скупчувалася енергетика здобування, підприємництва, пошуків і жертовностей. Тут формувалася модерна культура нації: сповнена легкого лету над буденністю, розквітчана барвами нововідроженого бароко, горда зі свого ідейного зусилля. Саме в такому сенсі прочитується нами метаобраз „метеликів на шпильках" у галицької письменниці. Це не стільки символ незрілої ще молоді, невидимими нитками прив'язаної до сірої реальности, як узвичаєно трактується в літературознавстві, скільки символ настрою епохи, цілого покоління, яке духовно визрівало до злету. Тому в наступній повісті — „Б'є восьма" — Вільде зробила основною темою моральне протистояння, ідейне і національне гартування своїх головних героїв. У третій повісті — „Повнолітні діти" — вони вже виступають зрілими і впевненими у своїх перших кроках у житті.

У Вільде велике місто (Чернівці) ще відчутно чуже, воно дихає чужими німецькою і румунською культурами і, водночас, магічно-манливе: це місто, де сходяться Схід і Захід, де поєдналися „Стамбул і Париж", якась дивовижна суходільна „Касабланка" (яке багатозначне порівняння!). І це місто українцям ще тільки треба здобути, опанувати, як казку-мрію нового життя. Трилогія є винятковим явищем в українській літературі: саме у Вільде ситуація міжнаціонального протистояння на побутово-повсякденному рівні описана найвиразніше і найдостеменніше як знакова тема міжвоєнної доби. Вже в самій назві повісті „Б'є восьма" звучить тривога, нагадування, заклик — пробудитися і встигнути до національної дії.

Републікація циклу повістей „Метелики на шпильках" розвіює один міф українського літературознавства, який з дивовижним успіхом набув поширення і загального схвалення — від комуністів до сучасних адептів теорії „незалежності мистецтва". Ґрунтується він на відомих фактах і на незавершених інтерпретаціях. Після нагородження Ірини Вільде літературною премією імени І. Франка за збірку „Химерне серце" і повість „Метелики на шпильках" її цілком логічно покритикували письменники і публіцисти з націоналістичного середовища (особливо поет Богдан Кравців) за втечу від дійсности, відсутність національної ідейности. А було це в той час, коли на Західній Україні загострилася політична боротьба проти окупаційної польської влади, коли набрала сили і радикальности діяльність підпільної ОУН, коли десятки тисяч українців вперто протистояли режимові, тисячі сиділи в тюрмах, сотні гинули у постійних зіткненнях з поліцією. На такому тлі рання творчість Вільде (до повісті „Б'є восьма") — сумно-лірична, особистісна, тремтливо-ніжна — справді виглядала, як „втеча". Тому не було пересади, ані надмірної доскіпливости критика, який закликав письменницю побачити цю жорстоку і криваву дійсність. Зрештою, сама вона визнала недостатність патріотичної тематики у своїх творах і вже у наступних повістях трилогії відчутно посилила національне „тремтіння серця". Однак тодішня ліберальна критика постановила саме Ірину Вільде зробити символом „безідейної", „незаполітизованої" літератури, щодо чого особливо старався Михайло Рудницький. Очевидно, авторка через специфіку свого таланту (що вона потвердила в інтерв'ю з М. Рудницьким на сторінках „Назустрічі", яке передруковуємо в нашому виданні) не вельми тяжіла до гостро патріотичної, героїчної тематики, яку, наприклад, пропонували письменники-„вісниківці" (Є. Маланюк, О. Ольжич, Ю. Липа, У. Самчук та ін.). Вона вважала, що стоїть лише на підходах до тої високої проблематики, якою є патріотизм, і ніколи не обґрунтовувала якоїсь принципової безідейности, що їй чомусь приписали і приписують дотепер. Натомість її повість „Повнолітні діти", яка писалася наприкінці 1930-х рр., закінчується цілком виразним мотивом усвідомлення недостатности моральних і вольових сил у покоління, вихованого на народницько-ліберальних ідеалах, до якого, зрештою, належала сама. Саме у первісному варіянті повісти з 1939 р. (а не у варіянті роману „Повнолітні діти" з 1952 р., зрозуміло) є чітка теза про те, що тільки молоде націоналістичне покоління, виховане на цілком інших принципах, здатне витримати ті випробування, які несла сувора епоха. Зрештою, головна героїня твору, Дарка Попович, з сюжетом, стає учасником націоналістичного руху. Не думаємо, що Ірина Вільде могла би так написати, якби вона образилася на критику націоналіста Б. Кравціва і вважала б її несправедливою чи несуттєвою. Вона написала це, бо була чесною письменницею. Вона залишалася в таборі літераторів ліберальної і промодерністської орієнтації, бо це відповідало її внутрішнім художньо-ментальним інтенціям, але вона знала, що історія розгортається, що нація будується не ніжністю і замилуваннями, а впертістю і змаганнями.

* * *

Спізнений імпресіонізм Ірини Вільде віддалено пов'язаний із прозою Михайла Коцюбинського, хоч стиль письменниці постійно порівнюють із поетикою Михайла Яцкова (що вона сама неодноразово підказувала у своїх споминах і естетичних розмислах). Стверджуємо так, бо коли вникнемо у глибинні тенденції літератури, то відчуємо, наскільки подібними („естетично вмотивованими", скаже дійшлий аналітик) є їхня чуйність до музикальности фрази, зосередженість на метафорі, закоханість у гру кольорів. А головне — обидвоє чудово передають імпресію плинности буття. Стильова майстерність — вихопити фраґмент, відбити мінливість душевних нюансів, художніх деталей, настроїв, заглянути в калейдоскоп краси природного і побутового світу — в обидвох письменників означала рух літератури до внутрішньої естетичної самодостатности, органічности. Зрозуміло, Вільде визнавала свою залежність від М. Яцкова, якого називала своїм літературним „хресним батьком", оскільки той був їй знайомий і ближчий. Однак, за уважного погляду на еволюцію наддніпрянської і галицької прози відкриємо, що тільки після Коцюбинського в Наддніпрянщині і після Вільде в Галичині проза здобула собі пластичну легкість, звучність, те багатство і органічність мови, коли автор здатен виразити, описати й осмислити буття і його найінтимніші колізії в найдрібніших і найтонших відтінках. Правда, у своїх новелах і повістях міжвоєнного періоду галицька авторка була ще тільки на шляху до Повноти, завершена стильова зрілість прийшла вже з романом „Сестри Річинські", заслужено названим колись (попри всі вимушені ідеологічні „конвенанси" з радянською системою) архітвором української літератури.

Паралельно із естетським спрямуванням своєї творчости Вільде передала потужну тенденцію до психологічного реалізму в українській літературі післяреволюційної доби. Хоч вона й не пішла шляхом