Семирозума, великої мудрості життя на землі Кузьми Терпила, ні ганебної чорної душі Михаля Громницького, ні вовкулацької долі Мартина Волохача…

Жаль, але Нобелівську премію тобі за неї, за «Листя землі», не дадуть. І лише тому, що неможливо це «Євангеліє від Володимира» перекласти англійською мовою. Але якщо всерйоз, то «Листя землі» заслуговує на Нобеля. Бо такої жорстокої, чесної правди про свій народ за 100 років ніхто не написав!

Я тут ходоку, читаю усіляким високопоставленим курортникам уривки. Галі читаю, тішусь, горджуся — і не знаю, як написати про тебе, про твою «Книгу доль і днів минущих».

Цьомкаємо Ірину, обіймаю мого брата Жульєна, вітання Орисі і Павликові — хай гордяться батьком!

Розказ про криницю Семирозумову

А було це у літо Господнє одна тисяча дев'ятсот двадцять третє.

На п 'ятеє літо жисті нової було сеє.

І говорили в Пакулі, що Кузьма, син Нестора Семирозума, із глузду зсунувся, третьої клепки лишився, зробивсь як потороча.

Здурів йон, зовсім здурів — із-за жонки своєї, Марусини, що од сухотки померла, перед Постом великим, а Кузьма тади ще із Чеки не вернувся. Се вже йон познєй з'явивсь, увесь — наче в терниці його теребили. Де Марусина моя, запитує, а білеє тіло Марусини у землі сирій, на горі Вишневій уже черва їсть…

Була весна в Краї, давно такої пишної весни не було, усе росло як на дріжджах, до синіх небес тяглося, із сонцем любилося-милувалося. Бо — земля кров'ю людською набучавіла. І казала весна до Кузьми про життя і любов, а про смерть не казала. Не казала весна до Кузьми про смерть, бо смерті нема і не було ніколи, смерть самі люди вигадали. А щоб у марноті слів людських про смерть пересвідчитися, ішов Кузьма на кладовище пакульське, на гору Вишневу, колінкував біля могили Марусини своєї, хреста обіймав. Хрест був теплий, весняним сонцем зігрітий, а земля — холодна і німа. Трава зелена із могильного пагорбка проростала, але мовчала трава про Марусину, хоч мову трави, звірини, птахів і усього живого давно знав Кузьма. Не було Марусини у землі сирій і буть не могло, усе те — забобони людські. Ішов Кузьма на луги Страхоліські, де він колись траву косив, а Марусина сіно гребла, і копиці вони складали, і любив він Марусину у сіні пахучому, і було тіло Марусини гаряче, як сонечко літнє. Шукав він Марусину на луках страхоліських, але не знаходив її. Ще вода прибутна у долинах стояла, синя від небес весняних і золота од лопушиння рясного, квітучого. Чайки над водою ширяли, і все було так, наче першого дня по сотворінню світу, коли вода, і твердь земна, і небеса відділилися, щоб ранок був, і був вечір, і життя було.

Але навіщо усе те йому, Кузьмі, без Марусини його? І зробилися для Кузьми ночі чорні миліші од днів сонячних, бо ночами — Марусина до нього з'являлася. Спершу хтось у сінцях ночами ходив і плакав. Кузьма хатні двері відчиняв: нікого. А одної ночі — уже діти заснули в світлиці, а Кузьма у хатці біля каганця хомута дратвою зшивав — зашуміло, загуло у сінцях, наче вітруган розгулявся. Двері самі розчахнулися, холодом війнуло, хоч уже — надворі теплинь, і переступила поріг Марусина, у темному, чернечому вбранні, а хусточка світла, в горошок. У чернечому її поховали, із дна скрині діставши, так заповіла перед смертю. У цьому вбранні колись Кузьма привіз її із Страхолісся, посадовивши перед себе на білу кобилку Русалку. Зайшла Марусина до хатини, на сундучок біля порога сіла, руки на колінах склала. А руки її — білі як сніг. І запитала Марусина: «Як вам тут без мене поживається? Дєтки наші — як?»

Дак гомонить Кузьма за жисть їхню сиротинную, про дєтву гомонить жонці своїй, покійниці, а ніч за вікном — як сажа. Далєй зирк, а на сундучкові — анікогісінько, наче привиділося йому, наче й не було нічого того.

А наступної ночі знову прийшла Марусина, і розмовляли вони у хатці до третіх півнів. А як засурмили треті півні на хуторі, наче розтанула Марусина. І так було багато ночей. А Уляна Несторка бачила, що марніє Кузьма з кожним днем прожитим і вже — од вітру хилитається. «Синку мій, — казала Уляна, — не про Марусину-покійницю тобі треба думати, а про жисть дальшу, свою і дєток твоїх». — «Не вірю я, мамо, що Марусина моя — померла, — одказував Кузьма. — Щоночі яна до мене приходить і ми гомонимо про жисть земну».

Як пішов Кузьма з дому, намалювала Уляна водою свяченою хрести — над вікнами, над дверми і на комині. А вже ночі стали місячні. Сидів Кузьма у хатці своїй, каганця не запалював, на Марусину чекав. Застогнав вітер у димарі, навколо дому вихорицею закрутився, пси на хуторі завалували, і сова на клуні кигикнула. Звів очі Кузьма — Марусина стояла по той бік вікна і синіми руками по склу водила. Водила вона синіми руками по склу, а до хати зайти не сміла. Місяць висів над хутором Семирозумовим, кожну деревину і кожну травину на землі чорним чорнилом вимальовував, а від Марусини — не було тіні. Тут Марусина зняла хустку свою, світлу в горошок, волосся по плечах розсипала, а волосся ворушиться, наче живе. Відтак ніби вітерицею її підхопило, над дворищем, над хутором понесло, темне чернече вбрання — хмаркою у сяєві місячному.

І вже Марусина не являлася Кузьмі у хатці його.

І прийшов Кузьма у сад, де вони з Марусиною минулої осені яблука рвали, антонівки жовті і путинки рожевощокі. Кожна гілка тут руки Марусині пам'ятала, і кожна п'ядь землі пам'ятала її ноги босі, стернею поколоті, обшмуглені сухотрав'ям. Цвіли яблуні рясно, був цвіт червоний од сонця призахідного. Але не було Марусини в саду. Приліг Кузьма у куренику, на траву торішню, яка Марусиною пахла, бо востаннє він обнімав тут свою Марусину. Криком кричала душа його до Бога: «Господи, де жонка моя?!» Але мовчав Бог до Кузьми, сина Семирозумового. І забувся Кузьма у сні важкому, передвечірньому. А як очі розплющив, уже ніч була. Вийшов він із куреня очеретяного у сад, місячним сяєвом сповитий. І побачив Кузьма Марусину свою: під яблунею-путинкою вона стояла. Стояла вона під яблунею, з якої Кузьма осені минулої яблука рвав і в фартух її розпростертий кидав. А була Марусина у сорочці довгій, волосся — шовком по плечах розсипане, як першої весільної ночі. І дивилася Марусина на Кузьму свого очима живими, сяйними, як дві зірки на небі. Простяг Кузьма руки свої до Марусини і ступив навстріч. Але згойднувся туман нічний, срібним шитвом од Місяця мережаний, а разом із туманом і Марусина згойднулася та попливла між квітучих яблуневих гілок у небо зоряне…

Біг Кузьма навздогінці за маревом тим щасливим, але