Все було геть не так, як вона гадала, проте ці невидимі хвилі освіжали її втомлені очі. Вона стояла опустивши руки, важка, трохи сутула, і не помічала, як холод помалу піднімався по її обважнілих ногах, їй ввижалися пальми, стрункі й гнучкі, та молоденька дівчина, якою вона колись була.

Причепурившись, вона спустилася вниз попоїсти. На голих стінах ресторану були намальовані верблюди й пальми, що потопали в якомусь рожевому та бузковому сиропі. Вікна аркади ледь пропускали денне світло. Марсель розпитував про крамарів у хазяїна готелю. Згодом до них підійшов офіціант — старий араб з військовим орденом на куртці. Марсель був заклопотаний своїми справами і неуважно кришив хліб пальцями. Він не дав дружині пити воду.

— Вона не переварена, випий вина.

Їй не хотілося, від вина вона розімліє. Іще в меню була свинина.

— Коран забороняє її їсти.

Але Коран не знає, що від добре вивареної свинини захворіти не можна. А ми вже знаємо, як її приготувати. Про що ти думаєш? Жанін ні про що не думала, або, може, про цю перемогу кухарів над пророками. Але треба було поспішати. Завтра вранці вони вирушать іще далі на південь: по обіді необхідно обійти всіх головних торговців. Марсель попросив старого араба швидше подати каву. Той мовчки, без посмішки, кивнув головою і подріботів маленькими кроками.

— Тихше їдеш — далі будеш, — посміхнувся Марсель.

Нарешті подали каву. Вони поспіхом випили її і вийшли на запорошену й холодну вулицю. Марсель підкликав молодого араба, щоб той узяв його валізу, і засперечався — з принципу — про оплату. Цей принцип, що про нього він знову нагадав Жанін, грунтувався на вельми хисткому переконанні, що араби завжди правлять удвічі, аби одержати чверть. Жанін було не по собі, вона мовчки йшла слідом за чоловіком і носієм. Під грубе пальто вона піддягла ще й вовняний костюм, і їй було неприємно, що вона така тлуста. Та ще свинина, хай навіть і добре проварена, та крапля вина, що його вона пригубила, посилювали нездужання. Вони йшли повз маленький міський запорошений скверик. Араби, що йшли назустріч, давали їм дорогу не дивлячись на них, кутаючись у свої бурнуси. Навіть у лахмітті вони зберігали погордливу гідність, якої вона не помічала в арабів їхнього містечка. Жанін трималася ближче до великої валізи, що прокладала їй дорогу серед натовпу. Через прохід у жовтому земляному насипі вони вибралися на невеличкий майдан, обсаджений такими ж запорошеними деревами і оточений вглибині, там, де ширшав, аркадами. Вони зупинилися на майдані перед невеликою, пофарбованою в блакитний колір спорудою, що формою нагадувала снаряд, Всередині, в єдиній кімнаті, куди світло соталося крізь вхідні двері, вона помітила старого сивовусого араба. Він саме розливав чай, піднімаючи й нахиляючи чайник над трьома різнобарвними склянками, що стояли на полірованій дерев’яній таці. Вже з порогу, — не встигли вони навіть щось розгледіти в напівмороці крамнички, як відчули свіжі пахощі м’ятного чаю. Увійшовши в двері під величезні гірлянди олов’яних чайників, чашок і таць упереміш з підставками для поштових листівок, Марсель опинився коло прилавку. Жанін чекала біля входу. Вона відступила вбік, щоб не застувати світло. І тут вона в напівтемряві, за спиною у старого крамаря, побачила двох арабів, вони сиділи на тужавих мішках, якими була завалена вся задня частина крамниці, і, посміхаючись, дивилися на неї і на Марселя. Червоні та чорні килими, вишивані хустки звисали зі стін, а підлога була заставлена мішками та маленькими ящичками з духмяними кульками. На прилавку, біля вагів з мідними лискучими чашами та старого метра зі стертими поділками, стояли в ряд цукрові голови, загорнені в цупкий синій папір; одна з них, розгорнута, була почата зверху. Коли крамар поставив чайник на прилавок і привітався, дужче запахло вовною та прянощами, їхній дух постійно витав у кімнаті, але духмяний чай досі заглушав його. Марсель про щось швидко говорив низьким голосом, як завжди, коли залагоджував справи. Потім він дістав з валізи тканини й хустки, відсунув ваги та метр, щоб розкласти свій крам перед старим. Він нервував, підвищував голос, недоладно сміявся — словом, нагадував жінку, яка хоче сподобатися, але не впевнена в собі. Широко розмахуючи руками, він зображував купівлю і продаж. Старий похитав головою, передав тацю з чаєм арабам, що сиділи позад нього, і сказав кілька слів, які явно засмутили Марселя. Він зібрав свій крам, склав до валізи і витер рукою геть сухе чоло. Він покликав маленького носія, і вони рушили далі, до аркади. В іншій крамниці, дарма що її господар тримався так само велично, їм пощастило трохи більше.

— Вони бозна-кого із себе корчать, — мовив Марсель, — однак торгувати доводиться! Життя у всіх нелегке.

Жанін ішла за ним мовчки. Вітер майже ущух. Небо подекуди виясніло. Холодне сяйво лилося з блакитних отворів, що прорізали товщу хмар. Вони вийшли надвір і попрямували маленькими вуличками, вздовж земляних стін, за якими висіли то тут то там зів’ялі троянди або сухі червиві гранати. Над усім кварталом плавав дух кави, змішаний з димом, запахом від багаття з кори дерев, духом пилюки, каміння та овець. Крамнички з прилавками, врізаними просто в стіні, були розташовані віддалік одна від одної. Жанін відчувала, як гудуть у неї ноги від утоми. Але Марсель потроху заспокоювався, йому пощастило дещо продати, і він робився усе лагіднішим, називав Жанін «маленька», радіючи, що подорож виявилася не марною.

— Ти маєш рацію, — сказала Жанін, — завжди ліпше домовлятися з ними самими.

До центру містечка вони поверталися іншою дорогою. День хилився до вечора, небо майже зовсім розхмарилося. Вони зупинилися на площі. Марсель потирав руки й з ніжністю поглядав на валізу перед собою.

— Дивись, — сказала Жанін.

З протилежного боку площі йшов високий худий і міцний араб у блакитному бурнусі, жовтих м’яких чоботах і рукавичках, він гордо тримав голову, обличчя було бронзове від засмаги, ніс орлиний. Лише феска, обмотана тюрбаном, відрізняла його від французьких офіцерів колоніальної адміністрації, якими Жанін часом захоплювалася. Він ішов їм прямісінько назустріч, неквапливо стягуючи рукавичку, і дивився, здавалося, кудись поверх їхніх голів.

— Ти ба, — мовив Марсель стенувши плечима, — цей, видно, корчить із себе генерала.

Так, усі вони тут трималися з підкресленою гідністю, але цей, справді, перебирав міру. Він ішов через порожню площу просто на валізу, не дивлячись ні на неї, ні на них. Відстань між ними швидко скорочувалася, й коли араб уже