Віталій ЗАБІРКО

ЧУДО В ЧЕМОДАНІ

Каштана привів на корабель Владик Лалін буквально за день до відльоту. Він знайшов його в лісі - Каштан йти яв під деревом і, ніби вагаючись, тупцював на всіх своїх шістьох лапах. Коли Владик наблизився, звір раптом упав на землю, втягнув у себе лапи і став схожим на величезний, десь із півметра в діаметрі, необлуплений каштан.

- Які ж ми лякливі, - Владик обережно торкнувся гострих колючок панцира. - Ми всіх так боїмося?

Каштан не ворушився.

- Цікавий ти звір, - мовив Владик. - Я тебе із задоволенням узяв би до нашої колекції, та при мені, на жаль, нема контейнера. Боюся, що, поки я сходжу за ним на корабель, ти мене не дочекаєшся. А втім, - він витяг із кишені кільце-пеленг і почепив його на одну з колючок, - сподіваюся, ти не швидко бігаєш?

Звір знову зіп’явся на лапи.

- Бігаєш? - перепитав він Владиковим голосом, ледь відкривши розріз рота.

Владик усміхнувся і випростався.

- Ну от, між нами уже виникло взаєморозуміння. А може, ти сам підеш зі мною?

- Підеш зі мною, - відказав звір.

- Та ну? - гмукнув Владик і на мить уявив собі, що було б, якби вони насправді помінялися ролями.

- Будь розумником і почекай мене тут, - попросив Владик.

- Тут, - згодився звір.

- Тоді до зустрічі, - Владик на прощання махнув Каштану рукою і швидко попрямував із лісу до корабля.

- До зустрічі, - мовив Каштан і на всіх своїх шістьох лапах задріботів за ним.

Так вони й увійшли на корабель - попереду Владик, а за ним звір, човгаючи лапами по пластиковій підлозі. Із вольєра з пересмішницею назустріч їм вискочила Оленка Лукашова.

- Ой! - сплеснула вона руками. - Кого це ти ще до нас привів?

- Я? Привів? - Владик озирнувся і зробив великі очі: - Оленятко, ти тільки поглянь, що це за чудо таке в чемодані!

- Не мороч голови, - відмахнулася від нього Оленка. - А мітку йому хто почепив?

- Еге ж, - зітхнув Владик, - це, мабуть, мій недогляд. - Він нахилився; і зняв із колючок кільце-пеленг.

- Недогляд, - сумно підтвердив Каштан.

- А, так ви іще й змовились!

- Змовились...

- До речі, Владлене Аркадійовичу, - Оленка взялася в боки, - ви не могли б мені сказати, хто навчає перєг смітницю анекдотам?

Владик невинно закліпав очима і спорудив на обличчі неймовірно здивовану міну.

- Анекдотам? - зацікавився Каштан.

- Саме так! Між іншим, вона розповідає їх вашим голосом.

- Знаєш, Оленятко, - відразу ж заквапився Владик, - у мене кисень, здається, от-от закінчиться... До речі, куди влаштувати це чудо?

Оленка мовчки вказала йому на сусідню вольєру,

- Прошу вас, - гостинно прочинив Владик, проворі дверцята.

І хоча Каштан слухняно підкорився, Владик, щоб трошки подратувати Оленку, легенько копнув його ногою.

- Ти що; хіба ж так можна? - обурилась Оленка.

- Хіба ж так можна? - образився Каштан.

- Та подумай лишень, Оленятко, може, для нього це найкраще, найприємніше дружнє привітання!

- Дружнє привітання... - із ваганням у голосі пробурмотів Каштан із вольєри.

Наступного дня, відразу ж після старту корабля з Раймонди, Оленка вирушила у відсік, де містився звіринець: Треба було перевірити самопочуття звірів після старту, нагодувати їх, вичистити і прибрати у вольєрах. Та й, щиро кажучи, праця із звірами Раймонди, чудовими імітаторами людських голосів, приносила Оленці неабияку втіху.

У перехідному тамбурі вона вдягла кисневу маску, перевірила запас кисню і ввійшла до відсіку. Біля самих дверей її чекав Каштан.

- Здрастуй, - здивувалась Оленка.

- Здрастуй, - привітався Каштан.

- Утік із вольєри, - удавано сердито констатувала Оленка. - Мабуть, їсти хочеш?

- Їсти, - охоче згодився Каштан.

Вони пройшли до оранжереї, і тут усе й почалося. Що тільки не пропонувала Оленка Каштанові, той від усього відмовлявся. Синтетичне м’ясо теж їсти не став.

Оленка занепокоїлась.

- Чого ж ти не їси нічого, га? Ніщо не подобається? І що ж мені тепер з тобою робити? Може, ти сам скажеш, чим тебе годувати?

Каштан винувато переступив з ноги на ногу.

- Не знаєш? От і я не знаю. Ну, гаразд, ходімо тоді спочатку нагодуємо звірів, а потім уже вирішуватимемо що-небудь із тобою.

- Ходімо, - погодився Каштан.

Оленка аж здригнулася.

- Ти що, Каштанчику, умієш розмовляти?

- Розмовляти? - невимовно здивувався Каштан.

- Гаразд, ходімо, коли вже ти пропонуєш, - усміхнулась Оленка і легенько поплескала його по колючому панциру.

Спершу вони навідалися до драконспша, котрий був не в злагоді із фонетикою і перекручував слова у шиплячий спосіб.

- Здрастуй, - сказала йому Оленка. - Як ми себе почуваємо? Нормально?

- Шташтуй, - прошипів драконспш, але далі продовжувати Оленчину тираду не став, бо заходився коло запропонованого йому обіду.

Каштан до вольєри не заходив і тупцяв біля самого входу, заважаючи кібердвірникам, які сновигали туди й сюди. Коли у вольєрі було прибрано, Оленка залишила драконспша наодинці з обідом, і вони рушили далі. Наступним у них був кудкудакаючий квохч, потім співоча зунзура, і нарешті вони зайшли у вольєру до пересмішниці, величезної жабоподібної потвори. Розуму в неї не було ані на йоту, але запам’ятовувала вона буквально все і мала звичку виголошувати почуте наступного дня.

- Здрастуй, - привіталася з нею Оленка. - Чим сьогодні нас порадує шановний Владлен Аркадійович?

- Діло було так, - мовила пересмішниця Владиковим голосом. - Заходить один тип у ресторан і замовляє собі обід. Кіберофіціант іде, значить, до підсобки і приносить йому...

Оленка знала цей старезний анекдот, проте іншого разу, не сьогодні, вона б обов’язково його дослухала, принаймні з поваги до оцього ходячого магнітофона. Але зараз її думки були зайняті іншим - чим усе ж таки годувати Каштана?

Пересмішниця скінчила розповідати анекдот, трохи помовчала, фальшиво помугикала голосом Владика і повела далі:

- А от іще. В одного магараджі був слон...

- До побачення, - сказала Оленка пересмішниці, випустила із вольєри кібердвірників і зачинила двері.

На обхід вольєрів Оленка витратила близько двох годин. Усі звірі почували себе нормально, ніхто не відмовився від їжі, і тепер єдиною