родини, різне минуле, але одна спільна мета: хапнути стільки, скільки можливо хапнути, і залишити свій слід в історії. Всі вони думають, що вони Причетні. Причетні до таємниці ухвалення державних рішень. Причетні до тих, кого матінка Історія знатиме хоч не на ім’я та по батькові, але за прізвищем. Будь-який пролетарій у цих стінах переконаний, що він належить до когорти Причетних, що надає йому більшої впевненості й натхненності у власному хамстві. А ще тут варять непогану каву, яка нічим не смердить, а також ніколи не розводять водою з-під крана спиртні напої та сік. Це й робить це місце надзвичайно приємним та неподібним на інші.

Я беру собі салатик «Козацький», а також дві бризолі. Цим гарним словом «бризоль», схожим на назву танцю, названо курячу котлету, начинену грибами. Смачно. Я помічаю кілька знайомих облич, але всі вони не викликають бажання приєднатися до трапез їхніх господарів. Натомість я спостерігаю за секретаркам, помічницями, керівницями, спеціалістками, дивлюся на їхні роти. Навіщо? О, коли я сюди потрапив, мій співробітник Ігор навчив мене ворожити на жіночих ротах. Це буває досить смішно. Ворожіння таке: яких розмірів рот у секретарки, таких розмірів член у її керівника. Зловтішаєшся, коли бачиш вузенький ротик, тендітні жіночі вуста, тобто у М. М., І. П. та навіть у В. В. — це такого розміру, що зайвий раз зі штанів не витягуватимеш. Брутально, кажете? Які ж ви чисті люди. Агнці божі. О, як казала Чорна Королева з казки про Алісу: «Бачила я такий бруд, порівняно з яким усе це — дитячий віршик про мамцю».

«Привіт, — каже хтось із того боку капронової скатертини. — Сидимо, жеремо, шкірою вбитого ще в минулому столітті лінолеуму поліруємо свій ледачий зад?» — продовжує це неввічливе створіння. Хоча, якщо воно привіталося, то не таке вже й безнадійне. «Давно не бачилися», — подумки відповідаю я. Подумки саме тому, що ніхто цього створіння не бачить. Воно — плід моєї уяви, але дуже активний плід, що розмовляє і виникає, коли йому заманеться. Діти вигадують собі чарівних друзів, коли вони самотні. Дорослі вигадують собі таких от співрозмовників, коли совість відмовляється з ними говорити. Коли власна совість забирається геть або оголошує бойкот. А балакати людям необхідно. «Забагато філософії, це не те, що тобі потрібно», — каже воно. Воно вміє читати мої думки чи навіть само складає мої думки, а потім критикує? «Чого тобі?», — нарешті відгукуюся я, витягуючи себе з дружніх обіймів власних думок та спогадів.

«Як тобі моя сьогоднішня робота? Непогано, еге ж?» «Яка?» — втомлено питаю я, сумно зауважуючи, як бризоль втрачає свій складний фарширований смак, який (і чи це не дивина?) навіть перебиває обов’язково доданий компонент — хліб. «Ксерокс!» «Це твоя робота? 15-й аркуш, так? То твоя?» — запитую я. «Авжеж». Яке воно пихате. «Що тут сказати. Ти вмієш працювати з речами. Підлий учинок, до речі. У мене були плани піти раніше додому, випити пляшку пива на самоті (можу я сподіватися, що хоча б сьогодні в мене не буде відвідувачів, хай їм грець!), подивитися кримінальний серіал по телебаченню, може, побавитися з котом. Просто повалятися на дивані, пожовуючи солоні кальмари, схожі на пластикову стружку. Щоб вибити з голови тижневе лайно. Думаєш, це так просто зробити? Вибити все це лайно, що вкладалося в мене протягом цього тижня. Щоб ти знав, у цю голову не срав тільки ледар. Хоча, гадаю, тебе мало хвилює моя думка, не кажучи вже про почуття». Воно кривить мармизу. «Кальмари? Такі, в жовтому пакетику? То вони тобі схожі на пластмасову стружку? Тут ти помиляєшся, я потім скажу, з чого їх роблять. Але, це не головне. А що головне?

Срання в голову. Може, ти ще скажеш, що тобі наклали в душу? Га? Скажеш таке? Скажи, ну ж бо!» — воно знову сміється.

Який легкий у нього норов. «Нісенітниця, — каже воно, — я ніколи не працюю з речами, це не так цікаво, їм байдуже, коли вони ламаються, вони не плачуть, не губляться, не зляться, зовсім не переймаються. Ти знав, що їм байдуже?»

Я цього не знав. «Звісно, ти не знав. Пам’ятаю, як ти в дитинстві черговий раз ридма ридав (хоча ти, відверто кажучи, взагалі був таким плаксієм — жах, гірше за дівчаток, не треба було докладати зусиль, щоб змусити тебе плакати), коли мати викинула на смітник твою улюблену іграшкову кицьку, набрехавши тобі, що вона десь поділась і її неможливо знайти. Аж потім, на другий день, ти побачив, як маленькі сусідські хлопчики на довгій мотузці тягнуть пластмасове зелене око твоєї улюблениці». Воно зайшлося в заливистому сміху. «Шкода було, так? Шкода?» Коли воно так захлинається власним сміхом, його маленькі очиська стають схожими на обгорілі пеньки. «Так от, мій дорогий. Я ніколи не працюю з речами. Проте завжди працюю з людьми. Вважай це моїм профілем». «Я думав, що люди є твоїм хобі». Воно сміється. «Знаєш, буває таке, що хобі й робота збігаються. Мені здається, що серед людей такий збіг переважно називається щастям, чи не так? Вважай, що мені поталанило».

«Якщо ти відмовляєшся від вдалої праці з ксероксом, то не приписуй собі мого випадкового невезіння, ніколи не знаєш, який саме аркуш він зажує». «Угум-с. Знаєш, чого ти досі не збагнув? А мав би. Справді, ти мав би це збагнути, дорогий. Дуже дивно, що людина, котра закінчила навчання, має вищу освіту, до того ж училася непогано, має практичний досвід і розуміється на теорії, так важко усвідомлює доволі прості речі. Я не працюю з ксероксом, я працюю з людьми. А це означає, що я працюю з тобою. І при цьому, мушу визнати, працюю залюбки». «От не треба брехати. Тільки твоїх побрехеньок мені бракувало». «Без брехні? Це, знаєш, любчику, зовсім не цікаво. Тебе правда так нічому й не навчила?» Так. Тепер ця наволоч мені підморгує. «Щось ти сьогодні зовсім тугий до жартів. Добре. Чи можу я без брехні? Звісно, можу. Мій любий, ти в нас типовий язичник. Не заперечуй». Це воно каже, бо бачить мою криву посмішку.

«Язичник, угум-с. Із такими, як ти, працювати дуже легко. Трохи марудно, але що поробиш, не завжди можна знайти собі гідний об’єкт. А не працювати я не можу. Вважай, що я трудоголік. Горю на роботі». Воно коротко гигикає і знову підморгує. «Я продовжу, о’кей? Хто б іще, крім язичника, ворожив на парне й непарне? Це по-християнському, га? Ворожити на ксероксі? Тьху. А, крім цього, хто задивляється на бабів? Іде собі дівчина, так, повз тебе проходить, але тебе не чіпає, то ти й роззявив рота. Заслинив усі свої думки. Може, нагадати, про що саме ти думав, ти, мерзенне та слабке чоловіче створіння? Ти думав про постіль. Де ж тобі було доглядіти за своєчасним вкладанням аркушів та роботою апарата. Ти собі дозволяв грішні думки та грішні вчинки». Я мовчав. «І, як сам, мабуть, розумієш, з мого боку було б гріхом не