вирощували так званих «напівбиків» — медіоторо. Медіоторо — це бичок, якому не більше трьох літ, він ще не навчився добре орудувати рогами. Пасовище для нього обирається ближче до води, щоб йому не довелося багато ходити і щоб ноги у нього не надто зміцніли. Годують його зерном, тому він швидко досягає потрібної ваги і на вигляд нічим не різниться від дорослого бика. Та насправді це лише напівбик, позбавлений справжньої сили, і матадор, якому не так уже й важко впоратися з ним, повинен навіть берегти його, щоб він не знеміг завчасу.

Проте й підпиляним рогом бик може смертельно покалічити людину. Немало матадорів були тяжко поранені в боях з биками, в яких роги були вкорочені. І все ж працювати з такими биками вдесятеро безпечніше, а убивати їх удесятеро легше.

Рядовий глядач нічого не помітить, він на рогах не розуміється і не зверне уваги на шершаву білуватість обструганого місця. Він бачить блискучі чорні краєчки рогів і навіть гадки не має, що ця чорнота і блиск штучні. З допомогою машинного мастила можна так обробити обструганий ріг, що він блищатиме не гірше від старого чобота, начищеного сідельною маззю; але досвідчений погляд зразу виявить обман, як призвичаєне око ювеліра виявляє гандж у діаманті, — лише з куди більшої відстані.

За часів Манолето, та й пізніше, існували незчисленні антрепренери, що водночас були і підрядчиками або ж були зв'язані з підрядчиками і зі скотарями, що поставляли биків. Ідеальним биком для своїх матадорів вони вважали медіоторо, і багато скотарів спеціально вирощували для них таких напівбиків у великій кількості. Відгодований зерном бик здається крупніший, ніж він є, але насправді це просто молодий бичок, котрого легко і роздрочити, і вгамувати. Про роги турбуватися нема чого. Роги можна вкоротити, а потім приголомшити публіку чудесами, які проробляє з таким биком матадор: ось він чекає його, стоячи до нього спиною; ось пропускає в себе під рукою, дивлячись не на нього, а на глядачів; ось стає на одне коліно перед розлюченою твариною і, приклавши лівий лікоть до вуха бика, ніби розмовляє з ним по телефону; ось гладить його ріг або, відкинувши мулету й шпагу, обводить публіку поглядом ярмаркового блазня, а бик, очамрілий, закривавлений, стоїть перед ним, ніби зачарований, — і публіка дивиться на весь цей балаган, вірячи, що відбувається відродження золотого віку тавромахії.

Отож з різних причин, а передусім тому, що вік уболівальника для мене минув, я майже охолов до кориди; але за цей час з'явилося нове покоління матадорів, і мені захотілося на них подивитися. Колись я знав їхніх батьків, багато хто був моїм другом, але ті померли, а ті пішли з арени, поступившись почуттю страху чи через щось інше, і я дав собі слово більше не заводити приятелів матадорів: надто я потерпав за них і разом з ними, коли зі страху чи невпевненості, яку породжує страх, вони не могли впоратися з биком. Я сам спізнавав цей смертельний страх, коли на арені був хтось із моїх друзів, а що мені за це не платили і допомогти другові я нічим не міг, я вирішив, що нерозумно мучити себе таким чином, та ще за свої гроші. Потім, через різні події і обставини і завдяки тому, що час нас учить багато що бачити ясніше, я майже позбувся цього страху, розв'язавши проблему особисто для себе. Я навіть умію передавати й іншим — взагалі чи в особливо напружені хвилини — цю здатність без страху і навіть із зневагою ставитися до небезпеки. Такий дар — щастя чи нещастя для. людини, зважаючи на те, як його цінувати і як ним користуватися. Я намагаюся не зловживати цим даром і добре знаю, що втрачу його, як тільки до мене самого повернеться почуття страху. А воно може повернутися будь-якого дня: адже все на світі нетривке. Для мене особисто найтривкіше — це знання. Але треба висловити те, що знаєш, і тут ніхто тобі допомогти не може.

Того разу, 1953 року, ми оселилися за містом, в Лекумберрі, і щоранку їздили за двадцять п'ять миль до Памплони, з таким розрахунком, щоб бути на місці на сьому годину, коли бики побіжать вулицями. Жінкам важко вставати так рано, і тому жити в Лекумберрі незручно, хоча там є добрий готель з дуже милими хазяями, а дорога до Памплони — одна з наймальовничіших у Наваррі, особливо середня її частина, — зовсім пряма; коли мчиш по ній на швидкохідній машині, відчуваєш насолоду польоту.

В готелі у Лекумберрі ми застали своїх знайомих. Щось завадило їм зустрітися з нами в Андайї в умовлений час; а оскільки зрештою все налагодилося, я не став з'ясовувати причин, і шалений тиждень фієсти пішов своїм звичаєм. Наприкінці цього тижня ми всі вже чудово одне одного знали, і всі чи майже всі одне одного любили, а це означає, що фієста минула вдало. Першого дня осяйний «ролс-ройс» графа Дедлі здавався мені трішки претензійним. Останнього дня я був від нього в захваті. Так усе складалося в тому році.

Джанфранко пристав до превеселої компанії, що складалася з чистильників взуття та кишенькових злодіїв-початківців, і його постіль у Лекумберрі переважно пустувала. Він здобув, хай скромну, а все ж таки славу тим, що розмістився на нічліг у загородженому проході, через який бики забігають до цирку, щоб уранці не проспати і не пропустити encierro^[1], як з ним уже колись трапилося. Він не пропустив. Бики пробігли просто над ним. Уся його компанія страшенно цим пишалася.

Адамо з'являвся до цирку з самого ранку. Він хотів, щоб йому дозволили убити бодай одного бика, але адміністрація не пішла назустріч його бажанню.

Погода стояла жахлива, якось Мері промокла до нитки, страшенно застудилася, і температура в неї трималася аж до Мадріда. Корида відбувалася так нецікаво, що не варто було б про неї й говорити, якби не одна знаменна обставина. Саме тоді ми вперше побачили Антоніо Ордоньєса.

Я зрозумів, що це великий матадор, щойно він зробив перше кіте. Ніби всі великі майстри цього прийому (а їх було чимало) ожили і знов вийшли на арену — тільки він був ще кращий. З мулетою він працював бездоганно. Убив майстерно і легко. Уважно і допитливо стежачи за його рухами, я думав про те, що, коли з ним нічого не станеться, він буде по-справжньому великий. Я тоді не знав, що він усе одно буде великий, хай би що з ним сталося, і кожна серйозна рана лише додасть йому ще більше мужності й пристрасті.

Багато років тому я близько знав Каетано, батька Антоніо, і дав його портрет та опис його боїв у романі «І сонце сходить». Все, що відбувається на арені, списано в цій книжці з натури. Все, що не стосується бою биків, мною вигадане. Каетано знав це і ніколи не протестував проти моєї книжки.

Спостерігаючи Антоніо під час бою, я пізнавав у ньому все, чим сильний був його батько в роки розквіту. Техніка