перевагу системи «Ель» над рештою систем. Він показав, що з усіх згаданих поглядів будь-яка інша стенографічна система — це просто зрада ідеї скоропису. А потім чоловік змалював перед слухачем історію своїх поневірянь. Виявилося, що були й давніші, могутніші системи, котрі вже встигли поєднатися з якими тільки можливо матеріальними інтересами. Комерційні школи викладали в себе систему Фоґельбауха й чинили опір будь-яким перемінам, у чому їх — за законом інертности — підтримувало, звісно, й купецтво. Газети, що на оголошеннях комерційних шкіл загрібають — це ж бо одразу видно — купи грошей, відмахуються від будь-яких реформістських пропозицій. А міністерство освіти? «Та це ж просто знущання! — вигукнув пан Ель. — П’ять років тому, коли ухвалили постанову запровадити в середніх школах обов’язкове вивчення стенографії, міністерство освіти створило комісію, щоб з’ясувати, яку систему краще вибрати, і в тій комісії опинилися, звичайно ж, представники комерційних шкіл, купецтва, парламентських стенографістів, котрі тісно пов’язані з газетними репортерами, — й більш ніхто! Затвердили, як і слід було сподіватися, систему Фоґельбауха. Стенографічне товариство «Ель» застерігало від такого злочинного поводження з національним багатством і висловлювало протест! Але тепер представників товариства в міністерстві вже навіть не приймають!»

Про такі випадки Ульріх доповідав його ясновельможності.

 — Ель? — перепитав граф Ляйнсдорф. — І він — чиновник? — Його ясновельможність довго потирав собі носа, але жодного рішення так і не ухвалив. — Мабуть, вам треба буде поцікавитись у його начальника, надвірного радника, чи не водиться за ним… — промовив він по хвилі, але, бувши у творчому настрої, свою вказівку відразу й скасував. — Ні, знаєте що, проведімо ліпше врочисте зібрання; нехай висловлюються! — І, щоб Ульріх краще його зрозумів, довірчо додав: — Адже в усіх таких речах ніколи не вгадаєш, чи це не просто якась дурня. Але знаєте, докторе, що-небудь важливе зазвичай постає саме тоді, коли чому-небудь надаєш важливого значення! Я ще раз переконуюся в цьому на прикладі доктора Арнгайма, за яким бігають газети. Адже вони могли б узятися й за щось інше. Та коли вже газети бігають за доктором Арнгаймом, то він набуває важливости. Кажете, Ель має якесь товариство? Це, звісно, теж нічого не доводить. Але, з другого боку, треба, як той казав, мислити по-сучасному, й коли за щось виступає так багато людей, то можна бути досить упевненим, що з цього щось вийде!

82. Клариса вимагає року Ульріха

Її приятель вирушив до неї, звичайно, ні задля чого іншого, як задля того, щоб вишпетити її за отого листа графові Ляйнсдорфу; коли Клариса недавно була в нього, Ульріх про це геть забув. І все ж дорогою йому спало на думку, що Вальтер запевне ревнує до нього Кларису й ці відвідини, щойно Вальтер про них довідається, стривожать його серце; але Вальтер просто не мав змоги нічого проти цього вдіяти, і таке становище, в якому опиняються більшість чоловіків, було, по суті, досить смішне: пильнувати за своїми дружинами, якщо вони їх ревнують, бідолахи мають час лише після служби.

До Клариси Ульріх вибрався о такій порі, коли він навряд чи застав би Вальтера вдома. Це було відразу по полудні. Про свій приїзд Ульріх попередив Кларису телефоном. На вікнах, здавалося, не було фіранок — так різко світила крізь шибки снігова білизна. Клариса стояла посеред кімнати в цьому немилосердному світлі, що осявало все довкола, й, сміючись, дивилася приятелеві в очі. Збоку вікна легенька випуклість її стрункого тіла відливала яскравими барвами, а затінений бік був повитий синювато-бурим серпанком, з якого чоло, ніс і підборіддя виступали таким собі сніговим гребенем, згладженим вітром і сонцем. Клариса нагадувала не так людину, як зустріч криги й світла у примарній самотності високогірної зими. На мить Ульріха торкнулися чари, в полоні яких часом опинявся, мабуть, і Вальтер, і на коротку хвилю його суперечливі почуття до товариша юности поступилися місцем образу, що його являли одне одному двоє людей, чиє життя для нього лишалося, певно, все ж таки майже загадкою.

 — Не знаю, чи казала ти Вальтерові про свого листа до графа Ляйнсдорфа, — почав він, — але я прийшов побалакати з тобою сам на сам і застерегти, щоб ти не робила такого надалі.

Клариса присунула два стільці один до одного й змусила його сісти.

 — Не розповідай про це Вальтерові, — попросила вона. — Але скажи: чому ти проти? Адже ти маєш на увазі рік Ніцше? Що сказав з цього приводу твій граф?

 — А що, як ти гадаєш, він міг сказати? Адже те, що ти пов’язала це з Моосбруґером, — справжнісіньке божевілля! Та граф і так, мабуть, відкинув би того листа.

 — Справді? — Клариса була дуже розчарована. Потім вона заявила: — На щастя, своє слово маєш сказати й ти!

 — Я вже тобі сказав, що ти просто з глузду з’їхала! Клариса всміхнулася й сприйняла ці слова як лестощі. Вона поклала руку Ульріхові на плече й промовила:

 — Австрійський рік — це ж бо, на твою думку, безглуздя?

 — Ну звісно.

 — А ось провести рік Ніцше — це було б зовсім непогано; то чом же не можна бажати чогось такого лише через те, що воно й на нашу думку було б зовсім непогане?

 — А як, власне, ти уявляєш собі рік Ніцше? — спитав Ульріх.

 — Це справа твоя!

 — Не сміши!

 — І не думаю. Скажи, чому це здається тобі смішним — здійснити те, що розумом ти сприймаєш серйозно?!

 — Скажу, і то залюбки, — відповів Ульріх, вивільняючись від її руки. — Адже це не конче має бути саме Ніцше, тут може йтися й про Ісуса Христа чи Будду.

 — Або про тебе. Чом би тобі не придумати року Ульріха?! Вона промовила це так само спокійно, як колись закликала його звільнити Моосбруґера. Але цього разу Ульріх був уважніший і, слухаючи, дивився їй в обличчя. На ньому була лише звичайна Кларисина усмішка, яка завжди мимоволі проступала як ледве помітна весела ґримаса, вичавлена внутрішнім напруженням.

«То й добре, — подумав він, — вона не має на увазі нічого образливого».

Але Клариса ступила до нього знов.

 — Чом би тобі не влаштувати року себе самого? Адже тепер це, мабуть, у твоїх руках. Але, як я тобі вже й казала, нічого не розповідай Вальтерові — ні про це, ні про листа щодо Моосбруґера. І взагалі, що я про таке з тобою розмовляю! Але повір мені, той убивця такий музикальний! Тільки не вміє складати музики. Чи ти не помічав, що кожна людина перебуває в центрі небесної сфери?