ЛитВек: бестселлеры недели
Бестселлер - Дэниел Гоулман - Эмоциональный интеллект - читать в ЛитвекБестселлер - Джейн Энн Кренц - Разозленные - читать в ЛитвекБестселлер - Михаил Юрьевич Елизаров - Библиотекарь - читать в ЛитвекБестселлер - Владимир Владимирович Познер - Прощание с иллюзиями - читать в ЛитвекБестселлер - Дмитрий Сергеевич Лихачев - Воспоминания - читать в ЛитвекБестселлер - Борис Акунин - Аристономия - читать в ЛитвекБестселлер - Бенджамин Грэхем - Разумный инвестор  - читать в ЛитвекБестселлер - Евгений Германович Водолазкин - Лавр - читать в Литвек
Литвек - электронная библиотека >> Джеймс Крюс >> Детская литература: прочее >> Мiй прадiдусь, герої i я >> страница 3
боявся англiйського намiсника не менше, нiж аптекаря, що завжди глузував iз нього. Вiн страхався й темряви i весь тремтiв, коли йому часом доводилося вирушати з рибалками в море. Одне слово, Ян Янсен був страхополох.

Зовсiм не така була вродлива ледi Вайолiт iз Лондона, сестра англiйського намiсника, що жила на островi у свого брата. Ян Янсен у душi захоплювався нею, бо вона була надiлена саме тим, чого йому бракувало: смiливiстю, що межувала з шаленством. Вона мала ангельське обличчя i левине серце.

Одного разу Ян побачив зi скелястого горiшнього Гельголанду, що ледi Вайолiт запливла човном далеко в море, хоча на щоглi причалу вже давненько з'явилася чорна куля -- знак близького шторму. Яновi Янсену не треба було нiяких застережних знакiв -- наближення шторму вiн давно вже вичитав по хмарах i водi, тому стурбовано похитав головою, бачачи, як ледi Вайолiт пливе все далi й далi у широке море. Вiн навiть замахав руками, сподiваючись, що ледi його помiтить i послухається остороги. Проте вона не помiчала Янового махання. Мiцними ударами весел вона гнала човен уперед, все далi й далi в море.

-- Якби вона не була така спритнюща, я не дав би за її життя й щербатого мiдяка, -- промурмотiв Ян. -- Добра з цього не буде.

I вiн, зiтхнувши, подався додому випити чашку чаю.

Та за годину знову був на березi, бо дуже непокоївся, чи не сталося чого з ледi Вайолiт. Тепер її човен дрiбною цяточкою мрiв далеко в морi, а шторм, -- Ян добре бачив, -- був уже ось-ось. Щоправда, в бiнокль Яновi Янсеновi пощастило додивитися, що ледi Вайолiт уже повернула човна й пливе до берега.

-- Та яке з того пуття? -- промимрив вiн. -- Буря вже ось-ось-ось, а ледi Вайолiт аж де!

Вiн ще й не доказав, як з моря вдарив на берег рвучкий вiтер, а незабаром упали першi краплини дощу. Ян знав, що за хвилину-двi зiрветься така буря, якої ще не переживали гельголандцi. Вiн побiг додому, взув гумовi чоботи, вбрався в брезентовi штани й сорочку, нап'яв на голову зюйдвестку, застебнув ремiнець пiд пiдборiддям i подався до причалу.

Спускаючись сходами, що вели в долiшню частину острова, вiн мусив раз у раз хапатися за поруччя, бо вiтрюган валяв iз нiг. Дощ посипав ряснiший, понад морем спалахнули першi блискавицi.

Коли Ян нарештi пiдiйшов до причалу, то побачив, що там ладнаються спускати на воду рятувальний човен i рибалки саме кидають монету -кому доведеться пливти.

"Це ж божевiлля! -- подумав Ян. -- Шестеро людей важать своїм життям через шалену жiнку, у якої й човен куди кращий, та й спритнiстю вона перевершить усiх шiстьох разом!"

Полохливiсть, що увiйшла в приказку, не давала Яновi Янсену висловити цих думок уголос. Та коли кинув жеребка його єдиний син, малого боязкого Яна Янсена опанував гнiв. Ян пiдiйшов до гурту чоловiкiв, -- вони стояли в холодному лiтньому музичному павiльйонi, -- й, не стримуючись бiльше, сказав:

-- Безглуздо зараз вирушати в море, хлопцi! Шторм iде такий, який буває один раз на сотню рокiв, її човен, може, ще якось витримає бурю, але не ваш! Просто божевiлля зараз вирушати в море!

-- Ми повиннi зробити все, що можна, тату, -- вiдповiв Янiв син Бродер. -- Ми зобов'язанi принаймнi спробувати її врятувати.

-- Нiхто не зобов'язаний нести своє життя на певну згубу, сину! Подивись на море! А це ж тiльки ще початок! Якщо бурею потопить човен ледi, загине одна людина, а як ваш -- то шестеро!

Але один з рибалок просто вiдiпхнув Яна Янсена набiк.

-- Геть, старий! Це не твого розуму дiло! Ми вирушаємо. Бродер поїде з нами.

I тодi Ян Янсен нiби не той став. Вiн ухопив сина за його брезентову куртку й промовив спокiйно, тiльки побiлiв, як мрець:

-- Ти неповнолiтнiй. Я забороняю тобi вирушати в море. У мене тiльки один син.

-- Коли так, то я бiльше не син вам, -- сказав Бродер.

-- Що ж, сину, зневажай мене, коли хочеш, тiльки зостанься живий! -- вимовив Ян. -- Перед усiма оцими людьми я забороняю тобi вирушати в море. Закон на моєму боцi.

Вiн пустив хлопця й вийшов пiд дощ i вiтер на причал.

Чоловiки в павiльйонi перезирнулися. Такого Яна Янсена вони не знали. Аж тепер усi побачили на власнi очi, який з нього боягуз, -- i все ж таки чимсь вiн викликав у них повагу. Замiсть Бродера в рятувальному човнi поплив iнший рибалка, а хлопець, затамувавши в серцi гнiв на батька, мусив залишитися на березi.

На той час, коли човен iз шiстьма рибалками вiдплив, на причалi вже зiбрався чималий натовп людей, море тепер бурхало несамовито. Першi високi хвилi ринули через причал. Небо злилося з морем. Те, що рятувальному човновi взагалi пощастило вiдпливти, здавалося скорiше дивом, анiж наслiдком людських зусиль. Незабаром пiсля цього його ще єдиний раз помiтили в розбурханому морi -- на гребенi велетенської хвилi. В серцях у остров'ян, що зiбралися на причалi, у їхнiх розмовах мiж собою переплелися страх i гордiсть за вiдважних рятувальникiв. Ян Янсен, що заборонив своєму синовi попливти з рибалками, викликав у всiх зневагу.

А буря шаленiла чимраз дужче. Людям довелося розiйтися, бо море кидало на причал дедалi бiльшi хвилi, вода вже ринула до найближчих пiдвалiв. Тепер заворушилися всi остров'яни. З горiшнього Гельголанду декотрi дивилися на море в зорову трубу. Але суцiльна дощова заслона ховала все вiд очей. Часом кому-небудь здавалося, нiби вiн бачить човен. Та трохи згодом виявлялося, що то просто чорна тiнь водяної гори. Незабаром запала темрява. На островi позасвiчували лiхтарi й гасовi лампи. Люди, що спинилися бiля причалу, ставали все мовчазнiшi.

I враз усi, як одна душа, гукнули:

-- Пливуть!

Човен несподiвано показався недалечке вiд причалу. Хвиля на мить винесла його нагору, а потiм вiн знов пропав.

-- Вони не можуть причалити! Треба кинути їм рятувальнi пояси! -вигукнув хтось.

Тiєї ж таки митi на гребенi хвилi знову замрiв човен -- невиразною плямою, що її, проте, можна було розгледiти. Здавалося, тепер до нього дiстанеш рукою -- та раптом його рвучко пiдхопило й нестримно помчало вкупi з пiною на затоплений берег. I перше нiж хвиля, вiдступаючи, потягла човен за собою, через борт його вискочила якась постать, -- це всi добре бачили. Наступна водяна гора винесла ту постать на берег.

Двоє чоловiкiв зважилися кинутись у воду i вже були б схопили потерпiлого, коли це нова грiзна хвиля потягла його за собою в море. Наступна водяна гора удруге винесла ту людину на берег, i цим разом чоловiкам пощастило її пiдхопити, перше нiж хвиля, вертаючись, устигла б затягти її назад. Отак бiдолаху врятували й винесли на сухе. То була ледi Вайолiт.

Шiстьох рибалок, що попливли її рятувати, марно чекали до ранку. За кiлька днiв їхнi тiла прибило поодинцi до берегiв Пiвнiчного моря.

Через тиждень пiсля того, як сталося лихо, шiстьох морякiв ховали на малому кладовищi острова. Ледi Вайолiт була на похоронi. Вiд iменi свого брата-намiсника, що був тодi в Лондонi, вона виголосила