Бруно Шульц Літературно-критичні нариси Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк

Шульц-критик

Про кого йдеться у цій збірці? Як кваліфікувати зібрані тут тексти Шульца? Вони різноманітні, але впродовж багатьох років усі вони були доступні читачам, деякі неодноразово цитувалися, інші нерідко коментувалися дослідниками. Цікавим є те, що хоча необхідність вивчення їх давно підкреслювалася, однак не тільки повне зібрання й упорядкування, а й дослідження їх з’явилися порівняно пізно. Маю на увазі книгу Марти Бартосік «Бруно Шульц як літературний критик» (Краків, 2000). Авторка чітко з’ясувала: Шульц був також і літературним критиком. Дослідниця ретельно й докладно проаналізувала окремі приклади. Обидва видання — збірку «Літературно-критичні нариси» та дослідження Марти Бартосік, тобто корпус літературно-критичних текстів Шульца разом з їхнім дискурсивним висвітленням — польські читачі отримали у 2000 році.

Перед тим пізнати Шульца-критика було складно, оскільки згадані тексти були розкидані по різних виданнях. Окремі з них були відомі, щоправда, з повних перевидань або, як уже згадувалося, на підставі часто цитованих фрагментів, але ніколи раніше вони не були зібрані разом.

До найчастіше цитованих належить невеличкий за обсягом, але, безсумнівно, видатний і дуже вагомий есей «Мітологізація дійсності», або, скажімо, захоплений аналіз «Фердидурке» Вітольда Ґомбровича. Але є серед них і такі, які в повному обсязі після смерті письменника з’являлися лише одного разу, іноді у виданнях з невеликим накладом, як, скажімо, «Три есеї про Пілсудського» (про них іще буде згадано) або десять рецензій, первинно опублікованих Шульцом у 1936—1937 роках на сторінках «Літературних Відомостей».

«Послідовники й екзегети Шульца, які з гідними подиву завзяттям і відданістю шукали рукописи Шульца, не зауважили, однак, кількох його текстів, надрукованих у часописах. Це нібито дрібниці, які не можна порівнювати з утраченим «Месією», — якісь там літературні рецензії, якісь нариси, — але й вони належать до корпусу творів Шульца. І вони повинні бути прочитаними», — так про ці «приховані на поверхні» тексти свого часу писав Станіслав Росєк («Здійснення міту», у кн.: «Читання Шульца. Матеріали міжнародної наукової конференції „Бруно Шульц — до століття від дня народження і п’ятдесятиліття смерті”» — Інститут польської філології Яґеллонського університету, Краків, 8-10 червня 1992 року, за редакцією Єжи Яжембського, Краків, 1994, с. 165). Цю необхідність дещо пізніше підкреслював також Владислав Панас, пропонуючи зібрати всі Шульцові «дискурсивні тексти», — як він їх називав, — в одній книзі («Книга Сяйва. Трактат про кабалу у прозі Бруно Шульца», Люблін, 1997, с. 7).

Однак дивно, що ці пропозиції з’явилися дуже пізно. Адже літературно-критичний доробок, про який ідеться, вийшов з-під пера одного з найвизначніших польських письменників XX століття (а може, й не лише цього століття…). Автор, слушно оцінюваний більшістю читачів як насамперед (а іноді й виключно) творець «єретичних» оповідань, був також, про що вже давно відомо завдяки видавничим старанням Єжи Фіцовського, не лише блискучим епістолоґрафом, а й проникливим коментатором своєї власної творчості та уважним читачем чужих літературних творів. Він публічно висловлював свої думки якраз у тих текстах, що містяться в цій книзі з небагатослівною і дещо спрощеною назвою «Літературно-критичні нариси», яка водночас може здатися й недоладною (Марта Бартосік вживає термін «критичні нотатки»).

Шульц, як справедливо зауважив уже цитований тут Станіслав Росєк, не був, ясна річ, «професійним» критиком, для нього оцінювання інших ніколи не було головною сферою творчих зацікавлень (див. «Примітка видавця» до «Народжуються легенди. Три нариси про Пілсудського», Краків, 1993, с. 50). Він був митцем, творцем нових світів. У тій частині своєї творчості, яку ми звикли називати «оригінальною творчістю», тобто в оповіданнях, як і в листуванні, оригінальність якого вже давно визнана й високо оцінена, він був передовсім самим собою. Цю здатність, цей свій дар він зберіг також і як критик — у певному розумінні, як ненавмисний критик. Кілька років тому Єжи Яжембський зазначав: «На творчість інших він дивився крізь призму власних захоплень, страхів і нав’язливих ідей […] — тому рецензії, що вийшли з-під його пера, нерідко стільки ж говорять про аналізований твір, скільки про саму особистість критика» («Передмова» до кн.: Бруно Шульц. Оповідання. Вибрані есеї і листи, Вроцлав, 1998, видання 2, с. XXV). Сам він в одному зі своїх текстів згадував, що пише «як мешканець тієї самої духовної країни» (див.: «Новий поет», «Сигнали», 1936, № 23).

Літературно-критичний доробок Шульца, який він залишив після себе, з різних причин є дуже неоднорідним. Візьмімо до уваги хоча б той факт, що на написання окремих текстів впливали різні обставини. Іноді мотивацією були приязні стосунки з автором книги, яку творець «Цинамонових крамниць» вирішував проаналізувати. Заради справедливості варто зазначити, що художню цінність творів, аналізованих Шульцом ніби по-дружньому (у цьому разі це означає головно — «прочитаних уважніше»), таких, як «Фердидурке» або «Чужоземка», значною мірою засвідчила історія літератури. Однак письменник не висловлювався лише про свого роду «канонічні» книжки, ті, чию велич і значення можна вважати незаперечно актуальною і в наш час. Навіть більше: він не завжди рецензував книжки, близькі йому самому, які сам високо цінував. Він аналізував, оцінював — особливо як дописувач «Літературних Відомостей» у 1936—1937 роках — також деякі з тих творів, про які, як і про їхніх авторів, історія літератури сьогодні майже цілковито забула. Він намагався бути справедливим, але легко можна відчути, який з прочитаних творів особисто заанґажував його більше, а який менше. Іноді на це вказує кількість рецензій, їхній обсяг або — передовсім — ступінь проникливості і тональність розмірковувань. Але ми не повинні здійснювати їхню (цих розмірковувань) остаточну екзегезу за посередництва певних прихованих вказівок автора, наче замаскованих поміж рядками. Бо Шульц не належить до грона авторів, які уникають чіткого висловлення своїх оцінок. Якщо чужий твір заслуговує на його визнання, то читач одразу про це дізнається. Ось, наприклад, два перші речення одного з аналізів повісті Кунцевичевої: «„Чужоземка“ належить до книг, які не закінчуються на своїх обкладинках, а переростають їх, намагаються перенести на нас своє життя і розпросторити всередині нас свою проблематику. Підтекст цієї книги тривалий і багатий —