Литвек - электронная библиотека >> Петро Поплавський >> Приключения и др. >> Небезпечне відрядження

Петро Поплавський НЕБЕЗПЕЧНЕ ВІДРЯДЖЕННЯ


© Небезпечне відрядження. Иллюстрация № 1 http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література


Небезпечне відрядження. Иллюстрация № 2

Рецензент П.Ф.Автомонов



Небезпечне відрядження. Иллюстрация № 3

Його везли у відкритій машині, і він усвідомлював, що вже дійшов до своєї останньої життєвої межі, за якою далі не існуватиме нічого. Нічого! Як просто і всепоглинаюче звучало в голові це слово. Нічого! Більше не буде нічого! Проте не відчував страху, в душі — лише давка каламуть і злоба на весь світ: на пекуче сонце, що витоплювало останні сили, на машину, що спокійно гуркотіла на невеликому підйомі, на двох солдатів із автоматами, що напружено застигли на сидінні поряд, притискаючи його з обох боків плечима, на молодого майора, що сидів попереду з водієм… Такий молодий майор, старанно поголений, якийсь урочиста підібраний. Хлопчисько… «Що він бачив у житті?! А тут ось не прожив, а ніби нужду справив на людях… Але ж якось жив. А це вже кінець…»

Він відчував, сказати б, навіть знав, куди його везуть, хоча й не розумів майже нічого по-угорськи, та життя навчило його все розуміти без слів, відчуваючи шкірою, розуміти кожною клітиною тіла.

Поворот. Ще один поворот. Попереду сизо зблиснула вода. Тиса. Міст. Кордон. На протилежному березі — Радянський Союз. І він якось мимоволі закрив обличчя долонями, солдати поруч насторожилися від його несподіваного руху, а він раптом зрозумів: руки в нього вільні, без наручників.

«Це вже нічого не змінить… Мабуть, нічого не змінить… Зрештою, втрачати нічого…»

«При спробі перейти державний кордон Угорської Народної Республіки в напрямку Чехословаччини був затриманий без будь-яких документів громадянин, що назвався російським німцем Августом Шварцом, 1919 року народження, з міста Челябінська. Він сказав, що потрапив на територію Угорщини після переходу державного кордону СРСР в районі Чопа з метою пробратися до Федеративної Республіки Німеччини, де в нього ніби були родичі, виїхати до них йому відмовляли в Радянському Союзі. Слідчі органи Угорської Народної Республіки вирішили повернути Августа Шварца до Радянського Союзу для підтвердження його показань і встановлення особи. Везли його у відкритій машині під конвоєм майора угорських прикордонних військ Яноша Бальцо. Не доїжджаючи річки Тиси, Август Шварц вдарив солдатів охорони ліктями по очах і кинувся на шофера, спрямував машину на повній швидкості в автопідйомник, що їхав назустріч. Внаслідок катастрофи шофер загинув відразу, майор Бальцо був тяжко поранений і помер за дві години в госпіталі, солдати одержали серйозні травми. Август Шварц із пошкодженням правого тазостегнового суглоба намагався втекти, проте був відразу затриманий угорськими громадянами».

***
Полковник Ковальченко заглибився в матеріали перевірки. Результатами дактилоскопічного обстеження стверджувалось:

«Август Шварц, 1919 року народження з міста Челябінська, він же Хом’яков Микола Іванович, 1919 року народження, з села Михайлівни Смоленської області, котрий 12 червня 1936 року народним судом міста Чернігова позбавлявся волі строком на п’ять років за розбійництво, покарання відбув; він же Кучинський Яків Федорович, 1920 року народження, з міста Тульчина Вінницької області, затримувався 20 березня 1943 року спеціальним відділом військової частини № 25056 в районі розташування об’єктів особливого призначення, втік з-під варти 22 березня 1943 року; він же Казинцев Георгій Панкратович, 1920 року народження, зі станиці Рождественської Краснодарського краю, 25 травня 1965 року народним судом другої дільниці міста Новосибірська позбавлявся волі строком на шість років за розкрадання державного майна, покарання відбував у виправній колонії Магаданської області, 12 червня 1966 року з колонії втік…»

Полковник замислився. «Кучинський… Кучинський Яків Федорович…» У пам’яті ожили спогади. Сергій Іванович Ковальченко в задумі підійшов до вікна, довго стояв, ніби напружено вдивлявся у золоті барви осіннього клена за холодною шибкою, та насправді він просто пригадував давнє, то був погляд пам’яті, спрямований у власну юність.

Нарешті полковник ніби пробудився зі сну. Він рвучко підійшов до телефону і набрав номер. На тому кінці ніхто не брав трубки. Ковальченко набрав номер секретаря.

— Алло! Будь ласка, розшукайте товариша Нероденка. Так… Саме так… Він мені дуже потрібен…

Сергій Іванович повернувся до стола, схилився над матеріалами розслідування, але хвилювання від давно пережитого вже закралося в душу.

Нарешті прочинилися двері.

— Ви мене шукали, Сергію Івановичу?

— Так. — Полковник підвівся і простягнув руку для привітання.

Нероденко заклопотано, якось по-діловому посміхнувся:

— Слухаю вас, Сергію Івановичу.

— Сідайте… — Полковник взяв зі стола сторінку матеріалу, та читати не поспішив, дивився на майора зосереджено. — А час летить… Правда?

— Нестримний час, безжальний і прекрасний, як писав поет, — посміхнувся Нероденко.

— Пригадалися мені сьогодні… І батько твій… І одне із твоїх поранень… Все ніби вчора… Ось послухай… — Полковник якусь мить вдивлявся у мереживо рядків, нарешті знайшов потрібний абзац: — «…він же Кучинський Яків Федорович, 1920 року народження, з міста Тульчина Вінницької області, затримувався 20 березня 1943 року спеціальним відділом військової частини № 25056 в районі розташування об’єктів особливого призначення, втік з-під варти 22 березня 1943 року…»

— Кучинський? — перепитав Нероденко.

— Так. Він же Хом’яков Микола Іванович. Він же Август Шварц.

— Кучинський… — повторив Нероденко. — Так, я пригадую…

— Ти колись мав розмову з Кучинською. Імені її вже не пригадую.

— Кучинська… Анастасія…

— Павлівна.

— Так.

— Це була його мати!

— Його мати?!

— Так. Але, на жаль, вона тоді не знала про це. Ні, вона не хитрувала, вона казала правду. Вона просто не знала. І ми тоді нічого не змогли дізнатися.

Коли Кучинський втік з-під варти, було виявлено понад двадцять чоловік Кучинських. Всіх їх допитали. Але марно. Принаймні тоді видавалося марно. З Кучинською Анастасією Павлівною мав розмову Нероденко. Вона йому зі сльозами на очах клялася, що в неї немає сина Якова та ще й Федоровича, казала, що її сини: Семен, Ярослав і Микола — всі носять прізвище чоловіка, Івана Хом’якова, і казала, що батько з синами загинули на фронті. Підтверджуючи