- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (24) »
ви нарешті виграли. Вам перемога потрібна була більше, ніж нам. Що б ви робили, якби програли?
Але слова — словами, а чистий виграш, звісно, краще. Надто коли гол забито в останню хвилину матчу. Прощаючись із Дженні біля дверей її гуртожитку, я думав не про поразку, а про перемогу над цією кусючкою.
— Послухайте, ви, кусючко, в п'ятницю у нас відбудеться хокейний матч із Дартмутом.
— То й що?
— Приходьте. Я вас запрошую.
Вона продемонструвала типово редкліффське ставлення до спорту.
— Чого я там не бачила — на вашому хокеї?
Я недбало відповів:
— Мене. Я гратиму в тому матчі.
Поки я чекав на її відповідь, мені здавалося, ніби я чую, як падає сніг.
— За кого? — нарешті спитала вона.
2
Олівер Берретт IV Іпсвіч, Массачусетс 20 років Спеціальність: суспільствознавство Успішність: занесений до Списку пошани деканату за успіхи у навчанні 1961, 1962, 1963 рр. Участь у Першій збірній хокейній команді: 1962, 1963 рр. Обраний фах: юриспруденція Рік навчання: випускний Зріст: 5 футів 11 дюймів Вага: 185 фунтів. Дженні вже, мабуть, прочитала мої дані в програмці. Я тричі нагадував Віку Клемену, менеджеру нашої команди: програмка мусить бути у неї в руках. — Господи, Берретте, можна подумати, що ти вперше в житті закохався! — Прикуси язика, Віку, поки його тобі не вкоротили. Під час розминки на льоду я не те, що не помахав рукою — навіть не глянув у її бік. А проте в мене було таке враження, ніби вона весь час відчувала на собі мій погляд. Цікаво, чи зняла вона окуляри, коли виконували державний гімн з поваги до національного прапора, чи так і просиділа, не зводячи з мене очей? В середині другого періоду ми перегравали дартмутців за рахунку 0:0. Цебто ми вдвох з Дейві Джонсоном уже пристрілялися до їхніх воріт і мали от-от вгатити шайбу в сітку. Зелені[5], видно, відчули це й стали зловживати силовими прийомами. Певно, вирішили відкрити рахунок зламаним кісткам, перше ніж ми відкрили рахунок голам. Уболівальники вже навісніли, жадаючи крові. У хокеї це не фігуральний вираз: тут публіці подавай або кров, або гол. Дбаючи про свою репутацію, я не відмовляв їй ні в тому, ні в тому. Ел Реддінг, центральний нападаючий дартмутців, прорвався в нашу зону, я блокував його корпусом, одібрав шайбу й повів її низом. Ліворуч ішов Дейві Джонсон, але я вирішив сам провести її до воріт, бо знав, що воротар зелених побоюється мене — я давав йому гарту ще тоді, коли він грав за Дірфілд. Ударити, однак, мені завадили двоє їхніх захисників — вони насіли на мене, і щоб не втратити шайбу, довелося пройти повз ворота. Там ми втрьох і застопорилися, тільки ключки грюкали по бортику й по ногах. У таких випадках тактика в мене одна: молотити щосили по всьому, що має колір противника. Десь між нашими ковзанами лежала шайба, але в ту мить нам було не до неї: ми гамселили один одного. Суддя дав свисток. — Дві хвилини штрафу! Я озирнувся. Він показував пальцем на мене. Штраф? Мені? За віщо? — Слухайте, що я такого зробив? Він наче й не почув — обернувся до суддівського столу, гукнув: «Сьомий номер, дві хвилини» й помахав руками. Я ще трошки покомизився, але так, для годиться. Публіка чекає від тебе протесту, хоч би яким явним було твоє порушення. Суддя нетерпляче відмахнувся від мене, і, обурено хитаючи головою, я поїхав на відсидку. Стукіт моїх ковзанів по дерев'яному настилу заглушило радіоповідомлення: — Штраф гравцеві Гарварда Берретту. Дві хвилини за затримку. Болільники затупотіли, хтось крикнув, що в суддів батьки не на тому місці, хтось додав, що вони й совість свою пропили. Я сидів, відсапуючись, утупившись очима в підлогу: не хотілося дивитись, як дартмутці, користуючись чисельною перевагою, давлять наших. — І не соромно вам сидіти, коли ваші товариші грають? Я впізнав голос Дженні, але удав, ніби не чую, й загорлав разом з усіма: — Гар-вард, впе-ред! — Поясніть, чим ви завинили? Як-не-як — вона була моя гостя, тож довелося обернутись і відповісти: — Тим, що перестарався. Тут я знов прикипів очима до поля, на якому наші на превелику силу відбивали атаки Ела Реддінга. — Це не дуже ганебно? — Дженні, будь ласка, дайте мені зосередитись! — На чому? — На тому, як я рахуватиму кістки паскуднику Елу Реддінгу! Розмовляючи, я весь час дивився на поле: хай хлопці бачать, що я — з ними! — Для вас не існує правил? Я не зводив очей з нашої зони — вона аж кишіла зеленими. Господи, скоріше б туди! А Дженні тим часом не вгавала: — Ви й мені коли-небудь «порахуєте кістки»? Я відповів не озираючись: — Якщо не замовкнете — зроблю це навіть тепер. — То краще піду звідси. До побачення. Коли я згодом оглянувся, її вже не було. Я підвівся, шукаючи її поглядом, але в цю мить почув, що відсидка скінчилася — й махнув через бар'єр на поле. Публіка привітала мене радісним ревищем. «Бер-ретт, впе-ред! На-ша бе-ре!» Хоч би де Дженні ховалася в ту мить, не чути скандування на мою честь вона не могла. Тож хай собі ховається. А все ж таки — де вона? Ел Реддінг ударив-таки — і як ударив! — але наш воротар відбив шайбу на Джіна Кенневея, а той відпасував її низом у мій бік. Розганяючись до неї, я дозволив собі скинути оком на трибуну — і побачив-таки Дженні. Але наступної миті сидів на льоду. Двоє зелених негідників з розгону врізалися в мене й збили з ніг. Ганьба! Господи, яка ганьба! Щоб Берретта посадили на сідниці! Я чув, як з горлянок тих, хто прийшов підтримати нас, вихопився стогін, як кровожерливі дартмутські уболівальники завели: — Так їх! Отак їх! Бий по ногах їх! Що подумає Дженні? Дартмутці знову провели комбінацію коло наших воріт, і воротар знову відбив їхній удар. Кенневей послав шайбу Джонстонові, а той передав мені (я на той час уже підвівся). Публіка наче збожеволіла. Гол назрівав! Я прийняв шайбу й кинувся з нею до зони зелених. Двоє захисників виростали в мене перед очима. — Давай, Олівере, давай! Постинай їм ключкою довбешки! В цьому бедламі я впізнав і голос Дженні — дикий бойовий клич, який озвався музикою в моїх вухах. Зробивши фінт, я обійшов одного захисника, плечем вибив дух із другого, а тоді — замість бити з ходу — відпасував шайбу Джонстонові, який саме відкрився справа. Дейві й загнав її в сітку. Гарвард відкрив рахунок! За мить ми обіймалися й цілувалися. З Дейві Джонстоном і з усією командою. Обіймалися, цілувалися, ляскали один одного по спині, підстрибували на ковзанах. Публіка билася в істериці. А дартмутець, якого я взяв на плече, й досі прохолоджував сідниці на льоду — посеред програмок, що їх понакидали з- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (24) »