- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (24) »
трибун уболівальники. Після першого голу зелені так і не отямилися. Ми розгромили їх з рахунком 7:0.
Якби я був людиною сентиментальною й надумав з любові до Гарварда завести в рамку пам'ятну фотокартку, то обрав би не зображення Вінтроп-хауса чи Меморіальної церкви, а фото Діллон-хауса — нашої спортивної роздягальні. Бо в Гарварді то було єдине місце, де я по-справжньому спочивав душею. Під страхом того, що Нейт П'юзі[6] позбавить мене диплома, проголошую: бібліотека Вайденера важить для мене куди менше, ніж Діллон-хаус. Бувши студентом, я жодного божого дня не минав тієї споруди, заходив, вітав добродушними непристойностями братів-спортсменів, скидав із себе шати цивілізації й обертався на гравця. Яка то розкіш — припасувавши щитки, вдягти сорочку з милим серцю номером 7 (серед моїх мрій була й така: щоб після мене цього номера не давали більше нікому; та де там!), узяти під пахву ковзани й рушити до стадіону Вотсона! А повертатися до Діллон-хауса було ще приємніше. Скидаєш мокру від поту форму, голий прямуєш до комори по рушника. — Як воно сьогодні, Оллі? — Нормально, Річі. Нормально, Джіммі. А потім — до душової, в якій довідуєшся, хто, що саме, з ким і скільки разів зробив минулої суботи. — Ми підчепили тих шлюшок у Маунт-Айді і дали їм гарту... До того ж я користувався особистим привілеєм — правом на усамітнення. Оскільки Господь благословив мене ушкодженим меніском (атож, благословив: можу показати висновок військової медкомісії!), я щоразу після гри робив коліну душ-масаж. Підставивши суглоб під круговорот струменів, я сидів, рахував синці та садна (для мене це було не позбавлене приємності заняття) й ліниво думав про щось, а то й не думав зовсім. Сьогодні думки мої були про гол, забитий мною, і про гол, забитий з моєї подачі, а ще про те, що я вже забезпечив собі участь у першій збірній на третій рік підряд. — Прикручуєш коліно, Оллі? Це був Джекі Фелт, наш тренер і самозваний духовний наставник. — Авжеж, коліно, а не те, що в тебе на думці, Фелте. Джекі пирснув і засяяв блазенською посмішкою. — А ти знаєш, чому твоє коліно тебе підводить, Оллі? Знаєш, га? Я побував із тим коліном у всіх ортопедів Східного узбережжя, але проти Джекі вони всі, звісно, неуки. — Тому, що в тебе неправильна дієта. Я не спромігся навіть зобразити цікавість. — Ти споживаєш замало солі. Хай буде по-твоєму. Може, заберешся швидше. — Гаразд, Джекі, надалі я без солі шматка не проковтну. Ото вже Джекі зрадів! Навіть зі спини в нього можна було вичитати усвідомлення виконаного обов'язку. Спекавшись його, нарешті, я плюхнувся у ванну, підставив струменям своє приємно натомлене тіло й заплющив очі, віддаючись теплу, що огортало мене. Благодать! Господи! А Дженні! Вона ж, мабуть, чекає надворі! Якщо не пішла. Господи, не йди, Дженні! Я зараз! Скільки ж це я ніжився під душем, поки вона мерзла там, на кембріджському холоді? Я встановив особистий рекорд із швидкості вдягання. Спина була ще мокра, коли я вилетів з парадних дверей Діллон-хауса. Мене обдало морозяним вітром. Боже, яка холоднеча. І як темно. Під дверима все ще юрмилися два-три десятки уболівальників. Переважно — колишні хокеїсти, випускники, які й досі вві сні бачать себе в щитках. Хлопці на кшталт Джордана Дженкса, що приїздить на кожен матч, хоч би як далеко довелося їхати. Як це їм удається? Ну, хоча б отому-таки Дженксові? Адже він керує великим банком! І що їх жене сюди? — Ти сьогодні класно гепнувся, Олівере. — Що вдієш, містере Дженкс. Ви ж бачили, яку вони гру нам нав'язали. Я крутив головою, виглядаючи Дженні. Невже вона пішла — сама, пішки, аж до Редкліффа? — Дженні! Я пробився крізь натовп уболівальників, напружено вдивляючись у темряву. І тут вона визирнула з-за куща — обличчя закутане в шарф, тільки очі видно. — Ну, знаєте, Шпаргалето, холод тут у вас собачий. Як же я зрадів! — Дженні! Несподівано для самого себе, я цмокнув її в чоло. — А я дозволила? — Це ви про що? — Я дозволила вам цілувати мене? — Даруйте. Я захопився. — А я — ні. Коло того куща нас ніхто не бачив. Було темно й холодно. І вже споночіло. Я поцілував її ще раз. Не цмокнув у чоло, а припав до уст. Надовго. До солодкого запаморочення. Коли той поцілунок скінчився, вона не випустила з рук мої рукави. — Мені це не подобається,— сказала вона. — Що саме? — Те, що мені це подобається. Всю дорогу назад (я маю машину, але вона захотіла йти пішки) Дженні трималася за мій рукав. Не за руку, а за рукав. Не питайте чому — сам не знаю. Коло дверей Бріггс-холла я, однак, не став її цілувати. — Послухай, Джен, може статися так, що я кілька місяців не дзвонитиму тобі. Вона озвалася не зразу. Минула, певно, ціла хвилина, перше ніж вона запитала: — Чому? — А може статися й так, що я подзвоню тобі, щойно вскочу до своєї кімнати. Я крутнувся на підборках і пішов геть. — Свиня,— прошепотіла вона мені вслід. Я знову крутнувся й закинув шайбу з віддалі двадцяти футів: — Що, не смакує, Дженні? Даремно. Це ж та каша, якою ти мене годувала! Я багато віддав би за те, щоб побачити вираз її обличчя, але із стратегічних міркувань звелів собі не озиратися.
Коли я ввійшов, Рей Стреттон, мій товариш по кімнаті, грав у покер з двома своїми дружками-футболістами. — Привіт, бегемоти! Вони загмукали щось у відповідь. — Ну, як воно сьогодні, Оллі? — спитав Рей. — Шайба з моєї подачі й чиста шайба,— повідомив я. — У ворота Кавіллері? — Не мели,— сказав я. — Про кого мова? — поцікавився якийсь із бегемотів. — Про Дженні Кавіллері,— відповів Рей.— Хиряву інтелігентку. Дореміфасолю. — А-а, знаю,— сказав один з його друзяк.— Але не щипав, бо нема за що вщипнути. Не звертаючи уваги на репліки цих одноклітинних грубіянів, я розплутував телефонний шнур, щоб перенести апарат до своєї спальні. — Вона грає на роялі в ансамблі імені Баха,— сказав Стреттон. — А в Берретта на чому вона грає? — На органі! Рохкання, стогін, схлипи. Бегемоти сміються. — Джентльмени,— кажу їм з порога.— Поцілуйте мене в... Я зачиняю двері під новий сплеск нелюдських звуків, скидаю черевики, лягаю горілиць на ліжко й набираю номер Дженні. Ми розмовляємо пошепки. — Алло, Джен... — Слухаю... — Джен... Що б ти відповіла, якби я сказав тобі... Я вагаюся. Вона чекає. — Мені здається, що я... Що я закохався в тебе. Мовчання. Потім вона каже тихо-тихо: — Я б відповіла... котися під три чорти! Вона кидає трубку. Мене це не бентежить. І не дивує.
Якби я був людиною сентиментальною й надумав з любові до Гарварда завести в рамку пам'ятну фотокартку, то обрав би не зображення Вінтроп-хауса чи Меморіальної церкви, а фото Діллон-хауса — нашої спортивної роздягальні. Бо в Гарварді то було єдине місце, де я по-справжньому спочивав душею. Під страхом того, що Нейт П'юзі[6] позбавить мене диплома, проголошую: бібліотека Вайденера важить для мене куди менше, ніж Діллон-хаус. Бувши студентом, я жодного божого дня не минав тієї споруди, заходив, вітав добродушними непристойностями братів-спортсменів, скидав із себе шати цивілізації й обертався на гравця. Яка то розкіш — припасувавши щитки, вдягти сорочку з милим серцю номером 7 (серед моїх мрій була й така: щоб після мене цього номера не давали більше нікому; та де там!), узяти під пахву ковзани й рушити до стадіону Вотсона! А повертатися до Діллон-хауса було ще приємніше. Скидаєш мокру від поту форму, голий прямуєш до комори по рушника. — Як воно сьогодні, Оллі? — Нормально, Річі. Нормально, Джіммі. А потім — до душової, в якій довідуєшся, хто, що саме, з ким і скільки разів зробив минулої суботи. — Ми підчепили тих шлюшок у Маунт-Айді і дали їм гарту... До того ж я користувався особистим привілеєм — правом на усамітнення. Оскільки Господь благословив мене ушкодженим меніском (атож, благословив: можу показати висновок військової медкомісії!), я щоразу після гри робив коліну душ-масаж. Підставивши суглоб під круговорот струменів, я сидів, рахував синці та садна (для мене це було не позбавлене приємності заняття) й ліниво думав про щось, а то й не думав зовсім. Сьогодні думки мої були про гол, забитий мною, і про гол, забитий з моєї подачі, а ще про те, що я вже забезпечив собі участь у першій збірній на третій рік підряд. — Прикручуєш коліно, Оллі? Це був Джекі Фелт, наш тренер і самозваний духовний наставник. — Авжеж, коліно, а не те, що в тебе на думці, Фелте. Джекі пирснув і засяяв блазенською посмішкою. — А ти знаєш, чому твоє коліно тебе підводить, Оллі? Знаєш, га? Я побував із тим коліном у всіх ортопедів Східного узбережжя, але проти Джекі вони всі, звісно, неуки. — Тому, що в тебе неправильна дієта. Я не спромігся навіть зобразити цікавість. — Ти споживаєш замало солі. Хай буде по-твоєму. Може, заберешся швидше. — Гаразд, Джекі, надалі я без солі шматка не проковтну. Ото вже Джекі зрадів! Навіть зі спини в нього можна було вичитати усвідомлення виконаного обов'язку. Спекавшись його, нарешті, я плюхнувся у ванну, підставив струменям своє приємно натомлене тіло й заплющив очі, віддаючись теплу, що огортало мене. Благодать! Господи! А Дженні! Вона ж, мабуть, чекає надворі! Якщо не пішла. Господи, не йди, Дженні! Я зараз! Скільки ж це я ніжився під душем, поки вона мерзла там, на кембріджському холоді? Я встановив особистий рекорд із швидкості вдягання. Спина була ще мокра, коли я вилетів з парадних дверей Діллон-хауса. Мене обдало морозяним вітром. Боже, яка холоднеча. І як темно. Під дверима все ще юрмилися два-три десятки уболівальників. Переважно — колишні хокеїсти, випускники, які й досі вві сні бачать себе в щитках. Хлопці на кшталт Джордана Дженкса, що приїздить на кожен матч, хоч би як далеко довелося їхати. Як це їм удається? Ну, хоча б отому-таки Дженксові? Адже він керує великим банком! І що їх жене сюди? — Ти сьогодні класно гепнувся, Олівере. — Що вдієш, містере Дженкс. Ви ж бачили, яку вони гру нам нав'язали. Я крутив головою, виглядаючи Дженні. Невже вона пішла — сама, пішки, аж до Редкліффа? — Дженні! Я пробився крізь натовп уболівальників, напружено вдивляючись у темряву. І тут вона визирнула з-за куща — обличчя закутане в шарф, тільки очі видно. — Ну, знаєте, Шпаргалето, холод тут у вас собачий. Як же я зрадів! — Дженні! Несподівано для самого себе, я цмокнув її в чоло. — А я дозволила? — Це ви про що? — Я дозволила вам цілувати мене? — Даруйте. Я захопився. — А я — ні. Коло того куща нас ніхто не бачив. Було темно й холодно. І вже споночіло. Я поцілував її ще раз. Не цмокнув у чоло, а припав до уст. Надовго. До солодкого запаморочення. Коли той поцілунок скінчився, вона не випустила з рук мої рукави. — Мені це не подобається,— сказала вона. — Що саме? — Те, що мені це подобається. Всю дорогу назад (я маю машину, але вона захотіла йти пішки) Дженні трималася за мій рукав. Не за руку, а за рукав. Не питайте чому — сам не знаю. Коло дверей Бріггс-холла я, однак, не став її цілувати. — Послухай, Джен, може статися так, що я кілька місяців не дзвонитиму тобі. Вона озвалася не зразу. Минула, певно, ціла хвилина, перше ніж вона запитала: — Чому? — А може статися й так, що я подзвоню тобі, щойно вскочу до своєї кімнати. Я крутнувся на підборках і пішов геть. — Свиня,— прошепотіла вона мені вслід. Я знову крутнувся й закинув шайбу з віддалі двадцяти футів: — Що, не смакує, Дженні? Даремно. Це ж та каша, якою ти мене годувала! Я багато віддав би за те, щоб побачити вираз її обличчя, але із стратегічних міркувань звелів собі не озиратися.
Коли я ввійшов, Рей Стреттон, мій товариш по кімнаті, грав у покер з двома своїми дружками-футболістами. — Привіт, бегемоти! Вони загмукали щось у відповідь. — Ну, як воно сьогодні, Оллі? — спитав Рей. — Шайба з моєї подачі й чиста шайба,— повідомив я. — У ворота Кавіллері? — Не мели,— сказав я. — Про кого мова? — поцікавився якийсь із бегемотів. — Про Дженні Кавіллері,— відповів Рей.— Хиряву інтелігентку. Дореміфасолю. — А-а, знаю,— сказав один з його друзяк.— Але не щипав, бо нема за що вщипнути. Не звертаючи уваги на репліки цих одноклітинних грубіянів, я розплутував телефонний шнур, щоб перенести апарат до своєї спальні. — Вона грає на роялі в ансамблі імені Баха,— сказав Стреттон. — А в Берретта на чому вона грає? — На органі! Рохкання, стогін, схлипи. Бегемоти сміються. — Джентльмени,— кажу їм з порога.— Поцілуйте мене в... Я зачиняю двері під новий сплеск нелюдських звуків, скидаю черевики, лягаю горілиць на ліжко й набираю номер Дженні. Ми розмовляємо пошепки. — Алло, Джен... — Слухаю... — Джен... Що б ти відповіла, якби я сказав тобі... Я вагаюся. Вона чекає. — Мені здається, що я... Що я закохався в тебе. Мовчання. Потім вона каже тихо-тихо: — Я б відповіла... котися під три чорти! Вона кидає трубку. Мене це не бентежить. І не дивує.
3
Матч з Корнеллським- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (24) »