Bci пpaвa передруку застежені

Tous droits reserves.

Copyright by the author

Свої твори, під загальною назвою «Обов’язок», присвячую воякам Армії Української Народньої Республіки, й воякам Армії Західньої Области Української Народньої Республіки, а також борцям Української Повстанчої Армії, що зо зброєю в руках змагалися й змагаються за СОБОРНУ, САМОСТІЙНУ УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВУ.

Автор

За Львів Оповідання

І Охотники зголошуються

В маленькому селі Щербинові, що нараховує всього-на-всього дві або три сотки господарств, одержали від свого повітового міста Яворова купу різних відозв та оголошень. Між тими відозвами була одна й від штабу Начальної Команди військ української Галицької армії. В ній запрошувалося всіх військових, від генерала до стрільця, щоб негайно поповнювали лави українського війська. А між оголошеннями була одна, в якій оповіщалося, що незабаром український уряд Галичини має перевести загальну мобілізацію всіх військових…

— Я наказа про мобілізацію ще не бачив. Але він для мене й непотрібний, — проговорив поручник Роман Жук до свого батька, коли перечитав принесену кореспонденцію — Зголошуюся охотником до українського війська, до свого рідного, українського війська. На протязі соток років багато нашої молоді та й старші теж мріяли про щось подібне. І ось, тату, мрія перетворилася в дійсність. І це щастя, це гонор, коли я говоритиму, що я, Роман Жук, поручник української військової частини, яка мусить захищати свою самостійну, незалежну батьківщину.

Батько поручника Романа Жука, Марко Жук, був колись підстаршиною в австрійській армії. Він мав натуру тверду й рішучу. На нього дивилися в селі як на щирого, свідомого українського патріота.

Отож батько, Марко Жук, спокійно вислухав сина й запитав:

— Гаразд. Згода. А коли ж думаєш від’їхати?

— Та ще не знаю. Не рішив. Треба було б подумати над цим рішенням.

Відповідь сина не подобалася батькові.

Він суворо проговорив:

— Тут нема чого думати, Романе. Як треба, то треба. Бери одну валізку в руки, а я запряжу коней і гайда до яворівського коменданта.

Рішучим зауваженням батька, син трохи збентежився.

— Про мене не ходить, тату. Можу їхати хоч і зараз. Я думаю про вас і маму. Думаю про наше господарство.

— Е, синку, ми вже старі. Самі про себе подумаємо, а твоє діло думати про батьківщину.

— Чудесно, тату. Маєте повну рацію. Господарство у нас невелике. Якщо вам буде тяжкувато одному, то візьмете якогось хлопчину. Працюйте так, аби на хліб стачило. Пізніше, коли я вернуся, то наверстаємо.

— Немає до чого, Романе, і помічника брати. Пара коней, дві корови, один бичок — от і все наше господарство. Управлюся й сам. На таке господарство сили у мене вистачить. Та й мати може допомогти. Богові дякувати — сили ми ще маємо досить, щоб управитися з нашим господарством.

— Ну, то вже ваша справа, тату. Я раджу, щоб було для вас якнайліпше, а ви робіть, як для вас вигодніше.

Надійшла зодвору мати Романа.

Батько, як кожен старий військовик, не міг чогось подібного тримати довго в таємниці. Він тут же відразу й заявив їй, що їхній синок, Роман, мусить від’їхати до української армії.

Від такої несподіваної новини мати аж присіла на лавці.

— Ну, чого ж ти, стара, сіла? Збирай сина в дорогу, — проговорив батько, коли побачив, що мати сіла й руки опустила.

Мати сидить, мовчить та водить очима по підлозі хати. Неначе вона когось, чи щось вишукувала.

Батько глипнув на матір раз, другий, а та мовчить. Йому раптом стало якось ніяково. Переминувся з ноги на ногу й стиха запитав:

— Що ж, стара, хіба ти не рада, що син їде до свого рідного українського війська?

Нарешті мати підняла голову й подивилася на сина, що стояв рядом із батьком. Кілька хвилин мовчки дивилася на нього, а потім запитала.

— Це, Ромцю, правда?

— Правда, мамо. Але не хвилюйтеся. Ця війна не буде така, як була австрійська. Ручу вам, що вона довго не протягне, — намагався Роман заспокоїти матір. — Ось підемо, поляка проженемо зо своїх земель та й додому, до праці. Тоді, мамо, спокійно працюватимемо для себе.

— Е-е, сину, війна — війною… Ти у нас один. Не дай Бог щось із тобою трапиться, то я того не перенесу… Я все своє життя тільки й мріяла про те, щоб тебе в люди вивести та щоб ти мав легкий кусок хліба. А коли був би зажиточніший, то й в господарстві щось би допоміг. На старість нам була б хоч маленька втіха та підмога.

— Не турбуйтеся, мамо. У війську довго не залишуся. Скоро вернуся додому, до Щербинова, — потішає Роман матір, а сам відвів від неї очі й щось на стіні розглядає. — Я скоро вернуся додому й тоді вже на стало устаткуюся у селі коло нашого господарства. Люблю землю й люблю господарювати.

Мати на те нічого не сказала. Встала й пішла дещо приготовити для нього в дорогу, а батько направився до хліва, де стояли коні. Хоч дорога до Яворова була й недалека, але все ж таки коней треба було добре нагодувати та напоїти, щоб у дорозі не мати з ними мороки.

Поки коні бавилися вівсом, то господар, Марко Жук, витягнув воза, оглянув його й намастив так щиро, що на землі аж плями залишилися. Потім повільно собі пішов у хлів, набрав соломи, положив її на воза, а зверху прикрив чистим, новим рядном.

— Сьогодні це перший раз у моєму житті трапляється, що матиму честь везти українського старшину до українського війська, — гордо промовив сам до себе старий Жук. — Ех, шкода, що мені вже тяжко тримати рушницю в руках, — зідхнув він.

Обійшов господар навколо воза, перевірив чи не перетерся шворень, похитав дишлом, випробовуючи його міцність, підняв та оглянув шлеї і проговорив:

— Ось у мене й все впорядку для пана поручника української армії. Хоч би там стара не барилася, а то пізно вертатиму з міста.

А мати, як кожна добра мати, поки зібрала сина в дорогу, то на своєму обличчю не одну сльозу рукавом витерла.

Коли закінчили всі приготування до недалекої, але невідомої та небезпечної дороги, сім’я господаря Жука сіла за стіл, щоб перед від’їздом святково пообідати. Батькові та синові обід ніби смакував, але матері, то ні. Як вона себе не приневолювала з’їсти хоч щонебудь — нічого не могла їсти. Раптовий від’їзд сина неначе прибив її. Коли син вернувся додому після чотирирічного перебування в австрійській армії, то вона гадала, що війна для нього вже покінчена. Вона мала надію на те, що її Ромцьо нарешті сидітиме вдома або десь у місті, недалеко від дому, влаштується на гарній посаді. А тут виходить, що ні. Ще одна якась війна насувається,