Леопольд Тирманд ЗЛИЙ

Скорочений переклад з польської Марії Пригари та Валентина Струтинського

Моєму рідному місту — Варшаві

АВТОР

Усі постаті, події, ситуації й діалоги, описані на сторінках цієї оповіді, є вигаданими і не мають жодних конкретних відповідників у реальному житті. Вони є звичайним витвором фантазії.

Леопольд Тирманд

ОСОБИ,

які безпосередньо чи опосередковано стикалися зі ЗЛИМ у приміських потягах, трамваях, автобусах, тролейбусах, молочних барах, шинках, нічних закладах, дансингах, ресторанах, закладах громадського харчування, станційних буфетах, кав’ярнях, на вулицях Варшави, площах, сквериках, мостах, вокзалах, трамвайних зупинках, базарчиках, базарах, Кошиках, "тучі", біля кінотеатрів, стадіонів, аптек, ковзанок, у крамницях, універмагах, в автомайстернях, у гаражах і залишках руїн, і в усіх інших місцях:

Марта Маєвська — секретарка

Вітольд Хальський — лікар

Едвін Колянко — журналіст

Юліуш Калодонт — кіоскер

Еугеніуш Шмігло — шофер МТП

Фридерик Компот — кондитер

Міхал Дзярський — поручник МО

Йонаш Дробняк — бухгатер

Філіп Меринос — президент кооперативу "Торбочка"

Анеля — служниця

Роберт Крушина — колишній боксер

Альберт Вільга — інженер

Єжи Метеор — шахрай

Громадянин Кудлатий — пахан

Кубусь Вірус — репортер

Вєслав Мєхчінський — лобуряка

Льова Зільберштайн — спортивний діяч

Юзеф Шюпка — залізничник

Гавайка — буфетниця

Францішек Жичлівий — садівник

Антоні Пайонк — листоноша

Шая — негідник

Мефістофелес Дзюра — перукар

Рома Коцяк — модна дівуля- завсідниця ресторанів

Зенон — хокеїст

Едвард Лом — білетер

Зофья Хвала — суддя

Ян Вчешняк — службовець

Юссуф Алі Хассар — єгиптянин

Кітвашевський — механік

Мачеяк — старший сержант МО

Мето — бандит

Ізидор Ткачик — кравець

Клушінський — агент

доктор Дзідзяшевський — гінеколог

сестра Леокадія — медсестра

Пацюк — майстер

і багато, багато інших.

ЧАСТИНА ПЕРША

1

«А я гарна», подумала Марта Маєвська, побачивши себе в дзеркалі.

Аптека була обставлена старими полірованими меблями. Шухлядки, примхливі невеличкі башти в готичному стилі, потемнілі від старості панелі. І дзеркала — трохи пощерблені, трохи пожовклі, вправлені в шафи. «Невже я й справді гарна?» замислилася Марта, коли скручена, мов черв’як, багатолюдна черга виштовхнула її до самісінького прилавка. «Дурниці, — мовила дівчина майже пошепки, — не гарна! Приємна, от і все. Пристойна».

В дзеркалі видко було невисоку постать, худеньке личко з кирпатим носиком, пасма темнорусявого волосся, безладні, але по-модному розсипані, які вибивалися з-під гарненького чорного беретика. «Оригінальна — от потрібне слово, — вирішила Марта з задоволенням, — не гарна, яка там краса, але оригінальна»… І зараз же в ній обізвалося почуття гумору. «Неважко бути оригінальною в цій юрбі хворих на грип, застуджених, закутаних у хустки й шарфи відвідувачів аптеки…»

«Ця погода…» думала Марта з почуттям огиди. За вікнами періщив дощ, змішаний із снігом. Площа Тшех Кшижи^[1] потопала в грязюці, в миготливому каламутному світлі високо підвішених ліхтарів, запнутих брудним серпанком сльоти. Щохвилини якийсь мокрий відвідувач, від якого віяло вогкістю і холодом, протискувався до теплої, переповненої людьми аптеки. Фарфорові баночки з чорними літерами скорочених латинських назв, емальовані таблички на шухлядках збуджували симпатію й довір’я.

Втомлена аптекарка по той бік прилавка блискавично підраховувала колонки дрібних цифр на рецептах. Думки Марти помандрували додому. «Бідна мама, як вона мучилася вночі…» Це чекання в безконечній черзі стомлювало, починало мучити, гнітити, докучати. «Скільки ще роботи вдома, а ще ж хочеться зустрітися з Зеноном… Так повільно посувається черга…»

Втомлена аптекарка звичним рухом взяла в Марти рецепт.

— Біламіду нема. Екстракт чорної редьки вилучений із списку ліків… — мовила вона. Розкрила якусь книжку і почала шукати. — Нема, — повторила, — вилучений.

— То… може, чимось замінити? — вражено пробелькотіла Марта.

— Є. Ізохол замість біламіду. І настій звіробою або холезол. Але вам треба принести новий рецепт або заплатити повну ціну.

— Яка невдача! — тихо промовила Марта.

— Ці лікарі, — просичала зараз же за Мартою якась жінка, пов’язана шарфиком поверх капелюха, — виписують ліки, а їх немає в аптеках.

— Прошу пані… — почала Марта, не знаючи, що сказати далі. В голові все пішло коловерть: звільнення матері з роботи, папірець до поліклініки, чекання цілими годинами на прийомі в районного лікаря безсонні ночі матері, яка скаржилася, що в неї болить печінка… І знов поліклініка, потім рецепти, невдале побачення з Зеноном. Стільки клопоту протягом дня, і тепер знову все наново.

— Скільки це коштуватиме без рецепта, прошу пані? Аптекарка назвала ціну. Ззаду в черзі хтось голосно мовив:

— Чого так довго? Не можна стільки часу приділяти одній особі.

— Прошу пані, мама… — почала Марта.

Із втомленого обличчя, з-під сивого, акуратно зачесаного волосся глянули на неї бистрі очі аптекарки.

— Це для вас, пані? — спитала вона.

— Ні, — швидко відповіла Марта, — для моєї матері. Печінка і жовчний міхур. Все разом…

Аптекарка рішучим рухом олівця перекреслила назви ліків на рецепті і вписала нові, потім подала талон до каси. Марта вдячно посміхнулась. Щось схоже на усміх осяяло зосереджене обличчя аптекарки. Так воно вже повелося, що посмішка Марти, мов якийсь чародійний механізм, викликала усміх на обличчях інших людей.

Марта заплатила, щільніше застебнулася, підняла комір пальта, закутала підборіддя м’яким кольоровим шарфиком, перекинула мисливську шкіряну сумку через плече і взяла два великих флакони з ліками. Зачинивши за собою двері аптеки, вона якусь хвилину постояла на порозі. Вихор, сніг, дощ, грязюка, миготливе непевне світло, густий присмерк лютневого вечора, коли люди квапляться, тікають від хвижі, тиснуться до трамваїв, поспішають, не дивлячись ні на кого. Довгий ряд зіщулених постатей тупцяв у ріденькій грязюці на тротуарі, чекаючи на 113-й номер трамвая, трохи далі така сама черга нетерпляче виглядала автобуса на Жолібож. Марта швидкими кроками, майже бігцем, повернула в бік Вєйської вулиці.