Володимир Малик ЧЕРЛЕНІ ЩИТИ Роман

Рецензенти: M. Ф. Гетьманець, Г. Я. Сергієнко

Художники: I. Д. Принцевський, О. I. Принцевська

Витязі черлених щитів

Володимир Малик широко відомий читачам як автор захоплюючих творів на історичну тему. Найвищим його творчим досягненням є романи «Посол Урус-шайтана» (1968), «Фірман султана» (1969), «Чорний вершник» (1976), «Шовковий шнурок» (1977), які при перевиданні були об'єднані в тетралогію «Таємний посол», а також роман «Князь Кий» (1982). За ці твори письменникові було присуджено літературну премію імені Лесі Українки 1983 року, що свідчить про визнання його заслуг у розробці героїко-патріотичної тематики.

Однією з характерних рис В. Малика як історичного романіста є те, що він звертається до важливих, складних і недостатньо вивчених подій минулого, яким належала особлива роль в історичній долі народу. Так, у тетралогії «Таємний посол» зображується російсько-турецька війна 1677–1681 років — героїчна оборона Чигирина, куди два роки підряд приходила величезна турецько-татарська армія, битва на Бужинському полі, похід запорізьких козаків під проводом Івана Сірка у Крим, Бахчисарайський мир, а також — австро-турецька війна 1683 року, зокрема оборона Відня, в якій брало участь і українське військо під керівництвом полковника Семена Палія. В цьому творі вперше в нашій літературі з епічною широтою висвітлена боротьба українського, російського, болгарського, польського, австрійського та інших народів Східної і Центральної Європи проти агресії Османської імперії.

У романі «Князь Кий» письменник відтворює ще глибшу давнину, показує час, коли окремі східнослов'янські племена під натиском кочовиків почали об'єднуватися і створювати свою державу, яка пізніше стала називатися Руссю або Київською Руссю.

Не став винятком і новий роман В. Малика «Черлені щити». В ньому змальовуються важливі події кінця XII століття, коли наші предки, відстоюючи право на життя, вели героїчну боротьбу з численними половецькими ордами, які з півдня і зі сходу насідали на Руську землю. Головним сюжетним вузлом роману — і це надає йому особливого інтересу — є трагічний похід Новгород-Сіверського князя Ігоря Святославича на половців 1185 року, про який розповідається у всесвітньо відомій художній пам'ятці нашої давньої літератури — «Слові о полку Ігоревім». Використовуючи «Слово», літописи та інші історичні джерела, а також найновіші дослідження радянських істориків, письменник поставив собі за мету об'єднати загальновідомі, але складні й заплутані історичні події в єдиний, стрункий і цілісний сюжет, розгорнути його в просторі і часі, наповнити повнокровними картинами життя, біографіями людей, конкретними реаліями епохи. Чи не найбільш відповідальною у цьому творі є спроба відтворити образ автора «Слова о полку Ігоревім» — геніального поета, мудрої людини, великого громадянина Руської держави. Пропонуючи свої художні гіпотези, письменник водночас виступає в ролі історика, дослідника та інтерпретатора «Слова».

Дія в романі триває недовго — з лютого 1184 по липень 1185 року, тобто неповних півтора року. Письменник показує переддень походу Ігоря, детально описує сам похід, бої на річках Сюурлій та Каялі, поразку сіверських військ, полон і втечу князя з полону. Слід підкреслити, що автор суворо дотримується історичних фактів, що основу сюжету становлять події, зображені в літописах та «Слові».

В той час половці були могутньою воєнною силою, що серйозно загрожувала не тільки Русі, а й іншим європейським державам. На початку XII століття руським князям, зокрема Володимиру Мономаху, вдалося одержати ряд крупних перемог над ними, але з середини століття кочовики все частіше почали нападати на Руську землю. Про те, якими спустошливими були ці напади, є багато свідчень у літописах. Ось одне з них: «Як почне смерд орати, приїде половчин, ударить його стрілою і коня його забере і поїде в село, візьме жону його і дітей, і все майно».

Боротьба з половецькою загрозою ускладнювалася тим, що на Русі далі тривав процес децентралізації влади: колись єдина держава розпалась на ряд окремих князівств, які прагнули політичної незалежності і виходили з-під впливу «золотого київського стола». Князі ворогували між собою і часто вели братовбивчі війни в ім'я своїх егоїстичних інтересів. Показовою щодо цього була тривала ворожнеча між нащадками Володимира Мономаха і Олега Святославича — Мономаховичами і Ольговичами, які протягом цілого століття вели між собою постійні війни, розоряючи Руську землю. Вони нерідко користувалися допомогою половців, що ще більше посилювало страждання народу. Особливо тісною дружбою з половцями відзначалися Ольговичі чернігово-сіверські князі, до яких належав і Ігор. Мабуть, не без підстав Ігоревого діда Олега Святославича автор «Слова» називає Олегом «Гориславичем».

1181 року сталася подія, яка привела на деякий час до примирення ворогуючих династій. Після запеклих боїв за великокнязівський стіл багате і впливове київське боярство, якому набридли безперервні війни, що підривали його добробут, передало верховну владу двом князям-суперникам — Ольговичу Святославу Всеволодовичу і Мономаховичу Рюрику Ростиславичу. Перший почав княжити у Києві, а другий «взя всю Руску землю», тобто землі Київського князівства, зробивши своєю резиденцією Білгород, розташований за двадцять верст від столиці на річці Ірпені. Такий дуумвірат, хоч і не досить міцний, дав на якийсь час позитивні наслідки в справі організації спільних дій проти кочовиків. Проведені Святославом і Рюриком разом з іншими князями походи були успішними, переможними і відчутно підірвали ворожі сили.

Ці перемога наглядно показували, що для захисту Руської землі необхідні колективні зусилля, що для успішної боротьби з половцями потрібно не розпорошувати сили народу, а об'єднувати їх. На превеликий жаль, цю, здавалось би, просту істину на той час усвідомлювали тільки окремі передові люди, а більшість князів, дбаючи про свої місцеві інтереси, неохоче йшли на таке об'єднання.

Не розумів цього і Новгород-Сіверський князь Ігор. Йому не хотілося ні з ким ділитися славою переможця, він прагнув сам «іспити шоломом синього Дону». Така нерозумна позиція привела до найсумніших наслідків: сіверське військо було розгромлене, князі опинилися в полоні і, найголовніше, широко розчинилися для ворогів ворота на Русь.

У своєму романі «Черлені щити» В. Малик відтворює ці драматичні події, коли взаємини між Руссю і Полем загострилися до краю.