КРАЇНА БЛАКИТНИХ ОРХІДЕЙ

ПЕРША ЧАСТИНА

Мирослав Капій — педагог, письменник, перекладач, народознавець. Народився 5 травня 1888 р. в с. Коцюбинцях Гусятинського району на Тернопільщині. Закінчив Львівський університет, учителював. Учасник Першої світової війни та національно-визвольних змагань 1918–1920 років. З 1945 року мешкав і працював учителем німецької мови в Косові, де ще раніше, до війни, звів власний будинок (тепер — на вул. Міцкевича, 19). Тут і помер 24 березня 1949 р. Переклав романи Ж. Берна «Чорна Індія», «Діти капітана Ґранта», а також твори норвезького драматурга Г. Ібсена, англійського письменника Р. Кіплінга, німецького — Г. Гайне, російських — М. Лєрмонтова, М. Купріна, польської поетеси М. Конопніцької та ін. Збирав фольклорно-етнографічні матеріали, зокрема з Гуцульщини.

«Країна блакитних орхідей» (1932) — один із перших українських творів науково-фантастичного жанру. Роман виявляє дивовижну обізнаність автора — провінційного вчителя на польських теренах (у Галичині за часів Польщі йому роботи не давали) з найновішими досягненнями тогочасної науки й техніки та перспективами їх розвитку.

Письменник-патріот у період утвердження комуністичного режиму, в часи, коли Україна була розшматована між чотирма сусідніми державами, пророчо передбачив, що наприкінці XX століття його Батьківщина здобуде незалежність і братиме участь у космічних дослідженнях. Написаний 70 років тому, роман і сьогодні викликає живе зацікавлення читача.

Перше від 1932 року перевидання здійснене редакцією журналу «Гуцульська школа» (редактор П. В. Лосюк) за сприяння Косівського райоб’єднання товариства «Просвіта» (голова Б. І. Радиш) та за фінансової допомоги Косівської районної ради та райдержадміністрації (голови В. І. Мамчук, І. Б. Саєвич).

Ігор Пелипейко

Книга друкується за згодою п. Святослави Мирославівни Яницької (17.04.1923 р. — 12.04.2006 р.) — дочки автора. До цього перевидання доклали зусиль родичі автора Лемцьо Андрій Володимирович та Маркіян Онуфренко.

I

Крізь широко розкрите вікно вливалися ясні проміні заходячого сонця, розсипаючись золотими меріжками по кімнаті. Спинялися на широкому столі, що закиданий паперами стояв проти вікна, то довгими смужками пробігали по протилежних стінах, граючись з численними картинами, що видніли на них та розгублювались по кутиках, з яких поволі висовується вечірній сутінок.

Степан Артименко сидів біля стола й писав. Цебто не писав а говорив у диктограф а чорні стрічки одна за одною виростали на вузеньких листках паперу.

Спішився.

В передній кімнаті вже з десять хвилин ждав хлопчина з друкарні на скрипт, що мав заповнити останню сторінку новинок вечірного видання «Київських Вістей» великої газети, що появлялася тричі в день, якої саме хронікарський відділ вів Степан Артименко. Від часу до часу долітав із сусідних редакційних кімнат гамір та стукіт машинок до писання, який мішався із голосом Степана та вуличним гамором, що линув у кімнату крізь розкрите вікно.

Ще одно-два речення і скрипт був готовий.

— А гей там, друкарня! — кликнув Степан Артименко піднімаючись із-а стола.

Відчинилися двері й в кімнату ввійшов замурзаний хлопчина, що був на посилках між редакцією та друкарнею, що поміщалася на долині.

— Маєш ось тут! А скоро біжи, бо вже пізно! — сказав до нього Степан Артименко, передаючи йому скрипт.

— Встигнемо, пане редактор! — відповів хлопчина і викручуючись на правій п'яті зник за дверима кімнати.

Степан Артименко змученим рухом потер своє чоло й підійшов в напрямі вікна. На київські сади западав весняний вечір. У воздусі почувався подих свіжої зелені та запаху розцвилих вишневих садків, що долітав від передмість аж тут на Володимирську. Долиною вулиця аж кишіла від людей. Замикалися магазини та всякого рода установи, зате вулиці наповнялися людьми, що вийшли погуляти, та налюбуватись красою весняного вечера. Від Подолу та із-за Дніпра долітали гудки фабричних сирен, що сповіщали кінець денній роботі. Гамір огортав місто, такий кипучий, нестримний, повний життєвої радости гамір.

Степан Артименко глядів на київські вулиці та задумався.

Оце саме тепер було в нього дві свобідні години, бо точно пів до двадцять першої мусів приняти репортерів з матеріалом до ранішнього видання газети, що складається по півночі, а в годину опісля мав бути на бенкеті, який влаштовувало літературне товариство в честь ірляндського поета Патріка Д’Орфея, що прибув в Україну з докладами про кельтійське мистецтво, щоб подати з нього точний звіт, який читатимуть Київці за ранньою кавою.

А відтак — нагадав — треба заглянути в Аркадію, де саме починав свої виступи славний балєт Марічки Калиниченко, що своїми виступами підчас свого останнього турне збирала бурі оплесків в усіх столицях Європи.

Гай, гай! І тут і там — всюди треба обов'язково бути, нічого не поробиш! Така вже доля журналіста! Але цих дві години, це його — він розпоряджатиме ними, як захоче! Та ба! — в тому то й трагедія — що не видумаєш нічого, а скінчиться, як звичайно, Мірошниченком.

Сам не міг рішитися, як йому виповнити отих не богато свобідних хвилин. Вечері проводив всіляко, нераз встигаючи побувати в кількох ресторанах та кофейнях, де мав ділові, чи звичайні товариські стрічі. Та найчастіше можна було його стрінути в великому ресторані старого Мірошниченка біля Староженкового переулка проти великого театру «Русалка», куди вечерами заходила вся майже письменницька братія Київа.

Та сьогодні Степан Артименко не міг якось рішитися куди йому піти-би. Механічно витягнув годинника й побачив, що доходило три чверти на дев'ятнадцяту. Відвернувся від вікна й перейшовся двічі по кімнаті. Спиняючись біля стола взявся до порядкування розкинених на ньому паперів, записаних й чистих листків, що лежали всуміш з книжками й всякого рода часописами.

Нараз від правої стіни роздався звук дзвінка телевізійного апарату. Степан Артименко повернув свій зір в той бік і вдивився в скляну тафлю, що видніла над телевізійним апаратом на стіні праворуч.

Гладка поверхня тафлі із гірського кристалу, що була ніжно білої краски, зарожевілася злегка і на ній почали вискакувати поодинокі букви, що скоренько укладалися в слова та речення.

Степан Артименко підійшов до апарату й почав відчитувати стрічки, що виринули на кристалевій тафлі, які звичайно попереджували образ, що зявлявся на ній, коли апарат починав відзиватися.