освітою. Можливо, мав на увазі людей, які, будучи «євреями», поводилися по-хамськи, шахраювали. Провокуючи тим самим недоброзичливість навколишніх до всієї громади. Але шахраї і хами є в будь-яких націях. Може, Ілля Абрамович мав на увазі щось інше?..

За рік життя в Америці я знайшов відповідь на свої питання. Як це не дивно на перший погляд, але переважна більшість людей, «які називають себе євреями», ними не є. І, тим більше, практично ніхто з них, на психологічному рівні, не відчуває себе представником семітського племені, спорідненого з арабами.

Мало того! Навіть на невеликій території Ізраїлю (разом з окупованими землями) немає єдиних націй. Є російські «євреї», є грузинські, азіатські, африканські, західноєвропейські. І всі вони намагаються при можливості відокремитися один від одного. Вже лунають скарги на прояви «антисемітизму» у самому Ізраїлі одних «євреїв» до інших. Що ж пов’язує всю цю різноплемінну спільність?

Насамперед меркантильні інтереси. Тобто бажання матеріально влаштувати життя краще, ніж на своїй колишній батьківщині, звідки емігрували. Другий мотив для консолідації — «ідейний». Це іудаїзм або сіонізм (що одне й те ж). Точніше, їхній симбіоз, в основі якого лежить ідея «боговибраності» єврейських націй. Однак ідеологія вибраності не передбачає визнання рівноправності ще з кимось. Для консолідації будь-якої спільноти існує перевірений метод. Це створення образу ворога. Сіоністська пропаганда таке завдання успішно вирішує, постійно протиставляючи «євреїв» іншому світу. Насамперед арабам.

Таким чином, ідеологи сіонізму свідомо підмінили значення терміна «антисемітизм», зробивши його ідентичним поняттю «антиєврей». Про арабів, одну з найчисельніших семітських націй «забули», тим самим відмовивши їм у праві вважатися семітами. Але, протиставивши себе арабам, сіоністи, власне кажучи, звели антисемітизм у ранг державної політики. Звинувачення в антисемітизмі у вустах сіоністів нагадують відомий злодійський прийом, коли злочинець, стягнувши портмоне, кричить: «Тримай злодія!», вказуючи на сторонню людину.

Це лінгвістичне шахрайство, успішний політичний трюк, успішно здійснений сіоністською пропагандою. Причому, настільки успішно, що вся журналістська «братія», як в Америці, так і в Європі проковтнула цей примітив, і він не став їм у горлі. Це й не дивно, якщо врахувати, що чи не більшість засобів масової інформації в США тією чи іншою мірою контролюють сіоністи, як і в багатьох європейських країнах. Є підозра, що й у Росії також. Але, як кажуть у народі: «Шило в мішку не сховаєш». Нині найзапеклішими антисемітами є самі «євреї» (люди, які називають себе євреями).

А ЧИ БУВ ХЛОПЧИК?

Наважимося тепер поставити «найкрамольніше» питання. Чи існує взагалі в наш час така нація, як євреї? Чи це міф, «фантом»? Є думка, що євреїв як нації не існує. Якщо підходити до цього з наукової точки зору, то ми маємо конфесійну спільність, нації — немає. Особисто я дозволю собі засумніватися в цій крайній позиції. Проте відомий вчений-історик Фаїна Грімберг на основі багаторічних досліджень дійшла висновку, що існує релігійна спільність, не більше. Навіть «праєврей» Авраам насправді не був євреєм. Він був шумером, який прийняв іудаїзм.

Що цікаво — ця позиція має несподіване підтвердження на «іншому полюсі». Маю на увазі відомого американського сіоніста Менахем-Мендла Шнеерсона. От лише кілька фраз із його багатослівних міркувань: «Єврей, який прийняв християнство… вже не єврей. Його не можна зарахувати до єврейської громади, до народу Ізраїлю». «Краще попрощатися з життям, ніж прийняти християнство, — такий наш принцип… Упродовж багатьох століть перед євреями поставала дилема — хрест або смерть? І вони незмінно обирали останнє».

Це класичний приклад, коли «крайнощі сходяться».

Міркування цього любавицького ребе настільки примітивні й брехливі, що явно розраховані на дітей дошкільного віку. Ми, дорослі люди, добре знаємо, що це не так. Нині (як і раніше) тисячі євреїв приймають християнство в усьому світі абсолютно добровільно. У Росії, приміром, досить активно діє конфесія «Євреї за Ісуса».

У безсилій люті сіоністи намагаються всіляко опорочити арабів — бійців Палестинського опору, які йдуть на самопожертву заради звільнення своєї землі від окупантів. Навіть гітлерівські фашисти нерідко виявляли повагу до героїзму радянських солдатів, які кидалися із гранатами під танки ворога.

Тепер згадаємо інший приклад. Багато хто чув історію Бабиного Яру. Але не всі знають, чому фашисти так легко знищили таку величезну кількість «євреїв». Все просто. Німці заарештували дев’ять рабинів. За «проханням» німців, всі дев’ять (!) виступили з публічним зверненням до євреїв м. Києва. Мовляв, просимо організовано зібратися і євреї, як елітна нація, будуть переправлені в безпечне місце.

Чому жоден із цих рабинів не сказав людям правди? Чому жоден із дев’яти не повів себе так, як араби-палестинці з окупантами?

Важко засуджувати людей за боягузтво, якщо над тобою не стояла «баба з косою». Але правда у тому, що ці рабини (всі дев’ять!) брехали людям упродовж усього свого свідомого життя, як любавицький ребе. Я не знаю їхньої подальшої долі. Можливо, їх теж розстріляли. Можливо, вони змогли врятувати свої шкури й досі продовжують читати Тору десь у синагозі в Чикаго або в Тель-Авіві. Хай їх судить Бог. Але я твердо знаю лише одне, не можна зневажати людину, яка пожертвувала власним життям заради свого народу. Навіть, якщо цей народ тобі дуже не подобається. Тому що власне життя для кожного дорожче за всі багатства світу, будь-яку владу, будь-яку «територіальну цілісність» і будь-яку «батьківщину». Це цінність абсолютна. І якщо в когось є мета дорожча від власного життя — така людина гідна поваги. Палестинці й чеченці, які підривають себе на ізраїльському й російському блокпостах, безумовно, герої свого народу. Окупанти, генерал Шарон і полковник Путін, які жертвують чужими життями заради особистих амбіцій, — безумовно, військові злочинці.

Але повернемося до нашої основної теми про «євреїв». У чиказькій газеті «Реклама» впав у вічі зразок шахрайської маніпуляції з терміном «нації», як і в прикладі з «антисемітизмом». Постійний автор цієї газети пан Вілен Люлеч-ник, аналізуючи книгу Павла Хлєбнікова, пише: «Від громадянства відмовився, від віри батьків відрікся! Тому вважати євреєм цього громадянина ніяк не можна… Євреї його ніколи й ніде своїм не визнавали. Сам факт народження від батьків-євреїв ще ні про що не свідчить». Напевне, пан Люлечник раніше був