- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (14) »
Моя супутниця… людина нервова, але рвані рушники в номері — це теж непорядок, правда?
— Це не помста, — крізь зуби сказала дівчина. — Я тут узагалі ні до чого. Але якщо… якщо хочете… — вона перевела подих. — Їй треба ці гроші, оцю суму, що там зазначена, кому-небудь віддати. Або купити на ці гроші ліків і віднести до лікарні. Або просто милостиню… роздати.
— Зараз, — жовчно відгукнулася Ніна.
— Ну, що там? — прокричала з ванної Олена, коли Ніна причинила за собою двері номера.
— Пропонують тобі милостиню роздати на ці гроші, — буркнула Ніна.
— Що, отак, сто баксів — милостиню? Кучеряво вони живуть у своєму Задрипанську!
Ніна зім’яла аркушик і викинула у пластиковий кошик для паперів.
Вечір удався. «Бесіда за чашечкою чаю» вилилась у вечерю за пляшкою доброго вина. Ніна підсвідомо чекала розчарування: коротка зустріч, повна недомовок, бажаніша за довгу бесіду; чарівний директор зблизька міг виявитися недалеким і пустим. Однак не виявився. Він знався на живописі, він спеціально їздив на театральні прем’єри, він збирав колекцію джазу. Він говорив компліменти природно, як воду пив, а помічаючи дрібні вади ескізів, говорив доказово й точно. До кінця вечора вони домовилися бути на «ти»; Олена, купаючись у периферійних шарах приємної бесіди, спостерігала за Ніною з певним смутком. Машина директора підвезла відрядниць до порога готелю. Йдучи до сходів, Ніна встигла помітити напружений погляд адміністраторки; дівчину мали змінити над ранок. — Це добре, Нінель, — міркувала Олена, влаштовуючи собі лігвище на дивані. — Це тобі корисно… Ти ж гарна, розумна, талановита жінка, але одна, а чому? Занадто ти гарна для середньостатистичного мужика. Мужик це розуміє. Ти це розумієш… — Оленко, — сказала Ніна, — спати час. — Ні, а я кажу, що це добре! Обручки на пальці в нього немає. Сімейний стан — невизначений. І на тебе дивиться, знаєш, із цікавістю, я цей погляд чудово відрізняю… — Іди спати, Оленко. — Ну, давай. Я завтра вранці поїду з договорами розгрібатися, а ти спи, якщо хочеш, хоч до обіду… Накинувши халат, Ніна навшпиньки пішла до ванної — і в коридорі раптом спинилася. З-під вхідних дверей визирав білий аркуш. Ніна взяла його до рук. «Олено Вікторівно, можете не вірити, — прочитала роздрукований на принтері текст. — Але ці гроші треба віддати кому-небудь за двадцять чотири години. Будь ласка, зробіть це. Будь ласка. Інакше буде пізно». — Оленка? Олена вже спала, натягнувши ковдру ледь не на саму маківку. Чи вона забагато випила, чи добряче вимоталась минулої безсонної ночі. — Оленко! Немає відповіді. Термосити змучену людину, яка щойно задрімала, Ніна не наважилась; тим паче, що привід був… не дуже приємний, звісно, до того ж надто сумнівний. Подумавши, вона поклала білий аркуш на тумбочку біля Олениної подушки. Зрештою, завтра нехай сама вирішує, кого покарати за цей затяжний і дурний жарт. Ніна прокинулася посередині дня. Сонце билося в затягнуті штори. Олени не було: поїхала на фабрику. Білий аркушик, зім’ятий, валявся в сміттєвому кошику; що ж, Оленине рішення було цілком природним — наплювати на здирників. Після вчорашньої вечері трохи гула потилиця. Ніна ретельно причепурилася (мабуть, ретельніше, ніж звичайно) і вирушила на екскурсію містом Загорівськом. Нова адміністраторка зустріла й провела її привітною усмішкою. Ніна хотіла про щось запитати, але передумала: не виходило сформулювати питання так, щоб не звучало по-ідіотському. Вона брела, розглядаючи вітрини, точніше, своє в них віддзеркалення. Їй майже тридцять років; вона не кістлява, але фігура гарна. Не красуня, але жінка цікава, і стежить за собою; але що, як Єгорові, з яким Ніна тепер на «ти», просто подобається фліртувати з панянками у відрядженні? Він називає її художником, він кілька разів давав зрозуміти, що цінує її «глибокий творчий світ». Він відзначив її срібний браслет, авторський, із двома ящірками. Він людина зі смаком; чим закінчиться ця поїздка? І чи почнеться що-небудь після неї? Учора він обіцяв запросити Ніну й Олену до себе на дачу. Обом цілком ясно, що запрошено Ніну, а Олена, яка вчора вдень вислухала по телефону вибачення від шефа, може тактовно відмовитися під яким-небудь приводом. Дорослі люди, не школярі. І все-таки — що це? Невже — на один раз? А що, як назавжди? Трапляються ж дива? Вона сумно всміхнулася своєму віддзеркаленню. Біля входу в парк напроти аптеки на розі сумирно сидів одноногий старий. Перед ним на асфальті розстелений був брезент, на брезенті вежею височіли лисички. Старий сидів, склавши великі долоні на єдиному коліні, і дивився кудись удалину; Ніна раптом зупинилася, згадавши вчорашню дивну сцену, молодика на «міцубіші», який щедро роздав милостиню, погляди бабусь йому вслід… Вона витягла сотню рублів із гаманця й поклала старому на лисички. Той швидко звів очі. — Це просто так, — швидко сказала Ніна, — мені гриби нема на чому готувати, я приїжджа… Старий зневажливо стиснув губи. Чи Ніні привиділася зневага? Хай там як, вона відійшла з неприємним осадом на душі й невдовзі повернулася до готелю.
— Куди підемо обідати? Олена повернулася до другої години, цілком задоволена зустріччю. — Завтра все закінчимо й увечері змотаємося додому… Чи ти хочеш побути ще? Га? — Та ну, — пробурмотіла Ніна. — Чого ти така кисла? — Голова болить. — У мене теж весь час потилиця ниє… Дивне якесь містечко. Люди дивні. Наче всміхаються, а в самих оченята бігають. То куди ми підемо обідати? — А що, є вибір? — пробурмотіла Ніна. — До кав’ярні, нижче по вулиці. Мені там учора сподобалося. — Ціни там непогані, — пробурмотіла Олена, — ціни, справді… Вона зупинилася й насупилася, дивлячись повз Ніну — наче замислившись про щось раптово й глибоко. — Ти чого? — запитала Ніна. — Може, це в них секта якась? Типу, сплати рахунки земні, то на Страшному суді буде пізно. Або просто з приїжджих бабки вимагають? Так примітивно, знаєш, ніякий дурень не піддасться… — У циганок виходить. — То ж циганки… — Олена взяла халат, накинутий на спинку крісла. — От зараза, антистатик удома забула, струмом б’юся сьогодні цілий день… Тебе Єгор уже запросив на дачу? — Ні. Заграв мобільний телефон. Олена проникливо всміхнулася. — Так, — Ніна постаралася втримати губи, які мимоволі роз’їжджалися до вух. — Так, Єгоре. Добрий день… Олена, махнувши їй рукою, зникла за дверима ванної.
Хвилин десять вони говорили про техніки живопису,
* * *
Вечір удався. «Бесіда за чашечкою чаю» вилилась у вечерю за пляшкою доброго вина. Ніна підсвідомо чекала розчарування: коротка зустріч, повна недомовок, бажаніша за довгу бесіду; чарівний директор зблизька міг виявитися недалеким і пустим. Однак не виявився. Він знався на живописі, він спеціально їздив на театральні прем’єри, він збирав колекцію джазу. Він говорив компліменти природно, як воду пив, а помічаючи дрібні вади ескізів, говорив доказово й точно. До кінця вечора вони домовилися бути на «ти»; Олена, купаючись у периферійних шарах приємної бесіди, спостерігала за Ніною з певним смутком. Машина директора підвезла відрядниць до порога готелю. Йдучи до сходів, Ніна встигла помітити напружений погляд адміністраторки; дівчину мали змінити над ранок. — Це добре, Нінель, — міркувала Олена, влаштовуючи собі лігвище на дивані. — Це тобі корисно… Ти ж гарна, розумна, талановита жінка, але одна, а чому? Занадто ти гарна для середньостатистичного мужика. Мужик це розуміє. Ти це розумієш… — Оленко, — сказала Ніна, — спати час. — Ні, а я кажу, що це добре! Обручки на пальці в нього немає. Сімейний стан — невизначений. І на тебе дивиться, знаєш, із цікавістю, я цей погляд чудово відрізняю… — Іди спати, Оленко. — Ну, давай. Я завтра вранці поїду з договорами розгрібатися, а ти спи, якщо хочеш, хоч до обіду… Накинувши халат, Ніна навшпиньки пішла до ванної — і в коридорі раптом спинилася. З-під вхідних дверей визирав білий аркуш. Ніна взяла його до рук. «Олено Вікторівно, можете не вірити, — прочитала роздрукований на принтері текст. — Але ці гроші треба віддати кому-небудь за двадцять чотири години. Будь ласка, зробіть це. Будь ласка. Інакше буде пізно». — Оленка? Олена вже спала, натягнувши ковдру ледь не на саму маківку. Чи вона забагато випила, чи добряче вимоталась минулої безсонної ночі. — Оленко! Немає відповіді. Термосити змучену людину, яка щойно задрімала, Ніна не наважилась; тим паче, що привід був… не дуже приємний, звісно, до того ж надто сумнівний. Подумавши, вона поклала білий аркуш на тумбочку біля Олениної подушки. Зрештою, завтра нехай сама вирішує, кого покарати за цей затяжний і дурний жарт. Ніна прокинулася посередині дня. Сонце билося в затягнуті штори. Олени не було: поїхала на фабрику. Білий аркушик, зім’ятий, валявся в сміттєвому кошику; що ж, Оленине рішення було цілком природним — наплювати на здирників. Після вчорашньої вечері трохи гула потилиця. Ніна ретельно причепурилася (мабуть, ретельніше, ніж звичайно) і вирушила на екскурсію містом Загорівськом. Нова адміністраторка зустріла й провела її привітною усмішкою. Ніна хотіла про щось запитати, але передумала: не виходило сформулювати питання так, щоб не звучало по-ідіотському. Вона брела, розглядаючи вітрини, точніше, своє в них віддзеркалення. Їй майже тридцять років; вона не кістлява, але фігура гарна. Не красуня, але жінка цікава, і стежить за собою; але що, як Єгорові, з яким Ніна тепер на «ти», просто подобається фліртувати з панянками у відрядженні? Він називає її художником, він кілька разів давав зрозуміти, що цінує її «глибокий творчий світ». Він відзначив її срібний браслет, авторський, із двома ящірками. Він людина зі смаком; чим закінчиться ця поїздка? І чи почнеться що-небудь після неї? Учора він обіцяв запросити Ніну й Олену до себе на дачу. Обом цілком ясно, що запрошено Ніну, а Олена, яка вчора вдень вислухала по телефону вибачення від шефа, може тактовно відмовитися під яким-небудь приводом. Дорослі люди, не школярі. І все-таки — що це? Невже — на один раз? А що, як назавжди? Трапляються ж дива? Вона сумно всміхнулася своєму віддзеркаленню. Біля входу в парк напроти аптеки на розі сумирно сидів одноногий старий. Перед ним на асфальті розстелений був брезент, на брезенті вежею височіли лисички. Старий сидів, склавши великі долоні на єдиному коліні, і дивився кудись удалину; Ніна раптом зупинилася, згадавши вчорашню дивну сцену, молодика на «міцубіші», який щедро роздав милостиню, погляди бабусь йому вслід… Вона витягла сотню рублів із гаманця й поклала старому на лисички. Той швидко звів очі. — Це просто так, — швидко сказала Ніна, — мені гриби нема на чому готувати, я приїжджа… Старий зневажливо стиснув губи. Чи Ніні привиділася зневага? Хай там як, вона відійшла з неприємним осадом на душі й невдовзі повернулася до готелю.
* * *
— Куди підемо обідати? Олена повернулася до другої години, цілком задоволена зустріччю. — Завтра все закінчимо й увечері змотаємося додому… Чи ти хочеш побути ще? Га? — Та ну, — пробурмотіла Ніна. — Чого ти така кисла? — Голова болить. — У мене теж весь час потилиця ниє… Дивне якесь містечко. Люди дивні. Наче всміхаються, а в самих оченята бігають. То куди ми підемо обідати? — А що, є вибір? — пробурмотіла Ніна. — До кав’ярні, нижче по вулиці. Мені там учора сподобалося. — Ціни там непогані, — пробурмотіла Олена, — ціни, справді… Вона зупинилася й насупилася, дивлячись повз Ніну — наче замислившись про щось раптово й глибоко. — Ти чого? — запитала Ніна. — Може, це в них секта якась? Типу, сплати рахунки земні, то на Страшному суді буде пізно. Або просто з приїжджих бабки вимагають? Так примітивно, знаєш, ніякий дурень не піддасться… — У циганок виходить. — То ж циганки… — Олена взяла халат, накинутий на спинку крісла. — От зараза, антистатик удома забула, струмом б’юся сьогодні цілий день… Тебе Єгор уже запросив на дачу? — Ні. Заграв мобільний телефон. Олена проникливо всміхнулася. — Так, — Ніна постаралася втримати губи, які мимоволі роз’їжджалися до вух. — Так, Єгоре. Добрий день… Олена, махнувши їй рукою, зникла за дверима ванної.
* * *
Хвилин десять вони говорили про техніки живопису,
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (14) »