дослівно відтворена у ст. 6 Римського Статуту Міжнародного кримінального суду.

У світлі викладеного контрпродуктивними є спроби самочинної інтерпретації положень Конвенції 1948 р. з метою «поліпшення» її якості або пристосування до специфіки «механізму радянського геноциду». В рамках такого підходу деякі дослідники обстоюють тези, які, всупереч їхнім добрим намірам, із юридичної точки зору, створюють підстави для заперечення геноцидного характеру Голодомору.

З іншого боку, неприпустимими є спроби заперечення геноцидного характеру Голодомору шляхом свідомого спотворення змісту положень Конвенції 1948 р. як дослідниками, політиками та політологами, так і офіційними представниками деяких держав.

Відповідно до принципів права міжнародних договорів Конвенцію 1948 р. треба сприймати такою, яка вона є, і застосовувати її норми для кваліфікації будь-яких злочинних дій як геноциду у суворій відповідності лише до визначених нею критеріїв, а не критеріїв, які комусь заманулося використати, оскільки вони вписуються у рамки його/її суб’єктивного бачення і є для них зручними.

Суть злочину «геноцид» викладено у формулі початкової частини ст. ІІ Конвенції 1948 р., відповідно до якої «геноцид означає … акти, вчинені з наміром знищити, повністю або частково, будь-яку національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку». У доктрині і практиці міжнародного права загальновизнаним є розуміння того, що для кваліфікації злочинних дій геноцидом необхідно довести наявність у суб’єкта злочину спеціального наміру (dolus specialis) знищити лише визначену у Конвенції групу і спрямованість його злочинної поведінки проти визначеної групи як такої.

Дії, які не мають усіх згаданих ознак, не є злочином геноциду, навіть якщо їхнім наслідком є винищення людських груп. Геноцид відрізняється від інших злочинів проти людяності, по-перше, якістю наміру, а не кількістю жертв, по-друге, спрямованістю не проти людей взагалі, а проти чітко окресленого кола різновидів людських груп, по-третє, націленістю не проти окремих членів таких груп, а проти груп як таких.

Інакше кажучи, для геноциду характерним є те, що члени визначених у Конвенції 1948 р. груп знищуються, частково чи повністю, через їхню приналежність до таких груп.

Вирішальним і критичним для юридичної оцінки тієї чи іншої поведінки як злочину геноциду є встановлення спеціального наміру знищити певну групу і доведення того, що цей намір стосувався саме цієї національної, етнічної, расової або релігійної групи як такої, а не пошуки відповіді на запитання чому, з яких причин і мотивів, де й коли було вчинено злочин, або щодо так званого кількісного порогу, тобто чисельності жертв злочину. Водночас слід підкреслити, що відповіді на ці запитання є важливими як для встановлення спеціального наміру, так і для з’ясування інших обставин злочину, зокрема його спрямованості проти певної групи, визначеної Конвенцією 1948 р. З огляду на це необхідно високо оцінити творчий доробок таких українських істориків, як В. Васильєв, С. Кульчицький, В. Марочко, Ю. Мицик, Р.Пиріг, В. Сергійчук, Є Шаталіна, Ю. Шаповал та багатьох інших, численні розвідки яких є надійним фактологічним підґрунтям для кваліфікації Голодомору 1932–1933 рр. в Україні злочином геноциду. Не можна не згадати також подвижницьку працю світлої пам’яті Дж. Мейса та В. Маняка.

Наявність наміру сталінського режиму організувати Голодомор в Україні

Для доведення геноцидного характеру Голодомору необхідно, насамперед, довести наявність наміру сталінського тоталітарного режиму організувати штучний голод в Україні. Противники кваліфікації Голодомору як злочину геноциду ставлять запитання, чи був цей намір зафіксований документально, чи існував заздалегідь розроблений план, який би його підтверджував, і відповідають: «Дослідниками не знайдено ще жодної постанови Радянського уряду і ЦК партії, що наказують убити з допомогою голоду певну кількість українських чи інших селян» (російський вчений В. Кондрашин).

З огляду на це слід наголосити, що Конвенція 1948 р. не передбачає неодмінного пред’явлення документа про план злочину або про намір його здійснення, а вимагає лише доведення такого наміру.

Документ, у якому було б викладено план знищення українських селян із допомогою голоду, навряд чи буде виявлено. З огляду на вкорінену у ментальності більшовицького керівництва схильність до конспірації та його прагнення приховати страхітливо злочинну і нелюдську акцію, наявність такого документа у принципі є проблематичною. Навіть у фашистській Німеччині, де існувала офіційно схвалена расистська доктрина, геноцидна акція проти євреїв відбувалася під прикриттям евфемізму «остаточне вирішення єврейського питання».

Сьогодні противники визнання українського Голодомору геноцидом погоджуються з тим, що голод в Україні та інших частинах СРСР був породжений свавільним вилученням у селян вирощеного ними врожаю та інших сільськогосподарських продуктів на основі надмірних хлібозаготівельних планів, встановлюваних державою за рішеннями вищих партійних органів. Реалізація таких планів неминуче прирікала село на голодну смерть. Отже, планування надмірного вилучення в селян виробленої ними сільгосппродукції є рівнозначним плануванню Голодомору. Таким чином, можна стверджувати: план винищення українських селян був замаскований під надмірні плани хлібозаготівель.

Усі надмірні плани хлібозаготівель виконували злочинні функції, але лише хлібозаготівельні плани 1932 і 1933 рр. стали планами геноцидного винищення українського селянства.

У 1926 р. — останньому році вільних продаж-закупівель сільськогосподарської продукції — держава заготувала в Україні 3,3 млн. т зерна. Після запровадження централізованого і керованого з Москви планування хлібозаготівель квота для України на 1928 р. становила 4,4 млн. т зерна, а для всього Союзу — 10,5 млн. т. Планові квоти хлібозаготівель 1930 р. було збільшено майже вдвічі: для України вони становили 7,7 млн. т, а для всього Союзу — 20 млн. т.

Радикальне підвищення квот хлібопоставок відбулося в умовах, коли внаслідок політики розкуркулення і насильницької колективізації стару традиційну систему землеробства було зруйновано, а нової ще не було створено. Першого колгоспного року Україна виконала хлібозаготівельний план завдяки сприятливим погодним умовам у 1930 р. і надзвичайно високому врожаю, який сягнув 23 млн. т зерна. Втім, виконання плану супроводжувалося великими втратами зерна, а головне — селян було позбавлено звичайних запасів, які традиційно робилися ними для забезпечення своєї