пристойний капітальчик: спершу на будівництві, а потім — здаючи в оренду квартири. Аж ось одного дня оцей не то дід, не то дядько вийшов на балкон своєї квартири витрусити килимок. Труснув він, значить, раз, другий, третій, а за четвертим трохи перестарався й метельнув так, що вивалився на фіг з балкона разом зі своїм килимком. Усе б обійшлось, якби балкон не був на десятому поверсі. Дядька (чи діда) відшкребли від бруківки й пішли дзвонити Тьомику, бо той виявився єдиним, чиє ім’я згадувалось у заповіті. Отака-от сумна історія.

Останніми роками я займався нерухомістю, продажем землі та всякими супутніми оборудками по всій Україні, тому нечасто бував у Києві і ми з Тьомиком практично не бачились. Я навіть, соромно зізнатись, загубив його номер телефону (через певні особливості мого бізнесу мені доволі часто доводилося міняти власний номер), тому був вельми здивований, коли після кількамісячної розлуки, протягом якої ми не обмінялися й словом, отримав на свій e-mail лист від Тьомика:

«Чувак, привіт!

Як у тебе справи, старий? Куди ти пропав?

Учора весь день намагався тебе видзвонити, але всі старі номери заблоковані. Чувак, приїжджай якнайшвидше. Кидай усе — це дуже важливо! Терміново потрібна твоя допомога.

Артем

P. S. Присягаюся, ти не пожалкуєш!»

Знаючи Тьомикову тягу до різних халеп, щось у тому «ти не пожалкуєш» мене вельми насторожило. А втім, за хвилину до того, як отримати цей лист, хтось переказав мені, що вчора мене розшукував один з моїх колишніх клієнтів. Питався, куди поїхали двадцять залізничних цистерн з соляркою, які я сплавив йому місяць тому. А як я можу знати, куди, в дідька, вони поїхали? «Укрзалізниця» возить свої цистерни туди, куди їй заманеться. Тож у мене виникло сильне бажання знову міняти номер телефону і швиденько «летіти у вирій», подалі від надто допитливих клієнтів. Тому, не гаючись, я зібрав свої манатки і рвонув до Києва…

Я застав Тьомика, як завжди, за пляшкою пива, пакетом чіпсів перед телевізором. На кухні поралась його нова, незнайома мені дівиця. За вікном у темряві розмірено шурхотів по асфальту дощ.

— Здоров! — кинув я з порогу.

— Привіт! — бовкнув Тьомик у відповідь, не піднімаючись з місця.

Я пройшов до вітальні і без запрошення впав у крісло навпроти — у цьому домі мені дозволялося практично все.

— Паршива погода, — сказав я.

— Ага. Хочеш пива? — Тьомик говорив так, наче ми не бачились півдня, а не півроку.

— Давай.

— І чіпси бери.

Кілька хвилин ми мовчали, сьорбали пиво і хрумкали чіпсами. Зрештою я запропонував:

— Ну, давай, викладай свою справу.

І Тьомик розказав мені слізливу історію про свого «шведського» дядька.

— …і він назначив мене спадкоємцем, — закінчив мій товариш.

— Спадкоємцем чого?

— Усього свого бізнесу.

Я зразу ожив.

— За словами юристів там ласий шматок, — продовжив Тьомик. — А я в тому, ти ж сам знаєш, нічого не тямлю. Тре’ вступити у володіння, справи наладити, те-се…

— О’кей, друже, я тобі допоможу, — заспокоїв його я.

Наступного дня Тьомик прогнав свою нову хвойду. Потім ми це гарненько обмили і навели в квартирі безлад, який більше личив холостяку-спартанцю, бо після тої дівулі квартира скидалася на житло якогось гламурного педика. А ще за два тижні ми зробили собі візи й полетіли у столицю Півночі — Стокгольм вступати у володіння Тьомиковою спадщиною.

Отак воно все й почалося…

3

Спадок у Тьомика виявився просто королівським: житловий будинок на тридцять квартир на Остермальмі^[2] та старе корито з двома косими вітрилами і дизельним двигуном, старше за мене й Тьомика разом узятих, припнуте до причалу в одній із посріблених легкими брижами заток старого міста — Gamla stan’у^[3]. Квартири здавалися в оренду молодим сім’ям та студентам, яхта без діла гойдалася на балтійських хвилях й помалу іржавіла. Щомісячний прибуток від посесії усіх помешкань коливався в межах 14–15 тисяч євро, тому, вираховуючи плату за комунальні послуги, вивіз сміття та оренду місця стоянки шхуни, будинок давав десь 6–7 тисяч чистого доходу кожного місяця.

Я допоміг Артему оформити всі необхідні документи. У результаті Тьомик став буржуєм, і грошей у нього тепер було хоч відбавляй. Мене в Україні нічого не тримало, тому ми порішили осісти на якийсь час у Стокгольмі й насолодитися старушенцією Європою.

Тиждень ми жили на яхті, всередині якої виявилося кілька доволі непоганих спалень і маленька, але нічогенька така кухонька, поки одного дня Тьомик не заблював по самі вінця унітаз, сказавши, що з нього досить. Його завше захитувало на кораблях, навіть якщо корабель був припнутий до причалу. Після того ще три тижні ми мордувались у крихітній комірчині на горищі того тридцятиквартирного чуда шведського зодчества, яке відтепер належало Тьомику. Всі інші квартири були здані в оренду, і найближчий контракт закінчувався аж через вісім місяців, через що жити більше було ніде.

Зрештою там, на горищі висотки, було не так вже й погано. Тільки трохи тісно. Біля правої від входу стіни проступав обвуглений камін, займаючи половину нашої кімнати. У кутку за каміном тулився великий темно-коричневий глобус на різьбленій дерев’яній підставці. Моря на ньому були намальовані в брунатних тонах, а материки — в зеленкуватих. Ліворуч під вікном стояв зовсім крихітний стіл з вкрученою настільною лампою, коло нього — крісло, а протилежну стіну підпирало одне єдине ліжко. На ліжку ми з Тьомиком спали по черзі.

За два тижні ми обнишпорили всенький Стокгольм. Потім кілька разів плавали у Фінляндію на круїзних лайнерах компанії «Viking Line», з’їздили на північ Норвегії, але всюди було темно, вогко і холодно, тому, зрештою, нам це набридло і Тьомик забажав повернутися в Україну.

— Хочу додому, — проскиглив він одного вечора, втомленим поглядом проводжаючи сірі сніжинки в латках світла під ліхтарями. — Продам усе до дідька, чувак, і поїду назад на Вкраїну.

Я, будучи натурою більш енергійною і, так би мовити, авантюрною, навіть думки не припускав, що, маючи шість тисяч євро чистого доходу, ми просто так візьмемо та й повернемось до буденного життя.

— Нє-нє-нє! — рішуче зарепетував я.

— А що тут робити? Тут постійно похмуро, холодно й нудно. Ти хоч пригадуєш, коли ми останній раз сонце бачили?

Я не мав чим йому заперечити. Затяжна північна зима, завжди понуре небо на тлі ідеального до блювоти міста гнітили й мене. Сонце або сором’язливо, як східна красуня за паранджею, ховалося за хмарами, або ж тинялося бозна-де з іншого боку планети.

— Я придумав, —