- Стривай але ж голографія була відома ще з середини минулого сторіччя.
- Смію тебе запевнити, що ані зі стереописом, ані з голографією ця картина нічого спільного не має.
- Так? Ну, тобі, певна річ, видніше... Хто-небудь із відомих?
- Ні, - зітхнув Тифієв. - Антон Віленович Полосін не був навіть професійним художником. Хоча деякі з його картин - портрети героїв БАМу - і досі експонуються в музеї Комсомольська. Щоправда, музеї краєзнавчому. Взагалі портретний живопис олійними фарбами був головним його захопленням. Але в останні три роки життя він різко змінив напрям своєї творчості і почав малювати тільки пейзажі. Олією - і ось так. Причому складається враження, що олією він креслив ескізи, а вже потім малював їх на пластику
- Це, звісно, цікаво... - прицмокнув губами Клоре. Тоді примружився і скосив очі на Тифієва. - А тепер скажи мені по щирості: яку мету ти переслідуєш, показуючи цю картину мені?
- Я хочу знати, як і чим намалював цю картину Полосін.
- Ай-я-я-я! - покивав пальцем Клоре. - За два роки один раз навідав старого приятеля, та й то - у справі! - він поклав картину на стіл і, виростивши два крісла, запропонував: - Сідай. На жаль, ти потрапив не за адресою. Тобі треба до реставраторів або принаймні до хіміків...
- А вони мені порадили - до тебе. Вони не можуть узяти зіскоб.
- Так? Ну гаразд, спробую якось на дозвіллі. А що, ніхто не малював подібним чином?
- Ніхто. Полосін написав у такій манері близько сорока картин, але техніка виконання й досі нікому не відомаі.
- Добре, вмовив, - ляснув,себе по коліну Клоре. - Але швидко не обіцяю. До речі, як там твоя монографія... про нових реалістів, чи що? Коли я тебе бачив востаннє, ти начебто її закінчував...
Хоча Клоре обіцяв подивитись картину нескоро, подзвонив він уже на третій день.
- Що ти мені підсунув? - мало не закричав він, привидом виникнувши в кутку кімнати.
Привітатися він забув.
- Картину Антона Віленовича Полосіна, - спокійно відказав Тифієв, підкручуючи ручку настройки СТВ-фону.
Стереозображення Клоре нарешті втратило прозорість.
- Справді? - невимовно здивувався Клоре. - А ти знаєш, що її ніщо не бере?
- Знаю.
- Он як? - Очі Клоре аж сочилися сарказмом.
- Я тобі про це вже казав.
- Невже? Між іншим, я спробував у припадку люті, тобто дослідницького ентузіазму, відколоти хоча б шматочок квантовим різаком. І знаєш, що в мене вийшло?
- Знаю.
- А, то ти й це знаєш? - Клоре збентежено почухав пальцем перенісся. - Ну, гаразд. - І відключився.
Наступного разу Клоре зв’язався з Тифієвим майже через місяць.
- Пейзажний живопис, га? - знову забувши привітатися, гарикнув він. Очі його перетворились у вузькі злі щілини. - Антона Полосіна, га? - Він раптом кинувся кудись крізь стінку, і було чутно лише його дикий крик: - Лови її! Під стіл вона шмигонула!
У невидимій для Тифієва лабораторії почувся страшенний гуркіт, немов упало щось важке, потім хтось придушено застогнав:
- Вона ж під кожух зараз залізе! Там же біосхеми - такий прилад угробить!
Пролунав скляний дзенькіт. За мить зі стіни вигулькнула голова Клоре.
- Ану приїзди до мене негайно! - загорлав він.
Прямо в дверях інституту до Тифієва підбіг якийсь лисуватий коротун.
- Тифієв? - тицьнув його пальцем у груди.
- Так...
Коротун збуджено підстрибнув, намагаючись зазирнути за спину Тифієва.
- А де ж Полосін?
Тифієв розгубився.
- Таж Полосін помер...
- Як - помер? - Очі в коротуна стали круглими.
- Точніше, не помер, а пропав без вісті в тайзі.
- Що значить - пропав? - аж підскочив коротун. - У наш час не пропадають! Пошуки організували? Де він пропав, коли він пропав? Тиждень, місяць тому, ну?
Тифієв мимоволі всміхнувся.
- Та ні, трохи раніше. Майже сто років тому.
Коротун гикнув та й застиг із напіввідкритим ротом.
Тифієв кивнув йому і попрямував по-коридору.
- Вибачте, - запитав він у чоловіка, що йшов йому назустріч, - де знаходиться лабораторія Клоре?
- Клоре? Ліве крило, другий поверх.
- Дякую.
- Тифієв! - нарешті оговтався коротун. - Його там немає. Він зараз у стендовому залі. Ідіть за мною.
- До речі, - відрекомендувався він по дорозі, - Бартишев.
Біля дверей стендового залу стояла невелика купка людей і жваво щось обговорювала. Бартишев, безцеремонно штовхаючись, прочинив двері і запропонував Тифієву:
- Заходьте.
- Я ж казав - не відчиняти дверей! - долинув із залу розгніваний голос Клоре.
Бартишев швидко вштовхнув у зал сторопілого Тифієва, вскочив туди сам і хряснув за собою дверима.
Стендовий зал був величезним. Вздовж стін громадилися дослідні установки, що мали, природно, незрозуміле Тифієву призначення, проте справляли на невтаємниченого враження вторгнення у світ науки, в самісіньку гущавину вирішення її нагальних проблем. Тим більше що багато які з установок були жахливо понівечені і навіть обвуглені. Середина залу була порожня, якщо не брати до уваги трьох клумб, посаджених тут чи то заради естетики, чи то спеціально для наступного експерименту, в результаті котрого іще одна з установок або ж понівечиться, або обвуглиться, або ж і перше й друге разом.
- Кого там іще чорти приперли? - долинуло із кутка залу, і з-під цілої ще установки, схожої на великого хромованого павука, задкуючи на чотирьох, виповз Клоре.
- А, це ти, - упізнав він Тифієва. - Ну, нарешті!
- Упіймав! - несамовито заволав хтось під установкою. - Клітку давай!
Клоре схопив клітку, що стояла поряд, і знову пірнув під хромованого павука. Там знялася метушня, почулося чортихання, і нарешті з-під установки виліз спочатку Клоре із кліткою в руках, ш якій сиділа звичайна польова миша, а слідом за ним - молодий хлопець, розхристаний і розпашілий.
- Вона, значить, залізла під кожух, - розповідав хлопець, енергійно жестикулюючи, - а місця там мало, от хвіст і стирчить. Я її за хвоста, а вона мене - за пальця. Ну, тут я... - він помітив стороннього, розгублено замовк, потому звернувся до Тифієва: - Ви - Полосін?
- Ні, - відказав Бартишев, - це Тифієв.
- А де Полосін?