- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (17) »
— …Ну, вставайте, хлопці, та будемо йти додому. Намандрували вже, — будив товаришів Кость, похмурий і сердитий.
Вже припікало сонце. Хлопці почали потягатись протираючи очі. Повилазили з-під млина, обтрушуються, Стали на шпилі, глянули: де ті всі подівалися нічні страхіття, — внизу стояло у вербах село, як викупане, а далі теж безкрає море золотих ланів, і далечінь, що так і тягне до себе в глибину. А сонце тепле, ласкаве, ніби умовляє: «То чого ви злякалися! Край тут — гляньте, який веселий, люди добрі, тут не загинете!»
Подивився Кость навкруги, звів тоскні очі на товаришів, почав благати:
— Ходімо, хлопці, далі! Уже ж скільки пройшли! Це ж буде сором людям хвалитись.
На душі в усіх справді було якось важко, скучно й трохи соромно.
Вагались недовго:
— Ходім! Гайда!
— Тепер, щоб не було, — не вертаться!
Кожний ніби переплив уперше Дніпро. Виплив на середину: хочеш не хочеш, страшно чи ні, а вже треба пливти до того далекого берега.
V
Ідуть день, ідуть другий. Перед очима мріють села, хутори, переліски, ставки, вітряки, розстеляється поле, поле — то срібне, то зелене, то золоте, а над усім небо чисте, як барвінок, синє, і далечінь, як дим. Пили свіжу воду з колодязя, купували молоко в баби, ночували, де прийдеться. В дядька на горищі, в дяка в садку, в школі. Скрізь цікаве, нове. Хоч би й школа: мала-малюсінька, ще не бачили такої зроду. В класі стеля низенька, вікна маленькі, мутні, і всього чотири парти. Довгі, нефарбовані, грубо сокирою витесані. Все таке убоге, а теж і собі: і Ленін, і Шевченко, і «куточок», і «хай живе». Учителька молоденька. На всьому помітно — енергійно змагається із злиднями молодість. Ночуючи, розпитували шлях далі, запасались харчами. Перші два дні йшли весело, співали, боролись. Потім почали сваритись. Так, ні за що. За дрібниці. Далі й сваритись перестали, ідуть мовчки. А сонце парить, а сонце пече. День у день. Ось насилу-насилу ноги тягнуть. Забули, який день у дорозі, - п'ятий чи шостий. Все поплуталось. …Вечоріє. Тільки що сунуться по шляху довгі-довгі тіні, третя, коротка, кульгає далеко позаду. — Валя, та йди швидше, а то завидна в селі не будемо! — сердито кричить Вітя. — Я не можу! — стомлений і сердитий долітає голос редактора. — У мене виразка на нозі. — Доведеться і цю ніч ночувати в полі. От морока! Недалеко шляху ріденький перелісок, поміж деревами стоїть у копицях сіно. Звернули до гайка; ідуть похмуро, мовчки. Розташувались. Сіно сухе, пахуче, а вечір теплий, земля ще пахтить денним сонцем, цвірінчать коники. Повитрушували з торби, що було, повечеряли, напились із криниці води. Вмостились під копицею. Обличчя в усіх помалу стали прояснятися. Простягли натомлені ноги. А по синьому небі рядами, як покоси, сунули звідкілясь пухкі зеленясті хмарки; не хмарки — висушене лугове сіно. В покосах горіли зорі, як червоні суниці. Небо — як скошений луг, тільки що копиць не видно. Покоси кудись сунулись, ніби їх вітром перекидало, і незабаром небо стало чисте — все зарясіло тими золотими суницями. Одна тільки запізнена хмаринка, біла, прозора, самотою пливла позаду, як покотиполе. Ліщина не зводив із неї лінивих очей і перебирав у голові, на що вона похожа: на морську медузу? Ні, на мітлу? Теж ні. Несподівано про те ж саме обізвався Вітя: — Хлопці, а гляньте на оту хмарку: чисто ж Настина коса, Бондарівнина! — засміявся він. Кость лежав боком — перекинувся. Швидко: — Де? Де? - І справді — таки коса! - І таки Настина! Аж посідали. Попідіймали голови. — О, гляньте — ніби й обличчя її ховається в косах. — Дивіться! І як воно таке робиться! — Знаєте що? — вигадував Ліщина. — Це ми десь, певне, вже близько від них, то це вона вилетіла нам назустріч. — Кликати вечеряти! Галушок гарячих їсти! Ставало весело. Ніби аж запахло гарячими галушками. А шовкова хвиляста коса ще пишніше розпускала в небі ті золотаві кучері, що аж сяють на краєчках, ховала в собі зажмурене жартовливе лице і помалу-помалу пливла над хлопцями, щоб гаразд могли розгледіти її мандрівники та тлі тихої ночі. — Насте, г-о-ов! — гукнув до неба Вітя. — … асте-о-ов! — одгукнулось у сусідньому гайку. — Чи варила на вечерю галушки? — … алушки… и… и… - Єй-бо, мені здається, що ми десь уже близько, — запевняв Кость.VI
Справді, було вже близько. Ближче навіть, ніж думали. Складали план, щоб спершу зайти в Лубни, а звідти вже, розпитавшись, у Липовий Кут. Коли ж другого дня зайшли в село й розпиталися, виявилось, що можна було йти в Кут навпростець, не заходячи в Лубни. Всього верст за двадцять. Де та й сила взялася. Аж пританцьовували і про виразки позабували. У полі вже почалися жнива. Ідуть мандрованці та все у женців питають, та все питають, чи далеко ще до Кута. Їм охоче одповідають: — Верстов дванадцять… Верстов сім… А наостанку: — Ось же й він! Бачите, з яру липи виглядають: отож вам і Липовий Кут. А вам кого там треба? Поблизу зацікавлених стає більше — поставали, дивляться: що воно, мовляв, за люди? Аж ось од могили, що гонів двоє од дороги, зірвався чогось із гурту женців один дядько в білій сорочці. Кинувши граблі, він жене до їх навпростець через стерню що є духу. — Чого це він? А дядько летить, аж спотикається, — махає рукою, сміється, ближче… ближче… — Та це ж Василь! — не своїм голосом, забувши про людей, крикнув Кость. — Го-го-го! — луна покотилась за гони. То справді летів той самий Василь Бондар. Засмажений, м'язистий, в полотняній широкій сорочці він таки скидався тепер на доброго дядька. — Валя! Кость! Вітя! — розставляє він широченно руки, мов їх усіх хоче обійняти. Вітається гаряче, у вічі зазирає. — Та невже це ви? Так ніби це сон. Ну й молодці — от молодці, так молодці! Приглядається до кожного обличчя: змарніле, засмажене, полуплене, білі плями на них, як лишаї, губи потріскані, ноги у виразках. - Єй-бо, аж не віриться, — протирає очі Валя. — Ану щипни мене, Вітю, чи це я не сплю? Стоять, регочуться. Цілим табуном звернули із шляху на стерню. Василь розповідає нашвидку, як їх упізнали: — Побачили перші мати: кажуть: «Це якісь здалека ідуть люди». А Настя подивилась та й каже мені: «Знаєш, Василю, на кого скидається отой малий?» А я кажу: «На кого?» — «На Валю, — каже, — на Ліщину: і картуз насупив на очі, і плече вгору підіймає». Мені так і вдарило в голову: це ж вони до нас у гості. Прийшли на ниву. Стоять двоє коло нев'язаних снопів: одна старіша, висока, струнка, в очіпку. Енергійне обличчя, сірі очі у чорних віночках — мати. Друга з такими ж очима, в жовтій хустці,- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (17) »