кажу, — давай поїдемо кудись на південь і займемося бізнесом! Ідея на перший погляд, може, й не вельми, але ми… кгм… так, м-м-ми тепер маємо стартовий капітал, а з нашими знаннями зможемо непогано розкрутитись за бугром! — я навмисне всюди вживав «наш капітал» і «наші знання», не розділяючи себе й Тьомика.

— А чому не тут, не у Швеції?

— Ну, по-перше, — відказую, — у тебе в Швеції вже є бізнес, і це тільки твій бізнес, друже, я тут геть не при ділах. А по-друге, почати якусь нову й справді прибуткову справу в такій країні, як Швеція, практично неможливо. Все, що могли вкрасти, тут уже розікрали двісті років тому. Тут усе злагоджено, все працює, всі закони відточені — про великі бакшиші можна забути, друже. Нам тут не розвернутись, ні до чого прикластись, розумієш?

— Ага, розумію, — буркнув Артем.

Ми ще трохи посперечались, але згодом таки порішили й надалі здавати будинок в оренду, а на отримані гроші чкурнути кудись світ за очі, на спраглі до нашого бізнесу ринки, шукати кращого життя.

— То куди поїдемо? — спитав зрештою Тьомик.

— Не знаю, — я крутнув ногою вкритого пилюкою глобуса, що стояв в кутку коло каміна. А потім, здається, сам чорт смикнув мене за язика: — Давай… а давай, чувак, махнемо в Мексику! Я знаю іспанську, може, пощастить і непогано там розкрутимось.

— А там гарні дівахи? — глипнув на мене мій товариш.

— Найкращі у світі! А ще там сонце, чувак, не те, що тут, у Швеції.

— Поїхали, — легковажно бовкнув Тьомик і всміхнувся, блиснувши двома рядами ідеальних зубів. Тоді у нього були ще всі зуби.

І ми поїхали…

Так що, блін, то він у всьому винен. Якби відмовився, нічого цього б не трапилося.

4

— Хочеш заробити? — спитав я.

То був наш другий день у Мехіко.

Тьомик не вилазить з готелю — акліматизовується в обнімку з півторалітровим бутлем джин-тоніку та телевізором, відновлюючись після першого у своєму житті дванадцятигодинного трансатлантичного перельоту (для інформації: хлоп боїться літати, аж пісяється).

Я тиняюся містом — проводжу рекогносцировку, заодно пробую владнати ключове організаційне питання. Діло в тому, що нам треба знайти й винайняти аборигена-мексиканця, який би став нашим радником і допомагав у вирішенні різних питань локального масштабу, себто хлопчика на побігеньках. Власне, знайти аборигена — не проблема, проблема — це знайти такого аборигена, який був би достатньо кмітливим, але не настільки, щоб нашкодити нашому бізнесу, наприклад, «зливши» нас поліції.

— Хочеш заробити? — повторив я голосніше. — Я до тебе звертаюсь.

Чистильник взуття нарешті підвів голову. В його каламутних типово мексиканських очах відбилось засотане сизим смогом небо над La Plaza de la Constituciоn^[4], барокові пілястри собору Метрополітана та мексиканський триколор на двадцятиметровому флагштоку посеред площі. Я зазирнув у них і подумав, що він саме та людина, яка нам треба.

— Так, сеньйоре! — скромно відказав юнак.

Він був майже такого ж віку, як я, може, навіть на рік старший, але я підсвідомо відчував свою вищість. Тут, у Мексиці, ми з Тьомиком були іноземцями. І не простими, а з капіталом. Хай маленьким, та все ж капіталом. Цебто ми були Іноземцями з великої літери. Тому я відразу ж вирішив грати по- крупному: у перший же день купив собі гостроносі лаковані туфлі й чорний глянцуватий плащик від «Hugo Boss».

— Кидай своє крісло для тортур. Більше ти не чиститимеш взуття, — пафосно проказав я. — Завтра о десятій я чекатиму тебе за цією адресою.

Тоді я підвівся, поклав на своє сидіння папірець, видраний із записника, з адресою нашого готелю, а потім, щоб справити ще більше враження, кинув чистильнику сотню песо.

— Дякую, сеньйоре! — розплився в усмішці мексиканець і кинув мені вслід: — До зустрічі, сеньйоре!

Та я вже крокував геть, перетинаючи навскіс широке столичне Зокало. Йшов, не озираючись, навмання, ретельно обдумуючи план майбутньої оборудки й відчуваючи, як вересклива атмосфера мексиканської столиці, просякнута якимось, курва, невідпорно милим розгардіяшем, вривається в кожну клітинку мого єства.

5

У літаку над Атлантикою ми з Тьомиком довго радилися, і я врешті постановив, що ми займатимемося продажем землі. Я на той час уже мав сякий-такий досвід роботи в земельному бізнесі. Одного разу на Кіровоградщині я продав місцевому фермеру сорок гектарів прекрасної ріллі по дуже непоганій ціні. Фермер був щасливий, наче слон, а я, пригадую, ще довго допитувався, чия ж то була земля.

Колишнього чистильника взуття звали Хосе Акунья. Він з’явився точно в назначений час на порозі мого номеру в «Emporio Reforma», ошатному тризірковому готельчику на окраїні Мехіко. Ми довго розмовляли, я ретельно промацував мексиканця, все більше переконуючись, що він ідеально підходить для наших оборудок. Врешті-решт я назвав суму, яку ми йому платитимемо, — дуже пристойну, як для Мексики, — на що хлоп, зрозуміло, погодився. Відтак ми потисли один одному руки, і я видав йому аванс, наказавши завтра ж приступати до роботи.

Першим ділом Хосе Акунья мав підсобити нам з вибором машини. Адже без машини в Мехіко — це як без води в Сахарі.

Тьомик був звихнутий на важких мамонтоподібних позашляховиках на зразок «Toyota Tundra». Він аж пищав, коли під час матчів NFL^[5] по телевізору крутили їх рекламу, ту, де один з таких перекачаних джипо-пікапів вивалюється з транспортного літака на злітну смугу під час зльоту, а потім гальмує, утримуючи на ланцюгу цілий літак. Нє, ну, я не маю нічого проти, гарна реклама, але я хотів — та де там хотів! — я просто марив довгоносими американськими кабріолетами 60-70-их років. Потай від Тьомика я всучив Хосе кілька рожевих мексиканських соток поверх його платні, схиливши хлопця на свій бік у виборі засобу пересування.

На той час ми мали на руках п’ять місячних виплат з Тьомикового стокгольмського будинку (дехто розраховувався за квартиру на десять місяців уперед), незабаром мала надійти ще одна, тому я почувався досить впевнено і вирішив не економити на авто.

Через два дні Хосе Акунья підігнав під наш готель неперевершене спортивне купе — «Dodge Challenger» 1969-го року випуску — з новеньким двигуном, шкіряним салоном і досконалим тюнінгом. Машина була справжнім шедевром американського автопрому: фари ледь-ледь загострені й витягнуті вбік, бампери та диски хромовані, корпус дещо роздутий у порівнянні з базовою моделлю, колір — бронза-металік з лазуровими переливами. Навіть Тьомику сподобалося, що вже й казати про мене та мексиканця.

Щоправда, коли Тьомик дізнався, у скільки нам обійшовся нафарширований сучасним залізяччям «Dodge», його ледь інфаркт не вхопив.