на місцеву окружну дорогу, й одразу з’явилася курява. Здоровенні тягачі, платформи, вантажені колодами, йшли повільно, водночас назустріч тяглися фури, криті брезентом, і ні про який обгін на вузенькій дорозі не було й мови. Ніна, чхаючи, підняла скло; ще через п’ятнадцять хвилин машина зупинилася біля прохідної фабрики «Брусок». Справа і зліва від дверей із вертушкою були причеплені велетенські рекламні щити: «Наша фабрика — гордість Загорівська» (стилізація під дитячий малюнок) та «Михайло Лемишев — мер усіх загорівчан» (величезне фото чоловіка років п’ятдесяти, що всміхався тільки нижньою частиною обличчя).

— Приїхали, — сказав водій.

* * *

— Отже, оце буде Тор, а це Фрея…

Директор фабрики, що особисто прийшов на зустріч, справив на обох невимовне враження. Не те щоб він був надто гарним чи молодим, — років йому було під сорок, а зовнішність легко вписувалася в середньостатистичні параметри, — але Єгор Денисович блищав, або навіть виблискував, од кінчиків начищених черевиків до густющої чуприни на маківці. Блищали пустотливі очі; блищав значок на лацкані піджака. Ця людина не вписувалася в уявлення про провінцію: він був столичний до останньої складки на дорогих штанях. Його манера говорити, всміхатися, пропонувати дамі крісло не могла не змусити двох незаміжніх жінок затріпотіти ніздрями, ловлячи запах «Givenchy», що оточував директора.

Відклавши «на потім» власне ділові питання, Єгор Денисович почав із питань художніх. Він, виявляється, уважно вивчив Нінині ескізи, отримані електронною поштою (а Ніна думала, що надсилає їх тільки для годиться!). Ідея колекційних шахів із натурального дерева здалася йому надзвичайно цікавою:

— У нас, знаєте, основна частина потоку — прості й стандартні речі, ми з них маємо головний прибуток, але душа прагне чогось такого! От чому ми з таким задоволенням розглянули пропозицію вашої фірми.

— Ось пакет документів, — Олена вийняла з портфеля стос паперів, але Єгор Денисович зупинив її порухом брови.

— Так-так, це ми зробимо, це трохи пізніше… Віронько, де там наша кава?

Тон, у якому він звернувся до секретарки, остаточно купив Нінине серце.

— Мій беззаперечний фаворит — оцей скандинавський набір, — продовжував директор, дивлячись їй просто у вічі, ледь усміхаючись, так що не було сумніву: розмовляти з Ніною — радість. — Аси проти турсів, білі проти чорних… Скажімо прямо, шахи — не масовий вид спорту, як сувенір — теж доволі заяложено, але оці ваші ескізи, Ніно Вадимівно… Ми повинні це робити. Думаю, зі скандинавського набору почнемо, — він потряс аркушем, на якому зображений був шаховий король Один. — Ви не просто художник, ви знайомі з технологією деревообробки, а це ж не пластикове штампування!

— Нам би треба з’ясувати щодо розкладки прав і грошей, — нетерпляче нагадала Олена.

— Так-так, — Єгор Денисович звернув свій погляд тепер на неї, і усмішка на його губах миттю вбила щойно народжене Оленине роздратування. — Думаю, ми остаточно все погодимо за два-три дні.

Ніна подумки застогнала. Вони збиралися виїхати із Загорівська найпізніше завтра вранці.

— Два-три дні?!

Олена зробила багатозначну паузу. Секретарка Віронька поставила перед нею чашку кави з примощеною на блюдечку квадратною шоколадкою; Єгор Денисович заусміхався ширше.

— Ну, — сказала Олена, — ми розраховували… У нас велике завантаження, думаю, наше керівництво…

— Ми, я думаю, підготуємо дуже цікавий для вашого керівництва договір, — м’яко сказав Єгор Денисович. — Гадаю, воно буде задоволене вашою роботою.

Олена, судячи з обличчя, гірко подумала про шефа, котрий із нею спить, але не цінує нітрохи. А Ніна, на диво, зраділа: перспектива творчих бесід із директором чомусь підвищила їй настрій.

— Зворотні квитки ми вам замовимо, — запевнив Єгор Денисович. — Наш кур’єр привезе прямо до готелю.

— Добре, — погодилась Олена. Ніна обмежилася покивом.

Єгор Денисович їй усміхнувся — поза сумнівом, це була адресна, дуже особиста усмішка:

— Ви втомилися з дороги, чи не так? Увечері ми могли б зустрітись, у нас на території є чудова кав’ярня. І обговорили б за чашечкою чаю художній аспект проекту… Гарна ідея, як ви гадаєте?

* * *

Рушник у номері замінили, палас заново пропилососили і навіть вікна, здається, поспіхом протерли знадвору.

— Я на дивані, — сказала Олена. — Люблю спати на дивані, якщо сама. Ти, якщо хочеш, забирай собі це дурнувате двоспальне…

І замовкла, зупинившись перед вхідними дверима. Ніна, витягнувши шию, зазирнула Олені через плече: коли вони заходили десять хвилин тому, ніяких паперів тут не було. А тепер зі щілини під дверима стирчав жовтогарячий прямокутний аркуш.

— Спам якийсь, — пробурмотіла Ніна.

Вона витягла папірець із-під дверей; аркуш був щільним, без картинок, із текстом на одному боці: «Антонова Олено Вікторівно, міське управління електричних мереж повідомляє про допущену вами заборгованість за електроенергію. Сума заборгованості становить три тисячі сорок рублів п’ятдесят копійок. Оплата має бути здійснена впродовж двадцяти чотирьох годин».

— Маячня, — розгублено буркнула Ніна.

— От козли бородаті, — сказала Олена, знову дратуючись. — Ну, я їм влаштую заборгованість, я їм…

— Стривай, — швидко сказала Ніна. — Я сама.

І, знову взувшись, спустилася до адміністраторки.

Досі ще бліда, але з оновленою косметикою, дівчина поводилася, наче нічого й не сталось, і всміхалася — хоч і натягнуто.

— Скажіть, будь ласка, — звернулася до неї Ніна, — оцей аркушик нам підсунули під двері — хто підсунув, навіщо, і що це означає? І поясніть, будь ласка, як тут опинилося прізвище, ім’я, по батькові Олени Вікторівни?

Дівчина, щойно глянувши на жовтогарячий прямокутник, раптом пополотніла ще дужче — просто позеленіла — і хитнулася за стійкою, наче готова зомліти. Ніна за неї злякалася.

— Вибачте, — пролепетала адміністраторка. — Це… у нас у місті…

— Що у вас у місті? — Ніна говорила тихо, але дуже твердо. — Ви ж розумієте, щодо заборгованості — повна маячня, ми вранці приїхали, і ми нічого не могли заборгувати «міському управлінню електричних мереж»… Існує взагалі в природі таке управління?

— Н-не знаю, — промимрила дівчина. — Це… я не знаю, як пояснити. Ніхто не ходив коридором. Ніхто з персоналу не міг таке підсунути.

— А дані? Чи не з вашої облікової картки?

— Не знаю, — дівчина опанувала себе. — Нічого не можу сказати. Звертайтеся до старшого адміністратора, він буде після четвертої.

— Дивні жарти, — Ніна знизала плечима. — І дивна помста.