не розуміючи нічого, знизав плечима. Солдат уже роздратовано викрикнув якесь слово. Василь Моренко махнув рукою і, рушивши далі, кинув:
— Не знаю!
Солдат враз оскаженів і схопився за зброю. Хлопець, побачивши зведений на нього револьвер, кинувся в завулок. Розлютований солдат закричав:
— Большевік, большевік! — і погнався за хлопцем.
Потім у завулку пролунав постріл, а за ним — короткий переполошений крик хлопця.
Байда спочатку нічого не зрозумів. Він хотів і собі повернути в завулок, але постріл прибив його, як грім, а Василів крик і зовсім настрашив.
— Убив, мабуть, хлопця! Ну ти подумай, — говорив він, прийшовши захеканий додому, — ні за що! «Большевік, большевік» — і вже стріляти!
Харита сполошилась. Ілько з самого ранку не показувався на очі.
— І собі десь набігає лиха. Може б, ти до крамниці заглянув.
Ілько міг бути біля крамниці, де, не маючи іншого пристановища, завжди топталися шахтарі. Згадавши про крамницю, Харита несміливо сказала:
— Подейкують, що німці красного товару привезуть.
— Мабуть, усього навезуть, аби тільки ребра витримали. «Большевік, большевік!» — і стріляє. Василь, правда, водився з тими, так у нього ж на лобі не написано. Це так і в мене міг стрельнути.
— А ти сиди в хаті.
— Клим таки правду казав: «Легше в двір не пускати, ніж з двору виганяти». Піду послухаю, що вони ще накоїли.
У Калинівці була тільки одна маленька крамниця з трьома скрипучими приступками. Побачивши в селищі німецьке військо, крамар широко відчинив двері. Першим забіг солдат з обозу, посміхнувся на весь рот і загріб аж три шматки сала, а крамареві тицьнув новенький банкнот. Крамар хоч і не знав вартості цих грошей, але вдячно закивав головою. Марка пішла по руках шахтарів і хутко обернулася на сіренький клаптик паперу. — Сказано — культура, — з захопленням дивився на папірець опецькуватий кріпильник Задоя. — Гроші і ті новенькі. — А скільки тут? — питали шахтарі. — Бо той солдат і про ціну не довідався. Задоя забігав масними очицями, як миша під руками: — Німець не обдурить. — Не те що ти! Забіг ще один солдат. Побачивши стільки поживного, він аж заплямкав губами. Цей дав крамареві вже монету з хижим орлом. Крамар і йому вдячно закивав головою, а шахтарі почали підкидати її на порепаних долонях. — Ти ж в яку газету, сучий сину, загортаєш сало? Крамар, бажаючи підкреслити, що його погляди на газету «Голос солдата» не розходяться з поглядами штейгера Вариводи, презирливо скривив губи: — Кому вона тепер потрібна?! — Та ти вникни, дурню, що в ній написано! Прокламації роздаєш! Крамар злякано й поспішно загорнув сало в цупкі аркуші з якоїсь бухгалтерської книги, а газету тримало вже кілька шахтарських рук. — Де тут? — Ану, читай. Гнат Убогий, просунувши й собі голову, знайшов відозву Раднаркому Донецької республіки на першій сторінці. — Почитаємо. «Ворог біля воріт столиці… Революція кличе, революція вимагає — до зброї! До прапорів! Хай у ці дні всі виконають свою повинність до краю, хай раби й боягузи посоромляться зі своєї підлоти… Хай сичать гади, хай стогнуть боягузи!» — Інтересна газетка. — Чого ж ти зостався? — ущипливо запитав Варивода. Його лиса голова була схожа на жовту диню. — Тебе не спитав! — огризнувся Убогий. — Пожалуйста, пожалуйста, — іронізував Варивода, обмахуючи з лисини густий піт. Зсередини кашкета виходила пара. — Ваші ж кличуть нести голови. Може, ще не остогидли фронти! — Так це про вас тут і згадують! — сказав, підморгуючи до гурту, Семен Сухий. — Де? — не зрозумівши його, спитав Варивода, все ще орудуючи хусткою. — А ось: «Хай сичать гади, хай стогнуть боягузи!» Серед шахтарів розлігся регіт. Штейгер злими очима обвів присутніх і, не знайшовши собі підтримки, шмигнув із крамниці. — Викусив! — Аж ноги заплітаються! Крамар був збентежений. У нього залишилося цієї газети ще кілька примірників. — Та ти не ховай її, дурню, — сказав Гнат Убогий. — Роздай німцям, може, й серед них знайдеться порядна людина, і німці не всі однакові, прочитає й подумає, які вони тут бажані. Хтось приніс звістку, що Моренкові солдат прострелив ногу. — Скалічив на все життя хлопця. Це викликало серед шахтарів обурення: хоч би було за що! — Оце в них така культура? — А треба уважати німецького солдата, — сказав Задоя, — раз запросили. — Ти запрошував, так і уважай, коли тобі хочеться! Надвечір до крамниці під'їхав критий брезентом грузовик, з якого визирали німецькі солдати в м'яких кашкетах з ґудзиками посередині. — Везуть, везуть! — зарепетував Задоя. — А що, не я казав? Це такий народ, що не обдурить. Я перший у черзі. Тим часом зайшло троє солдатів. Вони мовчки оглянули крамницю і, не звертаючи уваги на намагання крамаря розпитати, чого їм треба, почали виносити сало, смалець, ковбаси й мануфактуру. Полиці засвітили ребрами. Один із солдатів у великих опуклих окулярах написав щось на клаптику паперу і з посмішкою на білявому обличчі сказав: — Полюшайт фон дивізіон. Крамар і тепер хотів вдячно кивнути головою, але Гнат Убогий розсміявся: — Після дощика в четвер! — Не сьогодні, так завтра привезуть, — розгублено твердив Задоя. Увагу тих, що були в крамниці, привернув крик на вулиці. Репетував селянин на возі, запряженому сірим жеребцем. Двоє німецьких солдатів, вхопивши за вуздечку коня, силкувалися спрямувати його під паркан, а селянин, хльоскаючи його по гладких крижах віжками, звертав на дорогу. Молодий жеребець, затятий вудилами, здригаючись від ударів, ставав на дибки й крутив воза на місці. Підбіг третій солдат і схопив у свої руки віжки. Під парканом жеребця випрягли з воза, а отетерілому селянинові видали білий клаптик паперу. Папірець, списаний олівцем, пішов по руках шахтарів. Зрозуміти його зміст, крім цифри «24» і «1918», ніхто не міг. Але цифри визначали тільки дати: 24 квітня 1918 року. — Полюшай, дядьку, фон дивізіон! — похитав головою Гнат Убогий. — Може, й виплатять, — уже непевно сказав Задоя. До крамниці ввійшов Максим Мостовий. Почувши останні слова, він роздратовано сказав: — Виплатять, тільки не нам, а панам! Гадаєте, німці за одним салом прийшли на Вкраїну? Центральна Рада видала вже наказ: «Продовжувати жити в старих умовах». — Щоб назад, значить? — Ото-то ж бо й є! Пани з Центральної Ради хочуть руками німецьких білогвардійців задушити російську революцію! А тоді, шахтарю, сиди знову під землею по дванадцять годин, роби, дядьку, на пана, як робив. Он уже
У Калинівці була тільки одна маленька крамниця з трьома скрипучими приступками. Побачивши в селищі німецьке військо, крамар широко відчинив двері. Першим забіг солдат з обозу, посміхнувся на весь рот і загріб аж три шматки сала, а крамареві тицьнув новенький банкнот. Крамар хоч і не знав вартості цих грошей, але вдячно закивав головою. Марка пішла по руках шахтарів і хутко обернулася на сіренький клаптик паперу. — Сказано — культура, — з захопленням дивився на папірець опецькуватий кріпильник Задоя. — Гроші і ті новенькі. — А скільки тут? — питали шахтарі. — Бо той солдат і про ціну не довідався. Задоя забігав масними очицями, як миша під руками: — Німець не обдурить. — Не те що ти! Забіг ще один солдат. Побачивши стільки поживного, він аж заплямкав губами. Цей дав крамареві вже монету з хижим орлом. Крамар і йому вдячно закивав головою, а шахтарі почали підкидати її на порепаних долонях. — Ти ж в яку газету, сучий сину, загортаєш сало? Крамар, бажаючи підкреслити, що його погляди на газету «Голос солдата» не розходяться з поглядами штейгера Вариводи, презирливо скривив губи: — Кому вона тепер потрібна?! — Та ти вникни, дурню, що в ній написано! Прокламації роздаєш! Крамар злякано й поспішно загорнув сало в цупкі аркуші з якоїсь бухгалтерської книги, а газету тримало вже кілька шахтарських рук. — Де тут? — Ану, читай. Гнат Убогий, просунувши й собі голову, знайшов відозву Раднаркому Донецької республіки на першій сторінці. — Почитаємо. «Ворог біля воріт столиці… Революція кличе, революція вимагає — до зброї! До прапорів! Хай у ці дні всі виконають свою повинність до краю, хай раби й боягузи посоромляться зі своєї підлоти… Хай сичать гади, хай стогнуть боягузи!» — Інтересна газетка. — Чого ж ти зостався? — ущипливо запитав Варивода. Його лиса голова була схожа на жовту диню. — Тебе не спитав! — огризнувся Убогий. — Пожалуйста, пожалуйста, — іронізував Варивода, обмахуючи з лисини густий піт. Зсередини кашкета виходила пара. — Ваші ж кличуть нести голови. Може, ще не остогидли фронти! — Так це про вас тут і згадують! — сказав, підморгуючи до гурту, Семен Сухий. — Де? — не зрозумівши його, спитав Варивода, все ще орудуючи хусткою. — А ось: «Хай сичать гади, хай стогнуть боягузи!» Серед шахтарів розлігся регіт. Штейгер злими очима обвів присутніх і, не знайшовши собі підтримки, шмигнув із крамниці. — Викусив! — Аж ноги заплітаються! Крамар був збентежений. У нього залишилося цієї газети ще кілька примірників. — Та ти не ховай її, дурню, — сказав Гнат Убогий. — Роздай німцям, може, й серед них знайдеться порядна людина, і німці не всі однакові, прочитає й подумає, які вони тут бажані. Хтось приніс звістку, що Моренкові солдат прострелив ногу. — Скалічив на все життя хлопця. Це викликало серед шахтарів обурення: хоч би було за що! — Оце в них така культура? — А треба уважати німецького солдата, — сказав Задоя, — раз запросили. — Ти запрошував, так і уважай, коли тобі хочеться! Надвечір до крамниці під'їхав критий брезентом грузовик, з якого визирали німецькі солдати в м'яких кашкетах з ґудзиками посередині. — Везуть, везуть! — зарепетував Задоя. — А що, не я казав? Це такий народ, що не обдурить. Я перший у черзі. Тим часом зайшло троє солдатів. Вони мовчки оглянули крамницю і, не звертаючи уваги на намагання крамаря розпитати, чого їм треба, почали виносити сало, смалець, ковбаси й мануфактуру. Полиці засвітили ребрами. Один із солдатів у великих опуклих окулярах написав щось на клаптику паперу і з посмішкою на білявому обличчі сказав: — Полюшайт фон дивізіон. Крамар і тепер хотів вдячно кивнути головою, але Гнат Убогий розсміявся: — Після дощика в четвер! — Не сьогодні, так завтра привезуть, — розгублено твердив Задоя. Увагу тих, що були в крамниці, привернув крик на вулиці. Репетував селянин на возі, запряженому сірим жеребцем. Двоє німецьких солдатів, вхопивши за вуздечку коня, силкувалися спрямувати його під паркан, а селянин, хльоскаючи його по гладких крижах віжками, звертав на дорогу. Молодий жеребець, затятий вудилами, здригаючись від ударів, ставав на дибки й крутив воза на місці. Підбіг третій солдат і схопив у свої руки віжки. Під парканом жеребця випрягли з воза, а отетерілому селянинові видали білий клаптик паперу. Папірець, списаний олівцем, пішов по руках шахтарів. Зрозуміти його зміст, крім цифри «24» і «1918», ніхто не міг. Але цифри визначали тільки дати: 24 квітня 1918 року. — Полюшай, дядьку, фон дивізіон! — похитав головою Гнат Убогий. — Може, й виплатять, — уже непевно сказав Задоя. До крамниці ввійшов Максим Мостовий. Почувши останні слова, він роздратовано сказав: — Виплатять, тільки не нам, а панам! Гадаєте, німці за одним салом прийшли на Вкраїну? Центральна Рада видала вже наказ: «Продовжувати жити в старих умовах». — Щоб назад, значить? — Ото-то ж бо й є! Пани з Центральної Ради хочуть руками німецьких білогвардійців задушити російську революцію! А тоді, шахтарю, сиди знову під землею по дванадцять годин, роби, дядьку, на пана, як робив. Он уже