Литвек - электронная библиотека >> Чак Палагнюк >> Ужасы >> Прокляті >> страница 60
напрямку, явно переслідуючи власні цілі, так що ми з ним все більше і більше віддаляємось від решти однолітків. Покидаючи членів клубу «Сніданок», не промовивши більше ані слова, я іду за ним, доки ми не опиняємося в такому місці, де ліхтарі зустрічаються дуже зрідка; потім вони й зовсім зникають. А ми йдемо все далі, аж доки не закінчується і асфальт, і навіть будинки, і ми удвох рухаємося уздовж посипаного гравієм узбіччя пустої, темної дороги.

Стрілець дивиться на мене й питає:

— Меді, з тобою все гаразд?

Він і справді непокоїться чи просто грає роль? Чи є наша прогулянка в сценарії Сатани? Я не знаю, тож і не відповідаю йому.

Поряд із нами в темряві виростають ворота із кованого заліза, і Стрілець повертає до них. Ми проходимо крізь огорожу, теж із кованого заліза, і миттєво опиняємося в оточенні могильних плит, ступаємо по скошеній траві, слухаємо цвірінькання цвіркунів. Навіть у майже повній темряві Стрілець чітко йде до мети. Я ж не падаю лише через те, що вчепилась йому в рукав чорної шкіряної куртки, і навіть незважаючи на це, час від часу спотикаюсь об плити. Я збиваю ногою букети зрізаних квітів, мої черевики на високих підборах промокли до рубця.

Стрілець різко зупиняється, і я налітаю на нього. Не промовляючи ані слова, він стоїть і дивиться на могилу: на камені викарбувало ягня, що спить, і вибиті дві дати з різницею лише в один рік.

— Моя сестра, — каже Стрілець. — Напевно, вона потрапила до Раю, бо я жодного разу її не зустрічав.

Поряд із цим надгробком стоїть іще один; на ньому зазначене ім'я: «Арчібальд Мартін Стрілецьзон».

— А це я, — повідомляє Стрілець, постукуючи по другому каменю носком черевика.

Деякий час ми просто стоїмо там, мовчки. Над нами висить місяць і заливає мізансцену слабким світлом: і нас, і траву, і численні надгробки, що йдуть в усіх напрямках. Не знаючи напевно, що сказати, я дивлюсь на обличчя Стрільця, шукаючи на ньому підказок. Місячне світло сяє синім кольором у його ірокезі й кидає срібні відблиски від його англійської булавки. Нарешті, я питаю:

— То що, тебе звали Арчібальд?

Стрілець каже:

— Не наривайся, я ж і вбити можу.

Наступної ночі після похорону сестри, розповідає Стрілець, він повернувся на кладовище. Тієї ночі насувалась буря, тягнучи за собою дощові хмари, тож Стрілець поквапився поцупити спрей-гербіцид, з тих, що знищують бур'ян і траву. Він обприскав ним свої мотоциклетні черевики, доки шкіра на них не просякла, а потім пішов до свіжої могили. Опинившись там, стоячи на траві у чоботях, що хлюпали і з кожним кроком розбризкували навколо отруту, Стрілець влаштував примітивний шаманський танець, танець заклинання дощу, за годину до того, як мала розпочатися буря. Він робив піруети й стрибав. Шкіряна куртка плескалася на вітру, а він лаявся, і витягував шию, і поводив очима. Тупаючи отруйними ногами, Стрілець голосно співав і ревів, скакав і стрибав, незважаючи на вітер, що ставав все сильнішим. Коли буря стала набирати силу, він ставав дибки, і підстрибував, і крутився на місці. Він кричав і вив. Коли перші краплі впали йому на обличчя, Стрілець відчув, як повітря, що оточувало його, потріскує від статичної електрики. Синє волосся здибилось, повністю розпрямилось, а булавка у нього в щоці блищала і вібрувала.

Білий сніп світла зиґзаґом шугонув на землю, продовжує свою розповідь Стрілець, і його тіло миттєво й цілком засмажилось навколо завеликої булавки.

— Саме тут, — каже він, стоячи біля могили сестри, на тому місці, яке стало його могилою. Він самовдоволено посміхається і каже: — Який кайф.

У смузі скошеної трави, що тягнеться уздовж десятка могил в обидва боки, у цій алеї все ще вчувається відгомін кроків Стрільця, що танцював. Там росте нове покоління трави, більш зелене, м'якіше; наче перші свіжі травинки, що вкривають поле битви, ця молода трава відмічає кожен отруйний відбиток черевика, який Стрілець залишив перед тим, як його вдарила блискавка. Всюди, де ступало його отруєне взуття, зазначає він, трава загинула, і тільки тепер вона росте там знову, посіяна наново, видаляючи сліди його нічної оргії.

Там, лише через кілька днів після того, як він перетворився на гігантський єретичний блюзнірський шашлик, насаджений на власний червоний від жару пірсинг, його останні слова вийшли на поверхню у вигляді отруйних жовтих літер, чітко помітних на тлі підрізаної зелені. Коли члени похоронної процесії несли його труну до могили, вони перетнули ці останні сердиті кроки танцю, цю доріжку, витоптану отруєними чоботами, яка — смертельно-жовтими літерами, занадто великими, щоб їх міг прочитати хтось, окрім божества, — зазначала: «До біса життя».

— Ось так, — резюмує Стрілець, — я і помер.

У тиші, що запала після його слів, я раптом чую, як хтось вимовляє моє ім'я — воно ллється у нічному вітерці, слабенькому, наче запах вогника на свічці, що запікає пустого гарбуза зсередини. З-за нічного горизонту мене, здається, кличе хор із трьох тоненьких голосів. У віддаленій, далекій-далекій темряві три різні голоси співучо повторюють: «Медісон Спенсер… Меді Спенсер… Медісон Квітка Пустелі Роза Парке Койот Трікстер Спенсер…» Сирени своїми голосами вводять мене в транс, зачаровують, ваблять у невідоме, і я починаю непевно рухатись до наживки. Я тиняюсь між могилами, загіпнотизована, і слухаю. Я просто киплю від злості.

У мене за спиною лунає голос Стрільця:

— Ти куди?

У мене зустріч, відповідаю я. Не знаю, де.

— На Гелловін? — кричить Стрілець. — Ми всі маємо бути в Пеклі до того, як проб'є дванадцята.

Не хвилюйся, кажу я, щоб заспокоїти його. Продовжуючи іти геть, здивована і вражена, переслідуючи таємничі голоси, проковтнувши наживку зі свого імені, я відповідаю Стрільцю:

— Не хвилюйся, — і спантеличено додаю: — Побачимося в Пеклі!

Розділ тридцять восьмий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Це я, Медісон Квітка Пустелі Роза Парке Койот Трікстер Спенсер.

Ти кинув мені виклик. Гнів мій упаде на твою голову. Тепер, аби довести, що я існую, я маю вбити тебе. Як дитина переживає батька, так і персонаж має поховати свого автора. Коли ти і справді — мій автор, то твоя смерть припинить і моє існування також. Невелика втрата. Таке життя, життя твоєї маріонетки, не варте того, щоб його зберігати. Але, коли я знищу тебе і твій дешевий сценарій, а сама залишусь живою… тоді моє існування стане пречудовим, бо я стану сама собі володаркою.

Коли я повернусь до Пекла, приготуйся померти від моєї руки. Чи будь готовий убити мене».

Мої найгірші страхи виправдались. У швейцарській школі-інтернаті, де я свого часу опинилась перед зачиненими дверима