- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (94) »
загалу не було. Навпаки, українці, перебуваючи самі в стані національного поневолення й приниження, співчували боротьбі німецького народу, яка аж до 1939 р. провадилася під кличем урівноправнення та скинення дискримінаційних постанов версальського договору, подиктованого тими самими, які апробували теж незаконне поневолення Польщею захїдньо-українських земель. З цим співчуттям в'язалися сподівання, що німці, борючись за рівноправність та суверенні права своєї нації, матимуть повне зрозуміння, а то й піддержуватимуть таку ж саму боротьбу інших народів, в цьому випадку українців, тим-більше що тут ішло про боротьбу проти спільних ворогів. Та таке наставлення є таким "германофільством", як, наприклад, "америкофільством" німецького народу є його сьогоднішні сподівання, що Америка піде війною проти червоної Москви і поможе Німеччині привернути собі її державно-національну суверенність.
Але, і ті сподівання українського загалу не знаходили опертя в німецьких плянах супроти України. Звичайно, широкий загал не міг знати дійсних замірів німецьких керівних чинників, бо вони їх дбайливо приховували. Та впарі з цим - німці не виявили ніколи й свого позитивного ставлення до українських самостійницьких змагань. Німецька преса й публіцистика збувала цю тему мовчанкою, а коли вже виїмково заторкнула, то тільки на те, щоб - звернути увагу німців на багатства української землі.
Коротко перед самою війною появилася в Німеччині книжка "Ukraine" видана др. Ляйббрандтом (автором її був правдоподібно Кожевніков). Зміст цієї книжки це - пригадка про багатства української землі і переконювання, що першими господарями української землі були пранімецькі племена готів, українську державу оснували германські племена зі Скандинавії і та держава існувала лише доти, доки германська панівна верства не розплилась у слав'янському морю. Висновку не подано, але він насувався сам: Україна, мовляв, жде й сьогодні, щоб німецька вища раса прийшла і володіла нею...
Болючим ударом по всяких сподіваннях українців на німецьке співчуття було становище німецького уряду в справі Карпатської України зимою 1938/39 рр., - ота несподівана беззастережна, відверта піддержка німцями мадярських загарбницьких затій. Та це пробував загал виправдати як тимчасове рішення, вимушене конечністю з'єднати собі мадярів в обличчі другої світової війни.
Та вже перші місяці побуту німців в Україні переконали загал, що воно не так. Бо й ворожість німців до акту 30 червня 1941 р. виявилась швидко не ворожістю до "одного надто радикального українського середовища". Захопивши всю Галичину німецький уряд проголошує негайно - прилучення Галичини до польського "Ген. Губернаторства", а вслід за цим іде подарування німцями південно-західніх земель - Буковини, Басарабії і т. зв. Трансністрії, - Румунії.
Ціль таких потягнень була ясна: південно-західніми українськими землями німці платили румунам за їх участь у протибольшевицькій війні. А Галичину вони прилучили до польського генерал-губернаторства для того, щоб так скріплювати українсько-польську ворожнечу й підсичуванням та виграванням українсько-польських конфліктів невтралізувати протинімецьку боротьбу обох поневолених народів. Не треба було бути політиком, щоб бачити це, бо при німецькій політичній грубости це само впадало в вічі. Про це говорило ясно хоча б спровадження вже в перших тижнях на галицько-українські землі польських поліційних частин та явне протегування польського елементу в Галичині, при одночасному намаганні перекинути українські поліційні частини та українську адміністрацію з Галичини на польські терени.
Ця політика Німеччини була визиваючим глузуванвим з українських державницьких аспірацій та з національних почувань українського народу взагалі.
Вслід за цими політично-правними актами розбивання українського національного організму йде безоглядний терор гештапа, що нічим не уступає, а нераз ще й перевищує терор НКВД. Він спрямовується, очевидно, насамперед проти революційної ОУН і її членів. В офіціозі ОУН "Ідея і чин" за 1942 р. та січень 1943 р. читаємо про це:
"Немов на фільмі бачимо... Ось в Миргороді на Полтавщині падає від німецької кулі Микола Лемик-Сенишин, заступник Краєвого Провідника ОУН, відомий з протестаційного вбивства більшовицького консуля у Львові в 1933 р., засуджений поляками на досмертну тюрму. А оце в Кременчузі кладе свою голову редактор Петро Щепанський, пробоєвий націоналіст-самостійник, відомий діяч на Київщині. В Житомирі в тюрмі окупанти стріляють членів Обласного Проводу ОУН Василя Хому і Миколу Кравса, а на вулиці гине від кулі Обласний Провідник Роман Марчак. В Кривому Розі падає жінка-революціонер Ганна Максимець і віддає своє життя за Україну може один з найбільш визначних останньо діячів самостійників інж. Сергій Шерстюк. На Волині гинуть Гриць Максим'юк-Кайдаш, Осип Бродич і другі, а на соняшному півдні України в Джанкой на Криму вмирають смертю героїв Любак Михайло, Боднарівський і Ванкевич. В Києві розстрілюють Василя Щирбу, Сандецького і других, а оце громом вдаряє вістка про смерть на вулиці Столиці члена Проводу ОУН Дмитра Мирона-Орлика. До цих кривавих картин долучуються не менш героїчні сторінки революційної боротьби і смерти наших Друзів, що віддали своє життя по німецьких тюрмах і концтаборах. Ось вони: Проф. Андрій Марченко - визначна постать Волині, поет-революціонер, автор відомих націоналістичних пісень; Мгр. Дмитро Яців - відомий кооператор і громадський діяч; Др. Олекса Бандера і Василь Бандера - рідні брати Провідника організації; Юліян Петренко - один з передових провідників українського робітничого світу; Іван Равлик - визначний провідний член ОУН і видатна постать української революції. А дальше лава за лавою проходять відомі і невідомі Борці, члени і не члени Організації, визначні націоналісти-революціонери, поети, письменники, громадські діячі, сірі воїни нашого визвольного фронту боротьби, що в ім'я перемоги Ідеї України віддали своє життя. Та на цьому не кінець. Бо ось дійшла до нас вістка, що знана поетка й одна з визначних індивідуальностей наших днів Олена Теліга разом з чоловіком розстріляні в Києві. Також знаємо, що в концтаборі Авшвіц догоряють десятки визначних українських громадян-націоналістів, а по тюрмах Кракова, Львова, Рівного, Києва і других міст караються сотні українців. А до цього всього голодна смерть вже викосила тисячі, полон і каторжні табори праці сотні
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (94) »