СТО ЗАГАДОК СИМФОСІЯ Переклад з латинської, коментарі-есеї Андрія Содомори

ЗАГАДКОВИЙ МІСТОК: ВІД СТИЛОСА — ДО ПАМ'ЯТНИКА

Ще Лукрецій у філософській поемі «Про природу речей», досліджуючи причини усього сущого, отже, й до людини пильно приглядаючись, доходив невтішного висновку: з перебігом часу людина байдужіє, знуджується. Те, що колись дивувало її, додавало душевної снаги, тепер, ставши нудним, — виснажує. Людина шукає розваг, прагне видовищ, забуваючи, що найдивовижніше з них — зоряне небо над головою («вже й на нього рідко зводимо погляд», — бідкається поет). А вдень — «…скільки-то різного руху довкіл! Описать неспромога!..» — хоче зацікавити свого сучасника автор поеми. Але життя йшло (іде й далі) своїм трибом: пересічний римлянин, звісно, не квапився сушити собі голову над «природою речей» — надавав перевагу видовищам…

Інша річ — загадки. Лаконічні й стислі (тут — у три гекзаметри вміщається кожна), вони мовби виклик кидають людині; як усілякі спортивні знаряддя — спроможностям її тіла («Спробуй підніми, перестрибни, втримайся…»), так загадки — спроможностям думки: «Спробуй відгадай!» Там — приємність для тіла, тут — для думки, для душі. Основа тієї приємності спільна — рух (хто швидше відгадає?)… Античні, щоправда, поєднували одне й інше, недаремно й прихильників школи Арістотеля називали перипатетиками, тобто тими, які проходжуються («Історичні проходи по Львові» І. Крип’якевича — відлуння тієї гарної традиції).

Отож загадка — з тих речей, що не дають «спати ходячому»: вона будить людину, підказує їй, що природа думки — це її рух, у якому і насолода, й сенс життя; без руху думка нидіє, відмирає, як і м’язи тіла — без фізичного руху; життя стає існуванням. А що людина, ще давні зауважили, душею значно лінивіша, аніж тілом, тому й до загадок рідше вдаємося, аніж до спортивних знарядь. Тому й дивлячись — не дивуємося, наприклад, — ціп’яткові, яке, хоч і покинуло материнське лоно, але ще не народилося (XIV), пилі, яка жадібно, але намарно, вгризається в дерево: що не гризне, то виплюне (LX), молотові, чиє тіло — одна лишень голова (LXXXVI), кусливій без зубів цибулі (XLIV)…

Втім, «Загадки» Симфосія цікаві не так загадковістю («що воно таке?»), як по-античному зацікавленим поглядом на річ («он воно яке!»): така дрібна та фіалка, а який же дух у неї! (як у «цвітки дрібної» Шашкевича — любов: «щоби-м згорнула весь світ до себе»); верхній жорновий камінь — у постійному русі, а нижній, лінюх, — ані з місця! (LI). Ланцюг в’яже в'язнів, але й сам — вічний в’язень: самого ж себе в’яже! (V)… Такий маленький той ключ, а без нього й дім — не дім! (IV)… То ж немає дива в тому, що загадки Симфосія «розумні, але легкі для розгадування» (на цьому не раз наголошують дослідники): ті загадки, зауважмо ще раз, орієнтовані не так на розгадування, як на вміння дивитись і, водночас, — дивуватись; адресовані вони читачеві зацікавленому, освіченому, головно ж — готовому йти наміченими в загадці стежками (втім, кожен бере з тих загадок стільки, скільки може взяти).

Серед найрізноманітніших речей, знарядь праці, предметів побуту, — від мітли чи цвяха, яким прибито підошву черевика, — й до воза чи корабля; серед рослин та тварин, від квітки — й до каменя, від черв'яка чи риби — й до птаха; серед усіляких природних явищ, дощу чи снігу, — увагу автора «Загадок» привертають і ті, примітивні й складніші, винаходи людини, які нерідко йдуть наче «проти природи речей», дивують парадоксами: пливли колоди по воді, а тепер — вода пливе ними (LXXII); «дочка лісу», закорінена в землю сосна, прихистивши на собі незчисленну юрбу, мчить, не залишаючи сліду, багатьма дорогами (XIII); у пишно оздоблених приміщеннях — голі гості (LXXXIX); волею людини навіть цвях ходить «головою донизу» (LVII); виготовлене зі шкіри тварини — б’є цю ж таки тварину (LXVI)…

Коли «Загадки» Симфосія прочитаємо до кінця, — а їх варто не тільки розгадувати, а таки читати, — і повернемось до першої з них, то одразу побачимо циклічність у їхній композиції: від стилоса — й до пам’ятника (стилос — це те знаряддя, яким поети, беручи за матеріал слово, споруджували собі пам’ятники). Стилос — це початок. Пам'ятник — кінець. Але кінець — це також початок: Гомер завершив, а розпочав, для римлян, — Вергілій; завершив Вергілій — розпочав, для нас, Котляревський… Циклічна композиція, бачимо, приховує в собі ідею тяглості, розвитку, новизни… Та й усі інші загадки, що в обрамленні першої й останньої, теж подані не абияк, а в сув'язі; подекуди вона очевидна, подекуди — прихована, іноді — наче й обривається.

Скажімо, після стилоса йде очеретина (сопілка), бо де слово — там пісня; після «спритників-пальців», що витанцьовують по сопілці, окраса пальця — перстень; потім — ключ, яким теж орудують пальці; за ним — така ж залізна річ — ланцюг; потім — крівля (черепиця); над крівлею — дим; далі, зрозуміло, — хмара; з хмари — дощ, сніг, лід… Після ширших, мов у вікно побачених, обріїв (ріка й риби; корабель), раптом — щось невидиме: ціп’ятко в яйці; за ним (усе ж бо з яйця!) — усілякі створіння, від плазунів (гадюка) — й до міфічного кентавра. Після різноманітних рослин та продуктів (мука, зауважмо, — після жорен; гроші — після гральної кісточки), всіляких знарядь праці, предметів побуту, іншого всякого-різного — знову ж проступає виразна сув’язь, своєрідна «деградація» (дослівно: сходження східцями вниз): канатоходець, що балансує між життям і смертю; тінь, що асоціюється із потойбічним світом; ехо, що є тінню голосу; сон, «брат смерті»; врешті — саме ім’я людини, що на могильній плиті, на пам’ятнику…

Зауваживши циклічність у композиції «Загадок», відкриємо для себе й те, що вони, хай непомітно, але позначені присутністю багатьох інших античних авторів, передусім Горація. Це ж він, співець золотої середини, нагадував поетам частіше повертати стилос (Saepe stilum vertas); він у перших рядках «Поетичного мистецтва» зображує гідну хіба що сміху істоту, в якій людська фантазія поєднала непоєднувальне: голову людини — з шиєю коня, ще й з хвостом риби, а далі й пір’ям повкривала ті «звідусіль позбирані члени». У такому ключі — й загадка про кентавра (XXXIX), який «щось одне і щось не одне» — як протилежність акцентованій у Горація засаді, що будь-який твір, хай який складний, мусить бути у своєму задумі чимось простим і єдиним (simplex et unum); так у природі, так — у винаходах людини, яка в усіх своїх мистецтвах наслідує природу. Він же, Горацій, назвав свої твори «дрібничками» (nugae): «…nescio quid meditans nugarum…» (щось там обдумуючи зі своїх дрібничок) — і, наче відлуння, у Симфосія: про ці ж «nugae» (жарти, дрібниці) — у сьомому рядку