ноги до крові стер, а назбирав із ківш, перемерзлої, гнилої. У хату не можна було зайти, як відпарювала та на деруни терла. Чорні, як земля, ті деруни. А мусиш їсти, як хочеш жить. І землю їстимеш, бо душа їсти требує.

А яма гнилої картоплі в таку весну — це ніби од бога Кушніру послано. За великі його заслуги. Вірьовку б йому конопляну намилену. Є ж такі везучі людці — од корита церковного до труни, мабуть. Уже мали розкуркулювати в тридцять першому — цей таки глитаєм був. Але хитрим. То двоюрідний, то троюрідний, то тещин племінник на нього роблять, наймитів — нема… Так прочув, що розкуркулюватимуть, — удосвіта заяву до колгоспу, і вже усі його воли-коні з реманентом — на колгоспному дворі. Року не минуло, уже Кушнір перший на трибуну рветься, аж вогонь з рота — за комуну і високий урожай. Скоро його по рільництву старшим зробили, наглядать за полями. Кобилку дали, сідло. До самісінької війни не брав на пупа. На фронт не пішов, бо ліве око скляне, з дитинства, півень виклював. Під німцем таким бауером зробився — на все село. Поліцаїв і старост, правда, обминав, але більше про очі людські, бо розповідає Параска, що пиячила у нього нова власть ночами, за віконницями зачиненими. А тільки фронт перекотився, уже Кушнір на бригадному дворі і покрикує. Ладнався, значить, знову командувати. Так баби не дали, баби у війну бідові стали. Це тільки його Параска пальця до Кушнірового рота поклала. Він і одкусив, не довго думаючи. Лишилася, звісно, сама, з малим Юрком на руках, а від Наталки, старшої дочки, яка ще поміч? Кушнірам садила й полола, а вони коли молока літерку наллють малому, їхню корову поліцаї забрали. Берегла Параска золоту царську п'ятірку, од матері придане. Так Дем'ян узяв дурну бабу на шпуги: «За п'ятірку золоту — корову оддам, і будете з молоком і кум королю…» А вже прочув од поліцая, дружка, що наказано усю худобу реквізувать, бо фронт наближається. Сьогодні Параска п'ятірку віднесла і корову на налигачі привела у двір, а завтра ту корову німець — з автомата; повар їхній, кухня в рівчаку стояла, змилостивився над тубілкою і голову корови Парасці кинув. Отак за п'ятірку золоту коров'ячу голову купила. Казав якось Кушніру: «Оддай, Дем'яне, золото, що в моєї баби лихої години видурив, може, я собі зуби вставлю, що на фронті повипадали». Засміявся: «Хай дурна не буде, кум королю…»

А й правильно, мабуть, як подумать. Хай дурна не буде. Світ такий, що у рота пальця не клади. Нікому. Бо відкусять. А ти не чекай, вкуси перший. Хто перший кусає, тому легше прожити. У кого — зуби. І руки. Довгі руки. Ось і цієї весни. Усім не мед, але ж не всі — надголодь. Жебрак вертався з хутора, попросив водички теплої. Параска узвару налила, а жебрак дістав з торби окрайчик хліба, свіжий, аж дихає ще. Вони з Параскою і то ледве очі одвели, а Юрко, хлопчак, дитина, — очима той хлібець їсть. Від різдва, вважай, хлібця не бачило. Од мельника хлібець, у того кишені, сміються, довгі до колін, наносив із млина. У Кушнірів — теж є, але ті не подадуть жебракові. Він, Григорій, теж міг би потяжку мать. Де яка деревина на загальному дворі — його була б, якби до себе гріб. Голові колгоспу хату складав. Уже ж би голова для нього нічого не пошкодував, якби йому рот відкрився. Бо теслів у селі — раз, два, і нема. А рот йому так і не відкрився.

Дуже, правда, на сад понадіявся. Бо вродило. І груші, і яблуні. Трохи й вишень було. Так податок великий принесли. Ще й облігації — біліганки, як дід Ласун каже. Такий смішний дід. У землянці живе, бо німці хату спалили, а жінку й дочку вивезли кудись, бо до партизанів стежку знав. Так Ласун як побачить фінагента на кутку, а той у солом'яному капелюсі, ще довоєнному, по селу за тепла ходить, так і в крик: «Капелюх біліганки несе! Капелюх біліганки несе!» Люди — хто куди. Хто в пригребиці, хто в берег. Да, так дуже на сад понадіявся. Та всю надію податки і обліганки з'їли. Воно — і державі треба. Відбудова. Другий рік по війні. Усі сили напружити, в газетах пишуть. Треба пережить. Діти підростуть. Тоді й собі будинок збудує. Як у фінагента. Стіни — з дубу сухого, віки стоятиме, а дах — бляшаний. Сяє дах під сонцем, наче срібний. Звісно, на грошах людина працює. Свіжа копійка. Не з колгоспних трудоднів побудувався. Кому тепер і будуватися, як не йому. Попросив Лободу віконні рами зробить. Григорій зробив. І узяв небагато. Може, хоч за страхування не так давитиме. Бо де він зараз візьме? Шинельку хіба що продасть, так треба ж у чомусь ходити. Та й пам'ять. Скільки в ній натерпівся, нібито вже шкіра твоя.

Де взяти — украсти. Ніби йому звикать. І дуже просто. Він змалку такий відчайдух. Це для нього ніби насіння лузати — красти. Що погано лежить, так і липне до його рук. Ще без штанів, вважай, бігав, а вже не минав. У сусідському дворі груша-іллінка красувалася. Пишна така. Груші жовті, рум'янець на щічках, очі вбирають. Так він, голопуз, що придумав? Петельку з кінського волосу прилаштував на тичину, і — повзком, повзком через межу під грушу. А під грушею — малинник. Грушу запетлює і — сіп. Є. Гілка хилитнеться, та ще земля — гуп, гуп. Догупався, що сусіда вчув. Було…

А ось уже перед війною. У лавці Григорій торгував. Улітку — черга за морсом. А робиться морс дуже просто: на відро води — сто грамів порошку, червоного, наче кров загусла. А він придумав: на двоє відер — сто грамів. Хоча що там було придумувати? У районі на базі один продавець йому підказав. Григорій як підрахував подумки — та це ж мішок грошей одразу. І наварганив бочку. Розведеного. Люди пили — ще й дякували, і мокре, і ледь-ледь солоденьке. А мідяки дзенькали, дзенькали. Правда, характеру не вистачило в нього. По обіді шубовснув у бочку ще, мо', з кіло того порошку. Аж гіркувате стало. Бо не захотів руки бруднити. Та й нащо йому тоді були гроші? Нащо людині грошей багато? Не голодна, одіта — і спасибі. А перед війною було вже дещо — і одягтись, і попоїсти. А тепер — усе інакше. Тепер не проживеш, якщо не вкрадеш. Війна багато списала і ще спише. Подумаєш, на якийсь там маторженик украде. На зуба покласти. Так не від того, що з горла пре, а голод диктує. Голод — він свої закони пише, супроти них не станеш. У животі закони. На шкірі закони пише, не на папері. У війну не таке робили, і нічого. Як виходили з оточення. Лісами. Не кожен двір обіймами зустрічав. Лісовики — люди скупі й недовірливі. Обережні люди. Та й не завжди на хутір сунешся: то фріци близько, то новоспечені поліцаї. Чекаєш, поки місяць пірне у хмари, тоді повзеш на городи, землю гребеш. Нігті обламувались, пучки пальців до крові стиралися, зате бульбами пазуху наб'єш і знову ти до життя лицем повернутий, а не до смерті. І не замислювався, погано чи добре це — чуже брать, не тобою роблене. Ти мусив жить. І совість не докоряла.