адже я ніколи не був в Італії.
(обратно)
(обратно)
44
«Молодшій — років десять-дванадцять» — річ ясна, після «Лоліти» будь-які педофілійні мотиви звучать як постнабоковські, однак у 1991 році я ще не читав «Лоліти». Що, втім, не завадило Володимиру Єшкілєву писати через сім років у «Воццекургії Бет»: «Нам нічого не відомо про специфіку сексуальних уподобань самого Іздрика, але герменевтика уривків, подібних до коментованого, дозволяє припустити певну синхроністичність найглибших джерел «внутрішньої енциклопедії» авторів «Лоліти» і «Воццека». Досьогодні не знаю, як розцінювати цю заяву — як грубий комплімент чи як витончену образу. (обратно)45
«…що будь-який порух, вже навіть будь-який порух, або лише думка про нього, руйнують усі внутріші греблі, і бажаний-жаданий-бажаний струмінь витікає з тебе разом із свідомістю.» — Мені цікаво було прочитати ще раз цей фрагмент і порівняти його із подібним у «Воццеку»: «…бо врешті-решт ставала очевидною неможливість будь-якого поруху — бо зціплених відчаєм щелеп, ледь помітного напруження шийних м'язів, ковтального рефлексу чи навіть тремтіння повік виявлялося достатньо, щоб лещата болю стискалися ще на один хід, і ще на один, і ще, аж поки всередині зболеної оболонки не розливалася вода чистого прозріння…» Що це — автоплаґіат, самоповтори чи, може, образи, що переслідують? (обратно)46
Новелу написано 1991 року. Створена спеціально для циклу «Апокриф», вона дещо непереконливо виглядає, висмикнута з контексту стилізованої псевдоепічної форми. Я на початку сумнівався, чи не зайве подавати її до збірки, однак вона видалася мені вартою уваги з огляду на те, що була своєрідним школярським вправлянням із темою «великої води», яка згодом посяде одне з центральних місць в романі «Воццек». Це, безумовно, найрозповсюдженіший eсхатологічний метаобраз і, як написала у післямові до «Воццека» Лідія Стефанівська, «тільки нечисленні здають собі справу в тому, що велика вода вже вивільнила свою руйнівну міць». (NB: варто додатково зауважити ще одне вправляння — вивчення механізму передачі «сну уві сні», що п'ятьма роками пізніше втілиться в «Синдромі Любанського»). Зрештою, есхатологічне напруження свідомості (передане в цій новелі з деякою технічною переускладненістю), вже не притаманне героєві «Воццека». Він перебуває за межею цього напруження. Він чекає великої води як вибавлення, як чистоти, як життя-в-небутті, як «вологи блаженства». Він знає, що найпевніший спосіб уникнути загрози — самому перетворитися на воду, адже тільки тоді можна повністю з'єднатися із світом і проникнути в сутність тих, кого кохаєш. Цікавим для мене є і те, що в цій новелі вперше з'являються образи риб — поки що неясні й невидимі в каламутних глибинах, а тому — незрозумілі й ворожі. Та згодом іхтіологічна сфера настільки заволодіє мною (передовсім у візуальному мистецтві), що це дозволить Володимиру Єшкілєву не без елегантного зухвальства говорити про мою «нестримну пристрасть до рибної тематики». В кожному разі зараз я не можу згадати жодної літературної спроби, де поєднювалися б тема риб і тема води, окрім вірша із дещо несподіваною назвою:БОГИ
Дощ над озером (.) означає для риб
лиш дорогу до неба, сусіднього з раєм,
але зграї сріблясті пірнають углиб
і вмирають беззвучно. А ми не вмираєм.
Ми ховаєм в кишенях тютюн про запас,
номери телефонів, ключі, амулети
від зрад, але зради весь час
переслідують нас. Пролітають комети,
у вологій траві прослизають вужі,
саламандри мандрують, повзуть черепахи.
Нам ніколи, мабуть, не дійти до межі,
за котрою немає ні смутку, ні страху,
бо під дахом чужим ми марнуємо ніч
віч-на-віч із собою, безжальні, мов діти,
і крізь сльози не бачимо власних облич,
і крізь сміх не уміємо просто радіти.
Наші вікна виходять на площі й мости,
на перони вокзалів, на вежі і брами.
Вечорами складаємо довгі листи,
та під ранок лиш попіл летить за вітрами.
Нам апостолів не призбирати й восьми,
але й ті розбіжаться. Ми завжди в дорозі —
на гучних перехрестях стрічаємось ми
і прощаємось похапцем десь там на розі.
Нас ніхто не впізнає, хоч знають усі,
отже, завжди втікати — це просто потреба
або звичка. Принаймні ще й досі осі
обертання не знайдено нашому небу.
Ми любити себе дозволяєм, але
нам любити навзаєм не вільно нікого.
І життя наше вічне нікчемно мале
і безглузде в відсутності справжнього Бога.
Нам би крихту надії. Повітря б. Води б.
Адже нас небагато. А скільки — не знаю.
Дощ над озером що означає для риб?
(.) Для нас він нічого (.) не означає.