дичіюче моє серце…

— … я ладна пролежати біля тебе все відведене мені від сьогодні життя… — не соромлячись, шепочу у твоє волосся і крізь своє волосся чую:

— …дорога моя… дорога… я з тобою… з тобою, красна моя жоно… з тобою.

Кладу голову на груди — і колишуся на ньому, як у човні… тихо і безмовно.

І здається, що знову лечу, що виростаю із себе, бо дві руки, міцні і владні після спочинку, знову кладуть мене горілиць, потім далі вертають собі на груди — і несила спинити цей шквал, цю повінь і безум крові…

— …я хочу туди знов…

Ти запалюєш мене, як свічку, і я свічуся вже не вогнем — діамантами і яшмою, агатами і сапфірами. Та скапую лиш воском, розплавленим пахучим воском, з якого можна ліпити усе, що хочеш… а хоч коника, а хоч ружу, а хоч хлібець до хмільного сьогоднішнього вина.

Ти обертаєш мене — живе розп'яття, охоплене полум'ям, — і в мені вибухає сонце,

ні, мільйони небачених сонць…

і гаряча, довго стримувана магма повільно і довго виливається в надра плоті…

та я неспроможна насолоджуватися її трунком, бо майже одночасно ти вибухаєш іще мільярдом сонць у мені — і пекельні сонячні потоки зливаються з моєю магмою, і, з'єднані, злиті в одну, переливаються з тіла в тіло, і розтікаються у таємні щілини і закутки лона…

скалки розбитого сонця валяються біля нас, та немає такої сили, що звеліла би зараз поворухнути бодай мізинцем і вернути їх на сонячну орбіту.

Мій любий, де пасуться тепер твої отари,

де спочивають лебеді і горлиці,

де зимують лисиці і лосі,

де гублять свої корони пави?

Таїна… глибока, як ніч, таїна веде опівнічними стежками двох заблудлих з радості і похмілля,

і регоче з подиву і цікавості,

бо вона не знала, що мова закоханої жінки може бути такою бідною і скупою.

Зате твої жаркі слова стинають мечами — радісними і визвольними. Ось вона, твоя визвольна місія, — не на задвірках Європи, а тут, біля її воріт, на південному полюсі раю.

Ти п'єш мене, як рятівні бальзами, — і я плавлюся між губами, і ловлю повітря, як рибка, яку викинули з води. І ні каяття, ні покаяння, лише сліпуча радість і хміль.

— Доброго ранку, кохана… — смієшся до мене, і радію — начебто взяли мене на сто коней і везуть у снігову чи весільну заметіль, лиш видзвонюють веселі і голосисті дзвінки. І нема спасу від їхнього дзвону, і нема — та й не треба — рятунку.

Ти дим.

Вадим — дим.

Ти стелишся, як пізній і терпкий дим горіхової осені, і заповнюєш мої пори собою, як димом.

Припадаю до твоїх колін — і жаркі дунаї волосся шаліють над ними похвалою і насолодою.

Лежу непорушно, ущерть переповнена жаром, сита тобою, сонна, утішена — мало не зомліла, та радісна, радісна, як земля, яку пошкородили борони, і муркочу щось безтямне і нерозумне, і не соромлюся глупоти і безсилля.

Ти шліфуєш мене різцем свого дзьобика і лезом уст, наче хочеш народити мене знову, чи народитися в мені, чи згинути.

Ти дав мені волю — і вона не має ані межі, ані загати.

Ти переплив води усіх розлук — і прийшов до мене, і привів мене до себе, і проспівав славу і хвалу, не питаючи про минуле. Очистив від скверни і чорноти — і виніс на такі осяйні вершини захоплення і замилування, що пропав страх від висоти.

Схлипую з радості біля твоїх колін, як біля підніжжя Евересту, як перед розверзлою безоднею. Жах і торжество переповнюють мене, бездиханну, та вільну, і я злизую язиком своїм сотові меди з твоїх стегон і шиї, з піднебіння і чола…

Ти звів мене з розуму, коханий мій, — і я радію своєму божевіллю, і вдихаю запах шкіри, як запах канадської йони;

і, нічого не розуміючи, розумію, що ось вона — істина;

ось вона — грань блаженства, через яку страчаєш і розум, і волю, і силу,

і хочеш іще й іще,

і не боїшся ні гніву, ні осуду.

Завтра нюхатиму себе, як собака, злизуючи твій запах зі шкіри, і носитиму його — як твоє сім'я в собі, щоб не розхлюпати, лише всотати до краплі, як висохла земля всотує спраглі води раптового дощу.

Вогонь жере мої жили — і спрага спалює уста.

І чую, що темні прірви відкриваються знов перед нами, як двері раю,

і армія ангелів трубить нам осанну —

і ми вкотре летимо, не боронячись, навстріч безконечній і вічній радості,

умираючи від ласки і п'яніючи від вина власного голосу,

та навіть тоді не каємося і не печалимося,

бо ніхто нам не суддя і не Бог, окрім цієї ночі… і цього ранку…

бо цю вогненну ріку ми переходимо убрід — і лиш пече згоріла шкіра,

і шлейф іскор летить навздогін, як весільна шаль,

бо брами всесвіту — навстіж,

бо земля і небо нині торжествують разом із нами, як у час народження сина Божого,

і обкурюють фіміамами і васильками,

і рятівний чад огортає туманом свідомість, і благодатна лінь розливається по тілу.

Ми знову засинаємо, обціловані, мов умиті, одне одним,

і солодкі, бургундські вина течуть у жилах і по губах,

і смола обіймів робить нас неподільними, як сіамських близнюків.

Ми засинаємо — немов умираємо…

Лиш раз по раз натомлені руки блудять у долині чорних троянд чи шукають два соромливі горішки, що загубилися на гостинцеві запашному — аж п'яному;

Я дихаю тобі в груди… ти дихаєш у моє плече — і час тече поза нами,

і світові ворота для нас зачинені,

і ми недоступні нікому, лиш одне одному…

і останньому вдячному цілункові, як золотій печаті на устах…

3

…ЗНАЮ, що треба прокидатися, — та хочу продовжити чудо і, не. розплющуючи очей, згортаюся калачиком під його боком, вдихаючи пахощі сонного чоловічого тіла.

Згодом чи завтра настане розлука.

Злиняють поцілунки на тілі, як ранкові звізди.

І заболить десь глибоко за ґратами грудей, бо треба казати «прощай» чи «до зустрічі» і кидатися з головою у вирви буднів. А тут сонно, і лагідно, і добре, як у мами…

— Ти моє нічне пташеня і ранкова пташка… — шепоче у волосся розніжений чоловік і повертається до мене обличчям.

Притомлене сонце встає з його очей — і ми цілуємося ніжно, без пристрасті, лише з безберегою ласкавістю і теплом.

Його пестощі легкі, як літні метелики.

— Ти чудо… — кажу, не чуючи власного голосу. — Ти моє чудо чудесне…

Ми пригортаємося одне до одного, наче шукаємо порятунку, — і хвиля ніжності гойдається між нами.

— …Це тече потік… — знову шепоче у волосся чоловік, обома руками горнучи мене до себе. — Хіба думаєш, як вода б'ється в камінь чи лиже пісок? Хіба аналізуєш його течію чи колір? Ти просто чуєш, що він тече і заглушує всю решту звуків… чуєш його — і знаєш, що він — твоя схованка. Ти знаєш, що ти моя схованка? Знаєш? Я слухаю твоє волосся, і дихання, і пальці.