Йозеф Рот ЛЕГЕНДА ПРО СВЯТОГО ПИЯКА

І

Одного весняного вечора 1934 року якийсь пан похилого віку спускався з мосту через Сену кам’яними сходами, що ведуть униз до берега ріки. Там ночують, або точніше таборують паризькі волоцюги, що відомо мало не в усьому світі і про що, однак, варто було би принагідно нагадати людям.

Один із таких волоцюг ненароком вийшов назустріч панові похилого віку, який, до речі, був добре вбраний і справляв враження подорожнього, що має намір оглянути пам’ятки чужих міст. Щодо волоцюги, то хоч він і виглядав так само обшарпано і жалюгідно, як і всі решта, з ким ділив свою долю, але добре вбраному панові похилого віку він видався вартим особливої уваги; чому — ми не знаємо.

Як уже сказано, вечоріло, і під мостами на берегах ріки темрява була густішою, ніж угорі на набережних і мостах. Бездомний і, очевидно, запропащений чоловік трохи похитувався. Здавалося, що він не помічає літнього, добре вбраного пана. А той анітрохи не хитався, а навпаки, ступав упевнено і твердо та, певно, ще здалеку помітив хитку фігуру. Пан похилого віку просто-таки заступив дорогу обідранцю. Обидва зупинились один навпроти одного.

— Куди прямуєте, брате? — запитав літній, добре вбраний пан.

Інший подивився на нього і за якийсь час сказав:

— Не знав, що маю брата, і не знаю, куди веде мене дорога.

— Спробую показати вам дорогу, — сказав літній пан. — Але не ображайтеся на мене, якщо я попрошу вас про ласку в одній незвичній справі.

— Готовий зробити вам будь-яку послугу, — відповів обідранець.

— Бачу, що ви маєте певні вади. Але Господь послав мені вас на моєму шляху. Вам, звісно, потрібні гроші, не ображайтеся на мене за ці слова! У мене забагато грошей. Скажіть мені щиро, скільки вам потрібно? Принаймні наразі?

Волоцюга поміркував кілька секунд, потім сказав:

— Двадцять франків.

— Цього, звісно, замало, — не погодився пан похилого віку. — Вам, безперечно, потрібно двісті.

Обідранець відступив на крок, здавалося, ніби він ось-ось впаде, однак утримався на ногах, хоч і хитався. Тоді сказав:

— Певно, що двісті франків мені миліші за двадцять, але я людина честі. Здається, ви мене не зрозуміли. Я не можу прийняти гроші, які ви мені пропонуєте, і от з яких причин: по-перше, я не маю втіхи вас знати; по-друге, не знаю, як і коли міг би вам їх повернути; по-третє, ви навіть не матимете можливості надсилати мені нагадування про мій борг. Я ж бо не маю адреси. Я мешкаю мало не щодня під іншим мостом. Проте, як я вже наголошував, я людина честі, хоч і без адреси.

— Я теж не маю адреси, — відповів пан похилого віку, — я теж щодня мешкаю під іншим мостом, і все-таки прошу вас по-дружньому прийняти ці двісті франків — сміховинну суму для такого чоловіка, як ви. Що ж до повернення боргу, то вимушений почати здалеку, аби пояснити вам, чому не можу назвати вам жодного банку, куди ви могли би повернути гроші. Справа в тім, що я став християнином, прочитавши історію маленької Святої Терези з Ліз'є. І тепер я особливо шаную маленьку статую цієї святої, яка стоїть у каплиці Святої Марії Батіньольської і яку ви там легко знайдете. Отже, щойно матимете отих нещасних двісті франків і ваше сумління примусить вас сплатити борг і віддати цю сміховинну суму, підіть, будь ласка, до церкви Святої Марії Батіньольської і після меси вручіть гроші священикові. Якщо ви взагалі комусь щось винні, то лише маленькій Святій Терезі. Але не забудьте: у церкві Святої Марії Батіньольської.

— Бачу, — сказав обідранець, — ви зрозуміли, що я людина порядна. Присягаю, що дотримаю слова. Але до меси я можу піти тільки в неділю.

— Прошу дуже, нехай буде в неділю, — погодився старший пан. Він витяг зі свого портмоне двісті франків, дав їх чоловікові, який усе ще нетвердо стояв на ногах, і сказав:

— Дякую вам!

– І мені було приємно, — відповів той і зник у глибокій темряві.

Бо тим часом внизу стемніло, а вгорі, на мостах і набережних, засвітилися срібні ліхтарі, проголосивши початок веселої паризької ночі.

II

Добре вбраний пан теж зник у темряві. Йому справді випало на долю пережити диво навернення. І він вирішив вести життя найбідніших людей. Тому й замешкав під мостом.

А от щодо іншого, то це був пияк, просто-таки пияцюра. Звали його Андреас. І жив він, як багато хто з питущих, від випадку до випадку. Двісті франків — таких грошей у нього вже давно не було. І, мабуть, тому, що їх не було так давно, він витяг клаптик паперу й огризок олівця та при тьмяному світлі самотнього ліхтаря записав адресу маленької Святої Терези і суму двісті франків, яку відтепер їй боргував. Потому піднявся одними з тих сходів, які ведуть від берегів Сени до її набережних. Там, як він знав, є ресторан. І він туди зайшов, наївся і напився вдосталь, видав багато грошей і ще прихопив із собою цілу пляшку, на ніч, яку мав намір провести під мостом, як завше. Так, він навіть випорпав зі смітника газету. Але не для того, щоби читати, а щоб нею накритися. Адже газети тримають тепло, це всі волоцюги знають.

III

Наступного ранку Андреас встав раніше, ніж звичайно, бо навдивовижу добре поспав. По довгих роздумах він згадав, що вчора з ним трапилося диво, справжнісіньке диво. А позаяк у цю теплу ніч, накрившись газетою, він спав якось особливо добре, так, як уже давно не спав, то й вирішив ще й помитися, чого не робив уже кілька місяців, тобто в холодні пори року. Однак, перед тим, як роздягтися, він ще раз запхав руку у ліву внутрішню кишеню жакета, де, як пам’ятав, мали б лежати намацальні сліди дива. Потім почав шукати собі якогось особливо відлюдного місця на схилі Сени, щоби помити хоча б обличчя та шию. Але йому здавалося, що за його купіллю всюди спостерігатимуть люди, жалюгідні люди такого ж штибу, як і він сам (пропащі, як він їх раптом почав називати про себе), тож урешті-решт відмовився від свого наміру й вдовольнився тим, що просто занурив у воду руки. Потому знову вдягнув жакет, ще раз перевірив, чи на місці гроші в лівій внутрішній кишені, і відчув себе цілковито очищеним і навіть переродженим.

Відтак він розпочав свій день, один із тих днів, які з давніх-давен звик марнувати, та вирішив і сьогодні, як завше, податися на вулицю Чотирьох Вітрів, до російсько-вірменського ресторану «Тари-Бари», де витрачав на дешеві напої ті мізерні гроші, які дарував йому примхливий випадок.

Але біля першого ж газетного кіоску, який трапився на дорозі, Андреас зупинився, зацікавившись ілюстраціями якихось тижневиків. Раптом йому закортіло знати, який день сьогодні, яке число і яке ім’я цей день носить. Отже, він купив газету і