по п’ятдесят і вісім по двадцять п’ять, разом сімсот шилінгів. Вона зайшла до крамниці й вибрала дитяче ліжко. Червоне дитяче ліжко з зеленим матрацом, на якому був вибитий білий слон. Червоне ліжко було найдорожче в крамниці. І зелений матрац також був найдорожчий.
Пані Бартолотті віддала в завдаток усі свої срібняки, і продавець пообіцяв сьогодні ж після обіду привезти їй ліжко додому.
Уже майже біля свого будинку пані Бартолотті згадала, що Конрадові треба купити солодощів і морозива. Вона витягла з торби гаманця й купила в пекаря пакуночок горіхових цукерків, пакуночок смаженого мигдалю, велику, на цілу родину, коробку малинового морозива і два десятки жувальних гумок двох гатунків. Коли пані Бартолотті повернулася додому, Конрад уже не спав. Він стояв біля вікна у вітальні, загорнувшись у простирало, й дивився на вулицю. — Доброго ранку, мамо, — привітався він. Пані Бартолотті впустила додолу всі одинадцять торбин, скинула заяче хутро, шпурнула заячу шапку на стіл і витерла з лоба піт. — Добрий день, Конраде, — мовила вона. А сама подумала: чи так треба вітатися з семирічним хлопчиком, чи краще поцілувати його? Чи бодай обняти? Чи поплескати по плечі? Бо вона не знала, як поводитися з семирічними дітьми. Стара пані Маєр не раз при ній високо підіймала свого онука й цілувала в обидві щоки. Отож пані Бартолотті підійшла до Конрада й високо підняла його. Хлопчикове обличчя опинилося біля самого її лиця. Конрад дивився на неї. І раптом пані Бартолотті засумнівалася, чи він хоче, щоб його цілували. Вона опустила його додолу. Конрад усе дивився на неї. — Чого ви мене підняли, а тоді знов опустили? — запитав він. — Я хотіла тебе поцілувати, — відповіла пані Бартолотті, — але не знаю, чи тобі це сподобається. — Батьки цілують дітей, якщо вони були чемні, — мовив Конрад. Він лизнув язиком по верхній губі, наморщив лоба й примружився. Видно було, що він напружено думає. За хвилину він сказав, дивлячись на простирало, в яке був загорнений: — Я був удома сам і нічого не розбив і не зіпсував. Правда, я стягнув з матраца простирало, щоб загорнутися в нього, але думаю, що це не провина. Я був трохи змерз. — Це аж ніяк не провина, — запевнила його пані Бартолотті. — То, мабуть, ви можете мене поцілувати, — сказав Конрад. Пані Бартолотті знов підняла його до самого свого обличчя й поцілувала спершу в ліву, потім у праву щоку. Конрадові щоки були теплі, гладенькі й м’які, і пані Бартолотті було дуже приємно його цілувати. Тому вона ще раз поцілувала його спершу в ліву, потім у праву щоку й опустила додолу. Тоді взяла свої торби й заходилася витягати те, чого накупила. — Подобається тобі? — запитала вона, витягши з торби вишиту блискітками майку. — А це подобається? — запитала вона, витягши пасок з оленячої шкіри з велетенською пряжкою у формі бичачої голови. Конрад щоразу кивав головою, проте не дуже захоплено, і пані Бартолотті, звичайно, помітила це. — Мені здається, що тобі ці речі зовсім не подобаються, — сумно мовила вона. — Чого ж, — чемно відповів Конрад. — Якщо вони вам подобаються, то я задоволений! — Але ж вони повинні подобатись тобі! — вигукнула пані Бартолотті. — Ану вдягнися! Конрад на мить завагався, тоді мовив: — Я не знаю, що тепер модне… Але… — він замовк. — Що але? — Але… — він знов замовк. — Що але? Кажи ж бо! — Якщо ви хочете, то я скажу, — мовив Конрад. — Я довго дивився у вікно і бачив багато дітей, між ними й хлопчиків мого ВІКУ, і вони були вбрані зовсім інакше. — У що ж вони були вбрані? — У ясно-сірі штани, картаті або смугасті сорочки й сині або темно-руді курточки. — Це тому, що люди страшенно нудні, — сказала пані Бартолотті. — Тому, що вони не мають фантазії і завжди всі хочуть того самого, не зважуються на щось інше! Пані Бартолотті стукнула себе кулаком у груди там, де на її бавовняному пуловері було намальоване велике золоте сонце, рожевий олень і зелений кіт. — Глянь-но, я також убрана в таке, чого інші люди не носять, — сказала вона. — Сонце, оленя й кота я намалювала фарбами. Такого пуловера, крім мене, не має ніхто в цілому світі, і я пишаюся цим! Гарний, правда ж? — Я не знаю, — відповів Конрад. Пані Бартолотті зітхнула. — Ну гаразд, я визнаю, що не всі люди такі, як я, і ті, що не такі, теж мають слушність. Якщо хочеш, я завтра куплю тобі сині штани, картату сорочку й синю курточку, добре? Конрад похитав головою і сказав, що це не потрібне — нащо марнувати гроші? Він надяг біло-червоні картаті штанці, вишиту блискітками майку, темно-бузкові вельветові штани з зеленими латочками у формі серця на колінах, блакитну шапку з золотим дзвоником і підперезався шкіряним паском із мідяною пряжкою у формі бичачої голови. — Який же ти чарівний у цьому вбранні, справді кращий за всіх! — вигукнула пані Бартолотті зі щирим захватом. — Зроду не бачила такого гарного хлопчика! Вона взяла Конрада за руку, щоб повести його до дзеркала в передпокої. — Ходімо, глянеш у дзеркало й сам побачиш, який ти гарний. — Ні, дякую, — мовив він, — семирічні хлопчики повинні дивитися в дзеркало тільки тоді, як миють вуха й чистять зуби, а то стануть зарозумілі й самозакохані. — Вибач, — промурмотіла пані Бартолотті й раптом згадала про малинове морозиво. — Господи, морозиво розтануло! Вона витягла його з торби, побігла до кухні, роздерла коробку й висипала все, що в ній було, на скляний таріль. Потім дістала з кухонного серванта бляшанку з довгими тонкими вафлями й повтикала їх у морозиво. Вийшло щось дуже гарне — ніби їжак з довжелезними голками. Пані Бартолотті взяла таріль з морозивним їжаком і понесла до вітальні, де лишився Конрад. — Глянь, що в нас є, — мовила вона. — Це страшенно смачні ласощі, вони тобі сподобаються. — А хіба морозиво їдять не тільки влітку? — запитав Конрад. — Що ти! — вигукнула пані Бартолотті. — Морозиво їдять завжди. Мені воно найдужче подобається взимку. Особливо, як іде сніг. — А хіба морозиво їдять не на десерт? — запитав Конрад. — Вибач, серденько моє! — вигукнула пані Бартолотті. — Я зовсім забула, що ти голодний. Я зараз дам тобі хліба з шинкою, зварю некруто яйце й витягну до нього огірок, добре? — Я не голодний, — відповів Конрад. — Від живильного розчину протягом двадцяти шести годин відчуваєш себе наїденим. Я просто не певний, чи можна їсти морозиво на порожній шлунок. — Тьху, хай йому грець! Чого ти все питаєш, що можна й коли можна? — Але ж семирічний хлопець повинен питати, що можна, а що ні! — відповів Конрад. — Я взагалі не знаю, що можна
Уже майже біля свого будинку пані Бартолотті згадала, що Конрадові треба купити солодощів і морозива. Вона витягла з торби гаманця й купила в пекаря пакуночок горіхових цукерків, пакуночок смаженого мигдалю, велику, на цілу родину, коробку малинового морозива і два десятки жувальних гумок двох гатунків. Коли пані Бартолотті повернулася додому, Конрад уже не спав. Він стояв біля вікна у вітальні, загорнувшись у простирало, й дивився на вулицю. — Доброго ранку, мамо, — привітався він. Пані Бартолотті впустила додолу всі одинадцять торбин, скинула заяче хутро, шпурнула заячу шапку на стіл і витерла з лоба піт. — Добрий день, Конраде, — мовила вона. А сама подумала: чи так треба вітатися з семирічним хлопчиком, чи краще поцілувати його? Чи бодай обняти? Чи поплескати по плечі? Бо вона не знала, як поводитися з семирічними дітьми. Стара пані Маєр не раз при ній високо підіймала свого онука й цілувала в обидві щоки. Отож пані Бартолотті підійшла до Конрада й високо підняла його. Хлопчикове обличчя опинилося біля самого її лиця. Конрад дивився на неї. І раптом пані Бартолотті засумнівалася, чи він хоче, щоб його цілували. Вона опустила його додолу. Конрад усе дивився на неї. — Чого ви мене підняли, а тоді знов опустили? — запитав він. — Я хотіла тебе поцілувати, — відповіла пані Бартолотті, — але не знаю, чи тобі це сподобається. — Батьки цілують дітей, якщо вони були чемні, — мовив Конрад. Він лизнув язиком по верхній губі, наморщив лоба й примружився. Видно було, що він напружено думає. За хвилину він сказав, дивлячись на простирало, в яке був загорнений: — Я був удома сам і нічого не розбив і не зіпсував. Правда, я стягнув з матраца простирало, щоб загорнутися в нього, але думаю, що це не провина. Я був трохи змерз. — Це аж ніяк не провина, — запевнила його пані Бартолотті. — То, мабуть, ви можете мене поцілувати, — сказав Конрад. Пані Бартолотті знов підняла його до самого свого обличчя й поцілувала спершу в ліву, потім у праву щоку. Конрадові щоки були теплі, гладенькі й м’які, і пані Бартолотті було дуже приємно його цілувати. Тому вона ще раз поцілувала його спершу в ліву, потім у праву щоку й опустила додолу. Тоді взяла свої торби й заходилася витягати те, чого накупила. — Подобається тобі? — запитала вона, витягши з торби вишиту блискітками майку. — А це подобається? — запитала вона, витягши пасок з оленячої шкіри з велетенською пряжкою у формі бичачої голови. Конрад щоразу кивав головою, проте не дуже захоплено, і пані Бартолотті, звичайно, помітила це. — Мені здається, що тобі ці речі зовсім не подобаються, — сумно мовила вона. — Чого ж, — чемно відповів Конрад. — Якщо вони вам подобаються, то я задоволений! — Але ж вони повинні подобатись тобі! — вигукнула пані Бартолотті. — Ану вдягнися! Конрад на мить завагався, тоді мовив: — Я не знаю, що тепер модне… Але… — він замовк. — Що але? — Але… — він знов замовк. — Що але? Кажи ж бо! — Якщо ви хочете, то я скажу, — мовив Конрад. — Я довго дивився у вікно і бачив багато дітей, між ними й хлопчиків мого ВІКУ, і вони були вбрані зовсім інакше. — У що ж вони були вбрані? — У ясно-сірі штани, картаті або смугасті сорочки й сині або темно-руді курточки. — Це тому, що люди страшенно нудні, — сказала пані Бартолотті. — Тому, що вони не мають фантазії і завжди всі хочуть того самого, не зважуються на щось інше! Пані Бартолотті стукнула себе кулаком у груди там, де на її бавовняному пуловері було намальоване велике золоте сонце, рожевий олень і зелений кіт. — Глянь-но, я також убрана в таке, чого інші люди не носять, — сказала вона. — Сонце, оленя й кота я намалювала фарбами. Такого пуловера, крім мене, не має ніхто в цілому світі, і я пишаюся цим! Гарний, правда ж? — Я не знаю, — відповів Конрад. Пані Бартолотті зітхнула. — Ну гаразд, я визнаю, що не всі люди такі, як я, і ті, що не такі, теж мають слушність. Якщо хочеш, я завтра куплю тобі сині штани, картату сорочку й синю курточку, добре? Конрад похитав головою і сказав, що це не потрібне — нащо марнувати гроші? Він надяг біло-червоні картаті штанці, вишиту блискітками майку, темно-бузкові вельветові штани з зеленими латочками у формі серця на колінах, блакитну шапку з золотим дзвоником і підперезався шкіряним паском із мідяною пряжкою у формі бичачої голови. — Який же ти чарівний у цьому вбранні, справді кращий за всіх! — вигукнула пані Бартолотті зі щирим захватом. — Зроду не бачила такого гарного хлопчика! Вона взяла Конрада за руку, щоб повести його до дзеркала в передпокої. — Ходімо, глянеш у дзеркало й сам побачиш, який ти гарний. — Ні, дякую, — мовив він, — семирічні хлопчики повинні дивитися в дзеркало тільки тоді, як миють вуха й чистять зуби, а то стануть зарозумілі й самозакохані. — Вибач, — промурмотіла пані Бартолотті й раптом згадала про малинове морозиво. — Господи, морозиво розтануло! Вона витягла його з торби, побігла до кухні, роздерла коробку й висипала все, що в ній було, на скляний таріль. Потім дістала з кухонного серванта бляшанку з довгими тонкими вафлями й повтикала їх у морозиво. Вийшло щось дуже гарне — ніби їжак з довжелезними голками. Пані Бартолотті взяла таріль з морозивним їжаком і понесла до вітальні, де лишився Конрад. — Глянь, що в нас є, — мовила вона. — Це страшенно смачні ласощі, вони тобі сподобаються. — А хіба морозиво їдять не тільки влітку? — запитав Конрад. — Що ти! — вигукнула пані Бартолотті. — Морозиво їдять завжди. Мені воно найдужче подобається взимку. Особливо, як іде сніг. — А хіба морозиво їдять не на десерт? — запитав Конрад. — Вибач, серденько моє! — вигукнула пані Бартолотті. — Я зовсім забула, що ти голодний. Я зараз дам тобі хліба з шинкою, зварю некруто яйце й витягну до нього огірок, добре? — Я не голодний, — відповів Конрад. — Від живильного розчину протягом двадцяти шести годин відчуваєш себе наїденим. Я просто не певний, чи можна їсти морозиво на порожній шлунок. — Тьху, хай йому грець! Чого ти все питаєш, що можна й коли можна? — Але ж семирічний хлопець повинен питати, що можна, а що ні! — відповів Конрад. — Я взагалі не знаю, що можна