— Ні, здається, не набридли, — кажу я, а сам не знаю, правду я кажу чи ні.
— А до нас тітка Поля не збирається? — запитала Сергійкова мама.
— Ні, — каже Сергійко, — здається, не збирається.
— Нічого не казала про це?
— Ні, не казала.
Це він, звичайно, правду сказав, бо що могла казати тітка Поля, коли ми її не бачили! Не знаю, до чого дійшла б ця розмова, але тут знову хтось постукав. Ми полегшено зітхнули. Двері відчинились, і до кімнат зайшла сама тітка Поля. Ми роззявили від подиву роти, та так і лишилися з роззявленими ротами.
— Здрастуйте! — сказала тітка Поля.
— Здрастуйте! — відповіла Сергійкова мама. — Яким вітром до нас?
— Та ось із колгоспу йшла до міста машина, і я приїхала, — сказала тітка Поля.
Тут почалося найцікавіше. Тітка Поля простягла Сергійкові руку:
— Здрастуй, Сергієчку!
Сергійко почервонів, як варений рак.
— Здрастуйте, тітонько Полю!
— Стривайте, як це — здрастуйте? — каже Сергійкова мама. — Хіба ви сьогодні не бачились?
— Де ж ми могли бачитися? — здивувалася тітка Поля.
— Як — де? В Шишигині.
— Та я вже три дні як не була в Шишигині. Я в колгоспі працювала, в Тарасівці.
— А ви де були? — запитала Сергійкова мама.
— Ми — в Шишигині, — каже Сергійко. — Але ж будинок там було замкнено.
— А навіщо нам будинок? Ми в курені жили…
— В якому курені?
— Ну, побудували з гілля курінь і жили.
— Ага, он як! Хто ж вам дозволив у курені жити? Хіба ви не могли, додому повернутися?
Тут загомоніли всі відразу — і моя мама, і Павликова, і Сергійкова, — і я навіть не знаю, що було далі, бо моя мама сказала:
— То ось як ти слухаєшся свою матір! Ходімо-но, голубе, додому! Я, тобі покажу, як жити в курені не спитавшись!
Довелося мені цілий вечір просидіти вдома й слухати докори. Навіть бджолами не помилувався!
Ось яке лихо трапилося сьогодні. Вранці я зайшов до Павлика, і ми разом пішли до Сергійка. Сергійко ще спав. Ми розбудили його. Він прокинувся неохоче й забуркотів на нас, бо йому снився якийсь цікавий сон і він хотів додивитися його. — Гаразд, — кажемо, — потім додивишся. Треба вставати та саджати бджіл у вулик. Сергійко каже: — Ви підіть скажіть хлопцям, що ми вже дістали бджіл, а я поки що одягнуся. — А де ж пастка? — Пастка там, на балконі. Я її вчора ввечері поставив на балкон, щоб бджолам у кімнаті душно не було. Ми вийшли на балкон. Дивимось… Лелечко, що діється! Дверцята пастки відчинено, бджоли з неї вилазять і розлітаються на всі боки. — Ах ти опудало! — закричав на Сергійка Павлик. — Спить собі, а тут бджоли повтікали! Сергійко вискочив на балкон. — Чого ж ви дивитесь? — закричав він. — Бджоли розлітаються, а вони дивляться! Він підбіг до пастки і закрив мерщій дверцята. — Чого ти кричиш? — каже Павлик. — Неначе ми винні! Ти сам залишив пастку відчиненою. — Як це я вчора не помітив, що дверцята відчинено? — каже Сергійко. — Чому ж вони відчинилися? — Роззява! — кажу я. — А я винен? Це все тітка Поля! Мені тут через неї прочуханка була. Зовсім не до бджіл було. — Ну от! А тепер там, напевне, жодної бджоли не лишилося, — оказав Павлик. — Напевне, всі розлетілись. — Може, хоч трохи лишилось, — каже Сергійко. — Треба подивитися. Я хутчій відкрив кришку пастки, і ми втрьох заглянули в неї. У пастці виявилося ще багато бджіл. Вони почали вилазити вгору. Павлик замахав на них рукою, щоб вони лізли назад. Одна бджола вилетіла і сіла мені на руку. Я злякався, випустив кришку і затряс рукою, щоб скинути бджолу, а вона як жигоне мене! Я як закричу, як лясну бджолу рукою — і роздавив. Тут усі інші бджоли загули й ну вилітати з пастки і жалити нас. Павлик злякався — і бігом у кімнату. Сергійко за ним. Одна бджола вжалила мене в шию, інша вчепилась у чуприну. Я теж побіг у кімнату й ну витягати бджолу з чуба, та вона все ж устигла вжалити мене в голову. Павлика дві бджоли вжалили в шию і одна в губу. Сергійка одна бджола вжалила в носа, а інша в потилицю. Ми побігли на кухню і стали мочити укушені місця під краном. Біль палив як розпеченим залізом. Ми заходилися витягати один у одного бджолині жала. Длубались, длубались, насилу витягли, але біль усе-таки не вщухав. — Це ти все винен! — кричав Сергійко на Павлика. — Розмахався тут руками! Бджоли не люблять, коли на них руками махають. — А ти тихіше кричи! — каже Павлик. — Хіба тебе одного вжалили? Мене теж, напевне, ужалили, та ще в губу! — А мене в носа вжалили. Знаєш, як боляче! — Подумаєш, у носа! Що тобі носом робити? А мені губою розмовляти треба. — Можеш не розмовляти. Вони надулись і перестали сперечатись. Ми довго мовчки сиділи на кухні, мочили у воді хустинки і прикладали їх до укусів. Раптом Сергійко сказав: — А пастка відчинена! Ми побігли в кімнату і виглянули на балкон. Пастка була відкрита. Над нею кружляло кілька бджіл, але вони швидко полетіли геть. Ми вийшли на балкон і заглянули в пастку. Всередині було порожньо. — Всі розлетілися! — сказав Сергійко. — А може, вони ще прилетять назад? — кажу я. — Виглядай! — відповів з прикрістю Павлик. У цей час на вулиці показалися Толя та Юрко. Вони побачили нас на балконі і закричали: — Ей! Ви вже повернулись? — Повернулися. — З бджолами чи без бджіл? — З бджолами. Вони швидко піднялись до нас: — Де ж бджоли? — А їх нема, — кажемо. — Полетіли. — Куди полетіли? — Ну, «куди, куди»! — розсердився Павлик. — Нібито вони нам сказали куди! — Чого ж ти сердишся? Хіба не можна розповісти спокійно! Ми стали розповідати про все, що трапилось: і як дістали бджіл у дідуся, і як вони полетіли. — Може, пощастить іще дістати в цього дідуся? — каже Юрко. — Що ти! — кажемо ми. — І просити більше не будемо. Він дав нам, а ми навіть зберегти не зуміли. Не дасть він нам більше. — Що ж робити? — Почекаємо. Може, прилетять назад. Стали ми чекати. Юрко і Толя сиділи, сиділи, потім їм набридло. Вони пішли і розповіли всім хлопцям про те, що трапилося. Хлопці один за одним приходили і розпитували нас. Нам аж набридло розповідати кожному. В Сергійка ніс червоний, як журавлина, і розпух на один бік. У Павлика роздулась губа так, що він сам на себе не схожий. А в мене на голові вискочила гуля, і шия теж розпухла. Ми прождали до обіду, але жодна бджола назад не повернулася. — Напевно, вони
11 червня
Ось яке лихо трапилося сьогодні. Вранці я зайшов до Павлика, і ми разом пішли до Сергійка. Сергійко ще спав. Ми розбудили його. Він прокинувся неохоче й забуркотів на нас, бо йому снився якийсь цікавий сон і він хотів додивитися його. — Гаразд, — кажемо, — потім додивишся. Треба вставати та саджати бджіл у вулик. Сергійко каже: — Ви підіть скажіть хлопцям, що ми вже дістали бджіл, а я поки що одягнуся. — А де ж пастка? — Пастка там, на балконі. Я її вчора ввечері поставив на балкон, щоб бджолам у кімнаті душно не було. Ми вийшли на балкон. Дивимось… Лелечко, що діється! Дверцята пастки відчинено, бджоли з неї вилазять і розлітаються на всі боки. — Ах ти опудало! — закричав на Сергійка Павлик. — Спить собі, а тут бджоли повтікали! Сергійко вискочив на балкон. — Чого ж ви дивитесь? — закричав він. — Бджоли розлітаються, а вони дивляться! Він підбіг до пастки і закрив мерщій дверцята. — Чого ти кричиш? — каже Павлик. — Неначе ми винні! Ти сам залишив пастку відчиненою. — Як це я вчора не помітив, що дверцята відчинено? — каже Сергійко. — Чому ж вони відчинилися? — Роззява! — кажу я. — А я винен? Це все тітка Поля! Мені тут через неї прочуханка була. Зовсім не до бджіл було. — Ну от! А тепер там, напевне, жодної бджоли не лишилося, — оказав Павлик. — Напевне, всі розлетілись. — Може, хоч трохи лишилось, — каже Сергійко. — Треба подивитися. Я хутчій відкрив кришку пастки, і ми втрьох заглянули в неї. У пастці виявилося ще багато бджіл. Вони почали вилазити вгору. Павлик замахав на них рукою, щоб вони лізли назад. Одна бджола вилетіла і сіла мені на руку. Я злякався, випустив кришку і затряс рукою, щоб скинути бджолу, а вона як жигоне мене! Я як закричу, як лясну бджолу рукою — і роздавив. Тут усі інші бджоли загули й ну вилітати з пастки і жалити нас. Павлик злякався — і бігом у кімнату. Сергійко за ним. Одна бджола вжалила мене в шию, інша вчепилась у чуприну. Я теж побіг у кімнату й ну витягати бджолу з чуба, та вона все ж устигла вжалити мене в голову. Павлика дві бджоли вжалили в шию і одна в губу. Сергійка одна бджола вжалила в носа, а інша в потилицю. Ми побігли на кухню і стали мочити укушені місця під краном. Біль палив як розпеченим залізом. Ми заходилися витягати один у одного бджолині жала. Длубались, длубались, насилу витягли, але біль усе-таки не вщухав. — Це ти все винен! — кричав Сергійко на Павлика. — Розмахався тут руками! Бджоли не люблять, коли на них руками махають. — А ти тихіше кричи! — каже Павлик. — Хіба тебе одного вжалили? Мене теж, напевне, ужалили, та ще в губу! — А мене в носа вжалили. Знаєш, як боляче! — Подумаєш, у носа! Що тобі носом робити? А мені губою розмовляти треба. — Можеш не розмовляти. Вони надулись і перестали сперечатись. Ми довго мовчки сиділи на кухні, мочили у воді хустинки і прикладали їх до укусів. Раптом Сергійко сказав: — А пастка відчинена! Ми побігли в кімнату і виглянули на балкон. Пастка була відкрита. Над нею кружляло кілька бджіл, але вони швидко полетіли геть. Ми вийшли на балкон і заглянули в пастку. Всередині було порожньо. — Всі розлетілися! — сказав Сергійко. — А може, вони ще прилетять назад? — кажу я. — Виглядай! — відповів з прикрістю Павлик. У цей час на вулиці показалися Толя та Юрко. Вони побачили нас на балконі і закричали: — Ей! Ви вже повернулись? — Повернулися. — З бджолами чи без бджіл? — З бджолами. Вони швидко піднялись до нас: — Де ж бджоли? — А їх нема, — кажемо. — Полетіли. — Куди полетіли? — Ну, «куди, куди»! — розсердився Павлик. — Нібито вони нам сказали куди! — Чого ж ти сердишся? Хіба не можна розповісти спокійно! Ми стали розповідати про все, що трапилось: і як дістали бджіл у дідуся, і як вони полетіли. — Може, пощастить іще дістати в цього дідуся? — каже Юрко. — Що ти! — кажемо ми. — І просити більше не будемо. Він дав нам, а ми навіть зберегти не зуміли. Не дасть він нам більше. — Що ж робити? — Почекаємо. Може, прилетять назад. Стали ми чекати. Юрко і Толя сиділи, сиділи, потім їм набридло. Вони пішли і розповіли всім хлопцям про те, що трапилося. Хлопці один за одним приходили і розпитували нас. Нам аж набридло розповідати кожному. В Сергійка ніс червоний, як журавлина, і розпух на один бік. У Павлика роздулась губа так, що він сам на себе не схожий. А в мене на голові вискочила гуля, і шия теж розпухла. Ми прождали до обіду, але жодна бджола назад не повернулася. — Напевно, вони