читання подібного тексту залежить від читача, і саме в «Подвійному Леоні» кожна з сестер знайде те, чого потребує її ніжне вушко: сюжет і фабулу, міт і анекдот, фрагмент і ціле, прозу і поезію, логічні асоціятивні зв'язки, оберненість художнього часу, минуле як майбутнє, двійникарство як сюжетотворчий механізм, drug як друг, антироманну жанрову форму, абсурд, соціяльне як маску екзистенційного, полісемію, експеримент, варіятивність, аграматизм, лейтмотивну техніку, архетип у сновидіннях, амбівалентність, інтертекстуальність, психологізм, єдність поетичного світу, ліричні відступи, філософське й художнє, модернізм, романтизм, меніпею, еволюцію індивідуальної художньої системи, автора і героя, автора і читача, читання як творчість…

Справа ще й у тому, що теорія постмодернізму в принципі заперечує можливість індивідуального висловлювання. Леон за Леона не відповідає. У даному випадку автор роману — це заручник мови, носій певної мовленнєвої поведінки, а, отже, і відповідного мислення. Можливо, через бажання вирватися з-під впливу подібного дискурсу автор змушений натягати на себе маску літературного «марґінала», виводячи на загал відповідних героїв твору: поетів, художників, філософів. Одне слово, «шизоїдних особистостей». І тому логіка роману, знаходячи себе в персонажах, використовує фактори, з якими логіка ідей, що лежить на поверхні і піклується лише збереженням зв'язку, просто не знайома і не вміє поводитися: сумніви і ломки, розгубленість і безумство, мовчання й розхристаність. Коротше, шизофренія, як і було сказано.

І в той самий час поміж автором роману і його читачем знаходиться текст, по суті — гра, в якій народжується суб'єкт. Інакше кажучи, між ними стоїть письмо, а саме — той простір, де, за Бартом, граматичні особи й витоки дискурсу змішуються, безнадійно плутаються, безповоротно губляться. Іздрик в цій ситуації — сліпий геній-музика, стенограф душевної агонії, чутливий інтуїтивіст, який майже навгадно потрапив у сонячне сплетіння своєї епохи. А його «Подвійний Леон», відповідно, являє собою процес наближення проблематичного індивіда до самого себе. Загалом це шлях від тривожної заглиблености в дійсність — гетерогенну і, з точки зору індивіда, позбавлену глузду — до чіткої самоідентифікації.

З іншого боку, про що ця книга? Можливо, про любов, ненависть і зраду. Можливо, про специфічний погляд на алькоголізм, ґрунтований на останніх досягненнях науки і практики, філософії й технології, який нині називається віртуалістикою. Кому як подобається в цьому житті, себто тексті. Цілком окраїнна книга: жодної харизми, ніякої показово-езотерично-системної ерудиції. Віртуальна точка зору її автора полягає в тому, що на ту реальність, якій присвячує себе людина і в якій вона живе (байдуже, чи це трипільська культури, авіяція, а чи алькогольне сп'яніння), треба дивитися знутра — як на самодостатній тип реальности. Одне слово, усім абстинентам Сьомого Дня присвячується.

Ігор БОНДАР-ТЕРЕЩЕНКО

Харків, серпнем 2000 р. Б.

Подвійний Леон. Isтоrія хвороби 

Розділ перший. Подвійний Леон

Але сьомий день не має вечора, він не має заходу,

бо Ти посвятив його, щоби він тривав вічно.

А в р е л і й  А в г у с т и н   «С п о в і д ь»

За п'ятнадцять хвилин до кінця

Вздовж коридору тяглися телефонні дроти, кабелі електромереж, труби вентиляції, унаочнюючи геометрію перспективи, демонструючи одвічне інцестуальне бажання ліній злитися в безкрай.

Зрідка траплялися пожежні гідранти, більше схожі на комори кунсткамери. За їх тьмавими шибами вгадувалися муміфіковані шкури змій, містичні тіла рур, завмерла перистальтика. Ці монстри, мабуть, лише чекають свого часу — великої води, котра б наповнила їхні нутрощі, кишки і жили струмуючим життям, і тоді вони, звиваючись і вилискуючи вологою, поповзуть коридорами, заполонять сходи, вириватимуться назовні, де їх уже чекатимуть, жируючи, усі потвори світу, дбайливо збережені для нас алхеміками ночі завдяки спирту, формаліну та іншим чудам консервації.

Ще рідше за гідранти траплялися так звані кнопки алярмові (на жаль, відсутні в нашій мові). Ці спокушали до подвигів: ану ж бо, спробуй! Втім, за ціле життя ти жодного разу так і не зважився розбити шкло і натиснути червоний ґудзик. Або, скажімо, зірвати в потягу стоп-кран, щоб пересвідчитися, чи він бува не бутафорський (і кран, і потяг). І це правильно. Бо ти й сам не знаєш, що сталося б з тобою, якби насправді, не дай Боже, все воно виявилося несправжнім. Нехай вже краще несправжність несправжнього не справджується.

От і цього разу, ти про всяк випадок тримав руки в кишенях, затиснувши в лівій ключі, а правою переминаючи якийсь папірець — обгортку від жуйки чи трамвайний квиток — дактильна дезорієнтація спокуси. Навчитися би розрізняти їх на дотик — квитки, обгортки, квитанції, перепустки, банкноти — безцінно-безіменний мотлох, що повсякчас виповнює кишені, гаманці, нотатники. Однак з роками виникають проблеми не лише з руками, а й з очима, печінкою, нирками та іншими органами відчуттів — (один лиш ляк, шляк би його трафив, не зраджує ніколи) — і от тебе вже не цікавить, як раніше, орнамент підлоги, чи ритм чорних цвяшків, якими кріпляться під стелею телефонні дроти, бо я (а отже й ти) наперед знаю історію цієї металевої мізерії, цих жалюгідних сутностей-в-собі^[1], цих крихітних звіряток вічності, надто коротких однак для того, щоби пробити тонкий шар пластику і втриматися в штукатурці, бо того разу — як давно це було! — майстрам замість звичайних столярних цвяшків видали маленькі меблеві, і помічник телефоніста пооббивав собі всі пальці, доки не здогадався чіпляти цвяхи до дроту шматочками жуйки, і аж потім товкти молотком — це теж давалося не просто, принаймні пальці залишалися цілими, і ти якимось внутрішнім зором (завдяки мені) бачиш той один-єдиний цвях, вбитий настільки криво й недоладно, невдало і нездало, що він, продірявивши ізоляцію, мало не пошкодив тоненького мідного дротика, і тепер, доторкаючись до нього, мимоволі бере участь у приємно-потаємних рухах електронів, у контрабандному обміні зарядами, в завихреннях магнітних полів — у всіх цих електричних справах, за допомогою яких людський голос долає нелюдські відстані. Цікаво, чи впливає цей злощасний цвяшок на зміст, чи, може, інтонацію розмови, чи бодай на той-потой-бічний шурхіт, яким по вінця повні телефонні слухавки.

«Електрика — ілюзія акустики» — твоя глибокодумна дефініція. Ти все ще йшов.

Отож він йшов, усе ще йшов, і я був ним, при ньому, в ньому, як завжди невловимий, невидимий,