повітря, здавалося, усе ще дрижало від їхнього звуку.

Дзвони зовсім недавно били й на вежах костелів Пресвятої Діви Марії та Божого Тіла. Але цих дзвіниць не було видно з віконця кімнатки в піддашші дерев'яного будинку, приліпленого, мов ластів'яче гніздо, до комплексу притулку та монастиря отців — августиніян.

Був час сексти^[20]. Ченці якраз розпочали Deus in auditorium^[21]. А Рейнмар із Беляви, якого друзі називали Рейневаном, поцілував спітніле зап'ястя Аделі фон Стерча, вивільнився з її обіймів і, важко дихаючи, приліг збоку на гарячій від кохання постелі.

З — за мурів, з боку вулиці Монастирської, долинали крики, тарахкотіння возів, глухе стугоніння порожніх бочок, мелодійний дзенькіт олов'яного та мідного посуду. Була середа, базарний день, що завжди притягував до Олесниці безліч купців і покупців.

«Уже співають гімн», — подумав Рейневан, лінивим рухом обіймаючи Аделю, дружину лицаря Гельфрада фон Стерча, яка була родом із далекої Бургундії. От уже й гімн. Важко повірити, як хутко проминають хвилини щастя. Хотілося б, аби вони тривали вічно, а вони проминають, немов якийсь невловний сон…

— Рейневане… Mon amour…^[23] Мій божественний хлопчику… — Аделя хижо і жадібно перервала його дрімотну задуму. Вона також усвідомлювала проминання часу, але аж ніяк не збиралася марнувати його на філософські розмірковування.

Аделя була зовсім, повністю, абсолютно гола.

«Всякому городу нрав і права, — думав Рейневан, — як цікаво пізнавати світ і людей. Шльонські жінки і німкені, приміром, як доходить до діла, ніколи не дозволяють задирати їм сорочку вище пупка. Польки й чешки задирають самі, та ще й залюбки, вище персів, але нізащо у світі не скинуть зовсім. А бургундки — о, ці миттю знімають із себе все; їхня гаряча кров у хвилини любовних розкошів не терпить, видно, на шкірі ані клаптика тканини. Ах, що ж то за радість — пізнавати світ! Пречудова, мабуть, країна Бургундія. Пречудовий, мабуть, тамтешній ландшафт. Гори — високі… Пагорби — круті… Долини…»

— Ах, ааах, mon amour, — стогнала Аделя фон Стерча, припадаючи до долонь Рейневана всім своїм бургундським ландшафтом.

Рейневанові, до речі кажучи, було двадцять три роки, і світу він пізнав радше небагато. Знав дуже мало чешок, ще менше шльонзачок і німкень, одну польку, одну циганку; що ж до інших народностей, то тільки одного разу дістав відкоша від угорки. А тому його еротичні експерієнції^[24] жодною мірою не можна було зарахувати до розряду імпозантних, більше того, були вони, відверто кажучи, досить мізерними як кількісно, так і якісно. Проте і їх вистачало, щоби він собою пишався і часом навіть дер кирпу. Рейневан — як і будь — який молодик, у крові якого бушував тестостерон, — мав себе за великого спокусника і неабиякого знавця любовних справ, від якого в жіночого роду немає ніяких таємниць. Однак правда полягала в тому, що за одинадцять зустрічей із Аделею фон Стерча Рейневан довідався про ars amandi більше, аніж за всі три роки навчання у Празі. Рейневан, одначе, так і не допетрав, що то якраз Аделя навчає його, — він був переконаний, що найбільше важить власне його самобутній талант.

Аделя схопила Рейневана за шию і потягнула на себе. Рейневан, ухопившись за те, за що й треба було, кохав її. Кохав міцно і самозабутньо і — ніби цього було замало — шепотів їй на вушко запевнення у любові. Він був щасливий. Дуже щасливий.

* * *

Щастям, яким він зараз упивався, Рейневан завдячував — не безпосередньо, звісно ж, — Господнім святим. А було це так.

Відчуваючи каяття за якісь гріхи, відомі тільки йому та його сповіднику, шльонський лицар Гельфрад фон Стерча вирушив у покаянне паломництво до могили святого Якова. Але дорогою змінив плани. Вирішив, що до Компостелли явно задалеко, а оскільки святий Егідій також не з — під кінського хвоста випав, то й паломництва до Сен — Жільє^[26] мусило б вистачити. Але й до Сен — Жільє Гельфрадові не судилося дійти. Доїхав він тільки до Діжона, де випадково познайомився із шістнадцятирічною бургундкою, чарівною Аделею де Бовуазен. Аделя, в яку Гельфрад закохався по самі вуха, була сиротою і мала лише двох братів, гультіпак і гульвіс, які не змигнувши оком видали свою сестричку заміж за шльонського лицаря. Хоча, як гадали собі брати, Шльонськ лежав десь між Тигром і Євфратом, проте Стерча видався їм ідеальним зятем, бо його не вельми переймало питання приданого. Таким — от робом і потрапила бургундка в Генріхсдорф, село під Зембицями, що його колись Гельфрад отримав у нагороду від короля. А в Зембицях, уже як Аделя фон Стерча, вона впала в око Рейневанові з Беляви. Із взаємністю.

— Аааах! — видихнула Аделя фон Стерча, сплітаючи ноги на спині в Рейневана. — Ааааа — ааах!

Ніколи в житті не дійшло би до цього ахання, усе закінчилося би переморгуванням та жестами, непомітними для стороннього ока, якби не третій святий, а саме Георгій. Бо власне Георгієві клявся і присягав Гельфрад, як, зрештою, й інші хрестоносці, приєднуючись у вересні 1422 року до котрогось — то там уже антигуситського хрестового походу, організованого курфюрстом бранденбурзьким і маркграфами Мейсена. Великих успіхів хрестоносці тоді на свій рахунок не записали, оскільки ввійшли в Чехію — і дуже швидко звідти вийшли, взагалі не наважившись вступати у бій з гуситами. Та хоч побоїщ і не було, без жертв таки не обійшлося — однією з них виявився саме Гельфрад, який страшно поламав ногу під час падіння з коня і тепер, як випливало з листів, що їх він надсилав сім'ї, продовжував лікуватися десь у Плейссенланді. Аделя ж, солом'яна вдовиця, проживаючи в той час у чоловікової рідні у Берутові, могла без перешкод зустрічатися з Рейневаном в кімнатчині в комплексі олесницького монастиря отців — августинців, неподалік лікарні, при якій Рейневан мав свою робітню.

* * *

Ченці в церкві Тіла Господнього почали співати другий із трьох передбачених на сексту псалмів. «Треба поспішати, — подумав Рейневан. — При capitulum, щонайпізніше — при Кугіе, але ні на мить по тому, Аделя має зникнути з території лікарні. Її тут ніхто не повинен бачити».