що передчасне старіння клітин настає через втому серця. Після сорока — сорока п’яти років активність організму катастрофічно падає саме через оту нездатність серцевого апарата боротися проти створення вуглецевого кістяка^[2].

— Вибачте, доктор, — стримано озвався Гельд, — навіть ці шкільні істини не можуть мене ні в чому переконати.

— Не вас, а вашу впертість, Гельд!

— Доктор, — не збиваючись з рівного спокійного тону, вів своє асистент, — ви хочете з допомогою механічного втручання запобігти створенню вуглецевого кістяка…

— О боже! — патетично вигукнув Берн, звівши догори руки. — Нарешті, ви заговорили мовою справжнього медика.

— Дозвольте, доктор…

— Я дозволяю вам, Гельд, я все вам дозволяю, — не давав і слова вимовити своєму асистентові Берн. — Але ж ви й мені дозвольте дещо сказати. Моя істина проста: ось вона, на операційному столі, в грудях пса… Так, так, це моя істина. І вона цілком підтвердить мої передбачення. Ви сказали: з допомогою механічного втручання запобігти створенню вуглецевого кістяка… додам: в клітинах живого організму. Ви висловили формулу, в яку не вірите. Але, на щастя, ця формула повинна ствердитись. Я вірю, що механічне серце, яке завжди буде діяти ритмічно і з однаковою силою, безперестанку даватиме поштовх для відновлення клітин. Живі тканини не будуть старіти. Якщо ж і наступить смерть, то тільки через сотні років, коли відмовляться служити нервові клітини.

Гельд, заклавши за спину руки, пройшовся по операційній. Він замислено дивився собі під ноги.

— Бачите, доктор, — заговорив він обережно, — все це вірно. Але ми не певні, що механічне серце діятиме саме так. Хто гарантує нас проти його негативного впливу на органічну тканину. Адже природне серце зв’язане з організмом за допомогою нервів, тканини, лімфи. Це — природний, органічний зв’язок. А механічне серце…

— А механічне теж матиме такий зв’язок.. — перебив його Берн, уже роздратовуючись. — Згодом ми створимо систему судин, яка, минаючи механічне серце, буде відновлювати органічний зв’язок аорти, артерій і внутрішніх органів. Штучне серце залишиться поза внутрішніми реакціями!.. Ніякі психічні чи інші зрушення не будуть впливати на нього і не руйнуватимуть його, як це буває з природним серцем. З допомогою системи чутливих реле^[3] воно буде реагувати на підвищення чи пониження тонусу організму збільшенням чи зменшенням струменю крові!..

— Що ж! — примирливо сказав Гельд, лагідно усміхаючись. — Дай боже! Але в мене є цікава думка! Останнім часом я перечитав багато матеріалів якраз в цій галузі науки…

— Ну й що ж?…

— Вчені на Сході йдуть зовсім іншими шляхами, — почав Гельд.

— Знаю! — зневажливо відмахнувся Берн. — Створення живого білка…

— Цілком вірно. У них величезні досягнення… І я гадаю, чи не варто поєднати ваші роботи з їхніми дослідами…

— Цікаво, цікаво! — іронічно посміхнувся Берн. — Як же їх поєднати?

— Не знаю, доктор, нічого певного не можу вам порадити, але мені ясно одне — досягти відновлення клітин можна, застосувавши живий білок в поєднанні з штучним серцем.

— Коротше, ви хочете, щоб я спілкувався з отими… червоними? — гостро запитав Берн.

— Це було б чудово.

— Ніколи! Чуєте мене? Ніколи! — запально вигукнув хірург, збуджено блиснувши очима. — І, взагалі, давайте закінчимо цю розмову…

— Гаразд, — підкреслено коректно згодився Гельд. — Нас розсудить час.

— Саме так! — Берн підвівся з свого глибокого крісла. — Нас розсудить час. — Він підійшов до операційного столу і уважно оглянув апаратуру. — До речі, час уже сказав своє слово. Ось його присуд.

Рука хірурга лягла на біле покривало. Він тріумфуючи посміхнувся.

— Шановний добродію, чи пак, шановний пане скептик, прошу поглянути сюди, — іронічним тоном запросив Берн асистента і плавно зняв простирадло. — Ось мій доказ. Ні, ви дивіться! Ви гарнесенько роздивляйтесь, пане невірний Хома!..

На операційному столі лежав здоровенний чорний пес. Очі його були закриті. Кінцівки ледве помітно здригалися. Берн тримав у руках коробочку, з’єднану з грудьми пса тонким ізольованим проводом, який підводився під шар бинтів в область серця. Він поклав коробочку в шкіряну сумку і прив’язав її до спини пса. Потім повернувся до асистента і майже сухо, як завжди, промовив — Час і дослід — кращі судді. А зараз можете йти. Я з півгодини почергую, потім ви мене зміните. Необхідно занотувати все, що відбуватиметься в організмі тварини…

Асистент мовчки кивнув головою й вийшов.

Берн знову сів у крісло. Дві глибокі риски біля рота розійшлися, сухі вузькі губи розтягнулися в задоволеній посмішці. Розмова з Гельдом втомила його, але водночас зробила для нього ще яснішою перемогу. Сьогодні не тільки його свято — сьогодні свято всього людства! Він — Йоган Берн — віднині на сотні років відганяє смерть від людини! Вічне серце створено!

Стрічка на записувачу біострумів рухалась, чорна лінія-хвиля переконливо підтверджувала великий успіх молодого хірурга. Берн на якусь мить закрив очі, з задоволенням потягнувся, хруснув суглобами. Скільки йому довелось докласти зусиль, щоб у безперервній боротьбі відстояти свою правду. В свідомості зароїлися якісь образи, до болю яскраво виринуло минуле. Ось ніби зовсім поряд з ним звучить милий голос…

— …Йоган, прочитай. Якраз про ту проблему, над якою ти працюєш.

Ах, це ж аудиторія університету! Евеліна, чарівна Евеліна, сиплячи в його душу іскорки з зелених очей, подає йому журнал «Вісник Московської Академії Наук».

Прямо перед Йоганом — високий дівочий стан, обтягнутий елегантним синім платтям, бурхливий водоспад каштанового волосся, напівприкриті довгими віями лукаві очі — вони з розуму зводять, ті очі. Та жоден м’яз не здригнувся на обличчі Берна. Холодно, іронічно посміхаючись, він говорить:

— Подивимось…

Йоган піднімає худе обличчя, кидає журнал на стіл і, протираючи скельця окулярів, трохи мружачись, дивиться на Евеліну.

— Ти що ж… думала переконати мене? Навіть тоді, коли роботи по створенню живого білка будуть цілком закінчені, ще неясний механізм їхнього застосування… Це все розраховано на століття кропіткої праці багатьох інститутів.

Дівчина махнула рукою, надула свої м’які, повні губи:

— Тебе молотком по голові треба переконувати…

— Кого це треба так переконувати? — весело кричить, влітаючи до кімнати, Петер Стар. — А, Евеліна знову докучає Йоганові… Ну й що ж, не піддається…

Друзі тиснуть одне одному руки. Петер взяв журнал, пробіг очима кілька рядків, посміхнувся: