Хай — війна. Але що таке — совість? Її що — на зуба покладеш? В твоєму кулаці вона, совість. Стисни кулак міцніше, щоб аж пальці побіліли, — сидітиме твоя совість, як мишка в нірці. Хіба що зітхне нишком. Хай собі зітхає. До кращих, ситніших, часів. Сита людина, вона може дозволити собі таку розкіш — совість пецькати. А якщо в череві пусто і діти твої голодними очима тебе печуть — кулак стисни і забудь, що вона в тебе є, совість.

Григорій справді стиснув у кулаці клапоть газети, аж дугасті ямки від нігтів відбилися на долоні. Побачив їх — і усміхнувся змучено. Розняв кулак, поклав долоню з випростаними пальцями на самоткану скатертину. Шкіра долоні шорстка, як тертушка, і темна, схожа на нижню скоринку паляниці. А найбільше він любить хліб, випечений на капустяному листі. І одразу заборонив собі думати про хліб. Бо аж у голові запаморочіло, так їсти закортіло. Натомість думав про життя своє. Як воно у нього склалося важко. Бо на важкі роки припало. Перевертав подумки роки, ніби скиби давно неораної толоки, а не міг пригадати, щоб колись поласився на чуже. Навіть парубком не лазив з ватагами хлопців по чужих садах, соромився не труджене ним брати. І потім, коли женився та побудувався на околиці села. Край загального поля. Скрутно жилося, а на колгоспне поле з мішком не ходив. Хіба що яку соломину, мишвою переїдену, чи полову. Бо то вже нікому не потрібно. А багатьом не спадало й на думку, що Григорій Лобода має під боком поле і рук не гріє.

Чого тобі, Лобода, не жити. Стань з граблями на межі і греби колгоспне…

Григорій відмовчувався. Бо не любив багато балакати. Та й не повірять. Мудрий, скажуть, у борщ собі не наплює. Хто признається? Коли хлопчаки торік у колгоспному саду яблук нарвали — двом повнолітнім по п'ять років суд одміряв. Строго тепер. Ніхто не признається. І люди різне думатимуть. Ніч, скажуть, тільки й бачила. Уміє, значить, красти, якщо не ловиться. А що, хай кажуть. Він і справді — такий. Хитрий. Мудрий. Жити уміє. Красти уміє. Усе вміє.

Сонце пригрівало в спину. Ніби хто теплу долоню поклав. Було б ще поспати. Крізь примружені очі — дрімалося, повіки самі опускались — довгі плями стін. Стрепенувся, примусив себе підняти повіки — сонце сипнуло в очі колючими голками. Очі давно щеміли — од недоїдання. Недопалок припікав пальці. Лобода важко підвівся, почовгав через усю хату до печі. Підлога була ніби книга, читана-перечитана з дитинства. Або власна долоня: у рубцях, ранках, покільчена мозолями. Ось слід сокири, ковзнула, коли він майстрував колиску, Наталка щойно народилася. Туточки кросна стояли, Параска молодша була — лляні скатерті ткала, такі скатерті, що з усього села баби сходилися помилуватись. Тепер хоч би на підштаники якого полотна зіткала. Біля лежанки дошки обвуглені, тут стояла буржуйка у холодні зими. Прострелина біля порога — поліцай стрелив, бо Параска не хотіла корову віддавати. Лобода пошпурив залишок цигарки у припічок. Злість їла душу. Безадресна. Як себе не накручував із самого-ранку, а рішимості не було. Рішимості піти і вкрасти. Забрався на лежанку, ноги в чоботищах поставив на лаву, голову звісив між кістлявих колін і бездумно слухав, як голодні миші гризуть у кутку хати дерев'яне ліжко.

Коли сонце, відбившись у дзеркалі, хлюпнуло в мисники, прийшов із школи Юрко. У шкарбанах його хлюпало, і на підлозі стелилися мокрі сліди.

— Знову в калюжах шубовтався? — сердито буркнув Григорій, хоч і радів синові, несила було далі залишатися наодинці з думками.

— Лівий протікає, — відповів хлопчак, знімаючи чоботи. — Мама пальто дошила?

— Тобі хоч щодня ший — обшмондяєш. Менше треба по дурних стежках гайсать.

Юрко винувато зігнув кучмату голову і, як був, у старенькій материній куфайці із закасаними рукавами, шмигнув повз батька на піч. Оченята його теж промайнули повз батька, і на мить не затримавшись, а це була уже найпевніша ознака, що у школі не все гаразд.

— Знову щось утворив, розбійнику?! — тамовану злість хотілося на комусь зігнати, хоч на синові.

— Нічого не натворив…

— На морді написано.

— Бігав по двору, на той їхній буфет і не дивився. А учитель, Семен Семенович, покликав. Іди, каже, і тобі поїсти дадуть. Налила мені тітка супу тарілку і чашку чаю подала. Суп я з'їв, з картоплею суп, солоденька така картопля, а чашку з чаєм рукавом перевернув. Із цукром був чай, я один разочок лизнув із столу. Тітка сварилася, а Семен Семенович нічого не сказав, ще й по голові погладив. Хороший він.

— Якби був відмінником, щодня годували б.

— Ні, у буфеті у нас лише учителів годують і тих дітей, у кого батька немає…

Нічого не сказав Григорій, лише потягся знову до тютюну: «Може, й на краще, якщо попадуся. Одним ротом менше стане. І Юрка в шкільному буфеті підгодовуватимуть, бо ж без батька лишиться…» Спокійно так стало. Отже, нічого страшного, якщо Дем'ян застукає його під коморою чи уже з торбою на плечі і пригостить кулею. А той стрелить, без попередження стрелить, щоб себе показать, щоб сліди окупаційних років підрихтувати. Мовляв, дивіться, який я — за колгоспне добро. Хай стріляє, коли вже так випаде. Не треба буде Парасці щодня думати, чим чоловіка нагодувать. І Юркові щодня — суп і чай з цукром. У шкільному буфеті. Бо ж — безбатченко. Воно ще мале, дурне, мо', й радітиме, що так. Наталка — та за своїм ученням теж швидко плакати перестане. Ще, може, й легшенько буде — справку з сільради візьме, що безбатченко, що матеріальна поміч потрібна, розповідала вона щось таке, що до безбатченків і в них є увага. Бо по війні. Григорій зліз з лежанки, заходив по хаті. Пахкав самокруткою, аж іскри сіялися на підлогу. Сунув на голову пожмакану військову шапку (зірку синові подарував, і лише слід од зірки — на цигейці), вийшов у сінці. Крізь дірки в стрісі сіялося світло дня. Сонячне проміння креслило бантини та перекладини на горищі — пунктирно. Під стріхою стриміли широкі німецькі лижі з тупоносими передками. У коморі, на полиці, лежали свердла, від зовсім крихітних до широких, як кулак, колоди коліс свердлити. Григорій вибрав середнє, завтовшки в палець. Тепер, коли почав готувати інструмент для вечірньої роботи, уже майже не вагався, не думав, чим це все може закінчитися, а думав, як краще зробити те, що намислив.

У хаті Григорій затиснув свердло між колін і заходився гострити.

— А нащо вам свердло, тату? — озвався з печі син.

— Язика тобі просвердлимо, щоб менше патякав.

— У дядька Дем'яна, Сергійкового батька, теж свердла є, під лавкою в сундуку лежать.

— І добре, що є.

— Але він нічого ними не свердлить, а коли не зайдеш, гвинтівку чистить, бо сторожує біля комори.

— Кожен на хліб заробляє, як може.