує магнітом і тримає побіля себе, як верховинська ворожка.

Як жаль, що сама я — не знахарка, і не мольфарка, і не ворожбитка, щоб відмовити і злити зло з нього, щоб вихопити — як украсти — навіки, назовсім, сюди, собі на груди, у розпанахане щире серце,

бо він став правдивою радістю сірих буднів і зрадженого серця.

Він розколов цілий материк криги, що панциром обліплював життя і не давав дихати.

Напевно, прорубане вікно у Європу було менш сенсаційним, аніж щілина у