мексиканським капіталістам.

…Таксист ледве зміг протиснутися до входу в «JW Marriott» крізь цілу купу блискучих розкішних авто, що загатили під’їзд до готелю. Над викладеною позолотою назвою готелю блищало п’ять золотих зірочок.

Ми виборсались із машини, обтрусилися й обдивилися навкруг. Хосе ніде не було. Над нами нависала модернова громада із синього скла, а метрдотель при вході уже запопадливо прочиняв двері.

Я першим прослизнув всередину і впевнено попер на рецепцію.

— Я — Джейк, — кажу, — а це — мій напарник Боб.

А собі думаю, що за дурні імена повигадував цей йолоп? Чорнокосе дівча за стійкою приязно усміхнулося, кивнуло чарівливою голівкою і мелодійно цвірінькнуло:

— Ласкаво прошу до «JW Marriott Hotel». Сімнадцять тисяч п’ятсот песо, будь ласка!

У Тьомика аж око засмикалось. Я притримав його, щоб він не брикнувся на підлогу.

— Сеньйоро, це, мабуть, якась помилка, — спокійно відказую їй і вичавлюю кислу посмішку, — ми не збираємось знімати весь готель.

— А це лиш за один двомісний номер…

— Що, на цілий місяць?

— Ні, ви ж бронювали всього на одну ніч.

Тепер уже око засмикалось навіть у мене. Хоча діватись було нікуди: не оплативши номер, ми не дістались би всередину готелю. Відтак Тьомик, зціпивши зуби, витяг з портмоне свою кредитку і простягнув дівулі. Та хутко провела трансакцію і за якусь хвилину видала нам ключі.

Ми не стали підніматись у номер. Зразу за рецепцією починався просторий хол з баром, де постояльці призначали зустрічі, влаштовували короткі наради або просто відпочивали. Я потяг Тьомика до бару, де ми замовили собі два коктейлі, які коштували, наче барель нафти, кожен, після чого всілись за одним зі столиків коло декоративної пальми.

Хвилин за двадцять за столиком навпроти примостився здоровенний негр у лискучому костюмі і з масивним золотим «Patek Philippe» на зап’ястку.

— Я все ще думаю, що звідти можна буде витягувати не одну сотню мільйонів барелів щорічно… — напустивши на себе серйозності, голосно почав я англійською.

Темношкірий постоялець обернувся в наш бік, подумавши, що ми звертаємось до нього. Тьомик спочатку навіть трохи розгубився, але за мить оговтався і відповів мені:

— Ви оптиміст, колего. Я не думаю, що наше родовище дасть і половину з того.

— Хай так, але ж це під самим Мехіко! Уявляєте, колего, які перспективи відкривають нафтові поклади прямісінько під боком найбільшого у світі мегаполісу?

Негр зацікавлено дослухався до нас, а ми не переставали теревенити. Потім він одним махом випив крихітну філіжанку кави, проковтнув кілька булочок, підвівся і неквапом посунув геть. Ми провели його важкими поглядами.

— От козел, — буркнув я.

— Нічого. З ким-небудь іншим пощастить, — сказав Тьомик. — Я не заспокоюсь, поки не відіб’ю гроші за наш клятий номер.

Відтак цілий день ми з Тьомиком гасали холами готелю й горлали, як ненормальні, про нафту, проекти нафтопроводів, строки розробки родовищ, очікувані об’єми видобутку, старанно вдаючи з себе геологів. Я прикидався німцем, Артем прикидався шведом, через що ми нібито могли спілкуватись тільки англійською. Опівночі про щойно розвідані нафтові родовища неподалік від Мехіко вже знали навіть покоївки готелю, однак ніхто так і не підійшов і не заговорив з нами.

Увечері, коли ми, потомлені й розчаровані, відлежувалися у шикарному двомісному номері на третьому поверсі «JW Marriott Hotel», хтось подзвонив мені на мобільний. Я скочив на ноги й нетерпляче притулив телефон до вуха.

— Як минув день, босе? — долинуло з трубки. — Хтось клюнув?

То був Хосе Акунья.

— Глухо, — холодно обізвався я, — з таким самим успіхом ми могли б говорити про нафту з мертвими. Треба придумати щось ін…

— Готель «Sheraton Maria Isabel», п’ять зірок, — мексиканець наче й не чув мене. — Номери вже заброньовані й чекають на вас. Серед постояльців техаський скотар з мільйонними статками, власник мережі елітних ресторанів у Канкуні, директор будівельної компанії, яка забудувала половину Уатулько^[8], кілька дрібних промисловців і два бандити. Всі при грошах. Контингент — те, що треба, босе! Удачі!

Я хотів відповісти щось уїдливе, але не встиг — Хосе поклав трубку.

— Як думаєш, Тьомо, варто нам завтра туди пертися? — я втомлено упав на ліжко, втонувши у м’якому матраці. — По-моєму, це хрінова ідея…

Тьомик у відповідь потужно захропів.

8

Але ми поперлися. І не тільки завтра, а й післязавтра, і після післязавтра. Треба ж було продавати «нашу» землю. Цілий тиждень ми гасали найкращими столичними готелями, теревенячи про нафту та земельні наділи, викидаючи по кількасот доларів за номер. Тьомик щодень ставав усе похмурішим та похмурішим, а на сьомий день, ніби між іншим, незворушно заявив:

— Якщо ми завтра заплатимо за ще один такий номер, у нас не залишиться грошей навіть на квитки додому…

А тоді зник у ванній чергового люксового номера.

Мені сильно закортіло відірвати Хосе голову. Хлоп, звичайно, ні в чому не винен, ми ж самі підписались на цю авантюру, і взагалі, це нічого не вирішило б, але ж треба було комусь відірвати голову. А Тьомик без голови не зміг би знімати грошей зі свого рахунку. І не встиг я ото подумати про Хосе, як мій телефон мляво пискнув з кишені, просигналізувавши про отримане повідомлення.

«Гарні новини, босе! „Four Seasons Hotel“. Шукайте дона Педро Сесіліо Раміреса. Наркоторговець і найбагатший землевласник Мексики. Йому належить більше землі, аніж ви можете уявити», — прочитав я.

Коли Тьомик вийшов з душу, я подумав, що з відриванням голови Хосе ще можна почекати.

— Завтра останній раз, — тихо мовив я до нього.

— Я й так знаю, що останній, — сухо відрубав Тьомик, накрився ковдрою і відвернувся до стіни.

«Отже, завтра або ніколи», — зціпивши зуби, подумав я.

…«Four Seasons» виявився найкращим з готелів серед тих, по яких ми тинялися до того. Ну і, звісно, найдорожчим.

Ціла купа м’яких крісел та диванів з позолоченими бильцями заполонили велетенський П-подібний хол першого поверху. Ближче до вікон, які виходили на вилизаний вічнозелений парк з фанатично підстриженими кущами та газонами, стояв ряд круглих дерев’яних столиків з дерев’яними літніми кріслами. Столики дармували — до ленчу ще лишалося чимало часу, однак у холі було людно. Ми пройшли в центр залу і розвалились на одній з білосніжних козеток. Прямо навпроти нас мостилась імпресіоністська статуя голої дівки з якогось чорного металу, що нагадував звичайну конструкційну сталь. Дівка була дуже кістлява. Я чомусь подумав, що це поганий знак.

Далі все пішло, як завше. Я горлав про нафту, Тьомик якось уже зовсім