кукурудзи, іржаві пастки на пацюків… Саме в таких скотарнях ластівки люблять ліпити свої гнізда. І саме в таких скотарнях дуже люблять гратися діти. І все це добро належало панові Гомеру Л. Цукерману, доброму дядечкові дівчинки Ферн.

Отже, нова Вілберова домівка містилася в нижній частині скотарні, прямо під коровами. Пан Цукерман знав: купа гною — найкраще місце, де б тримати молодого підсвинка. Свиням потрібне тепло, а в підвалі скотарні, який виходив дверима на південь, було якраз тепло й затишно.

Чи не кожного дня прибігала перевідати свого улюбленця Ферн. Дівчинка знайшла старого викинутого стільчика для доїння й поставила його в кошарі, біля самої Вілберової оселі. Тут вона просиділа не одне довге надвечір'я, щось собі думаючи, наслухаючи й спостерігаючи за Вілбером. Вівці незабаром звикли до неї, перестали її побоюватись. Заприязнилася з дівчинкою і гуска, що жила серед овець. Усі тварини їй довіряли, бо й як було не довіритися такій спокійній, приязній дівчинці? Пан Цукерман не дозволяв їй заходити до свинарника чи виводити Вілбера на прогулянки. Але він сказав своїй небозі, що їй можна сидіти на тому стільчику й дивитися на Вілбера, скільки її душа бажає. Вона була щаслива вже тим, що могла бути близько біля поросяти, а Вілбер щасливий був, що його покровителька зовсім поруч, за стінкою свинарника. Але розваги для нього скінчилися: жодних прогулянок, катань у колясочці чи купань у струмку.

Одного червневого надвечір'я, коли Вілберові мало ось-ось виповнитися два місяці, він видибав за скотарню, у свою невеличку загорожу. Ферн, яка досі приходила щодня, сьогодні чомусь не з'явилася! Підсвинок став на осонні й похнюпився. Він був самотній і знуджений.

«Ну й що його тут робити? — подумав він. — Чим тут можна зайнятися взагалі?» Поволеньки вернувся до свого коритця й понюшив, аби переконатися, чи він не пропустив чого-небудь із сьогоднішнього підобідку. Знайшов невеличкий обрізок картопляної шкірки й з'їв. Засвербіла спина, то підсвинок притулився до паркану й став чухатися об дошки. Стомившись від цього заняття, повернувся назад, до свинарника, видерся на вершину купи гною і там усівся. Спати наче не хотілося, але й риттям не хотілося зайнятись. Він стомився стояти незрушно на місці, але й лежати набридло. «Мені ще немає і двох місяців, а я вже стомився жити на світі», — промовив сам до себе. І знову вийшов на подвір'я.

— Коли я виходжу сюди, — промовив Вілбер, — то мені більше нікуди податись, як тільки вернутись досередини. Коли ж я опиняюся всередині, мені більше нікуди податись, як тільки вибрести на подвір'я.

— Ось тут ти помиляєшся, мій друже, мій друже! — обізвався чийсь голос.

Вілбер зазирнув у щілину в паркані й побачив: стоїть за парканом гуска.

— Не треба тобі стирчати в тому брудному-малому, брудному-малому брудному-малому закапелку! — заговорила гуска. Мова була у неї дуже швидка-шпарка, й багато слів повторялося. — Отам-о одна штахетина погано прибита й теліпається. То ти натисни на неї, натисни-натисни-натисни на неї, і вийдеш на волю!

— Що-що? — не второпав Вілбер. — Скажи повільніше!

— Не хо-хо-хотілося б повторятись, — мовила гуска, — але я пропоную тобі вийти на волю. Там просто чудово, на волі!

— І ти сказала, що одна штахетина теліпається?

— А таки сказала, а таки сказала! — підтвердила велика птаха.

Підсвинок підійшов до паркану й пересвідчився на власні очі: одна штахетина й справді ледь трималася. Він приставив рило до нижнього кінця дошки, заплющив очі й штовхнув. Штахетина піддалася. Не минуло й хвилини, як Вілбер уже протиснувся у пророблену ним щілину в паркані. Й ось він уже стоїть у високій траві посеред великого подвір'я! Гуска захихотіла.

— Ну, як тобі подобається на волі? — поцікавилася вона.

— Мені подобається, — відповів Вілбер. — Тобто мені здається, що подобається.

Як по правді, то мав він якесь чудне відчуття, стоячи з зовнішнього боку від свого паркану й усвідомлюючи, що ніщо не відділяє його від великого світу.

— Може, ти б підказала, куди мені краще податися?

— Та куди завго-го-годно, та куди зав го-го-годно! — заґелґотала гуска. — Спустися в го-го-город, порий там землю, повиривай редиску! Спустися в сад, порийся, порви корінці! Усе повикорчовуй! їж траву! Пошукай кукурудзи! Пошукай вівса! Усе оббігай! Стрибай і плигай, танцюй і брикай! Перебіжи через сад і зайди в ліс! Як це чудово — поблукати по широкому світу, поки ти молодий!

— Розумію, — відказав підсвинок і, високо підстрибнувши, перекрутився у повітрі, потім пробіг кілька крочків, зупинився, обдивився надовкола, винюшив усі запахи надвечір'я — і потрюхикав до саду. Постоявши хвильку в тіні під яблунею, Вілбер уперся своїм дужим рилом у землю й заходився копати — рити й виривати все, що траплялося йому під дерном. Оце було щастя! Так він «виорав» чималий шмат землі, перш ніж його помітили. А перша завважила підсвинка в саду пані Цукерман. Тільки виглянула в кухонне вікно, так і почала скликати чоловіків.

— Гo-ме-ре! — зарепетувала господиня. — Свиня на волі! Лерві! Свиня вискочила! Гомере! Лерві! Свиня вискочила! ієн там, під яблунею.

«А це вже починається моя біда, — подумав Вілбер. — Ой, будуть мені непереливки!»

Гуска, зачувши той лемент, і собі заґелґотала.

— Біжи-біжи-біжи удалину! Прямуй до лісу, до лісу! — закричала вона Вілберові. — У лісі вони тебе ніколи-ніколи-ніколи не спіймають.

Зачувши галас, зі скотарні вибіг пес — кокер-спанієль — і собі приєднався до гонитви. Пан Цукерман почув дружинині крики і вийшов з машинної повітки, де лагодив якийсь інструмент Почув хазяйчині заклики і наймит Лерві й надбіг з аспарагусової грядки, яку саме прополював. Усі тепер ішли на Вілбера, а сам він не знав, що йому діяти. Ліс, як здавалося йому, стояв задалеко, та й не бував він там ніколи і де певність, чи припадуть йому до вподоби незнані хащі?

— Заходь ззаду, Лерві, — повчав пан Цукерман, — і жени його до скотарні! Та не налякай його, щоб не помчав, як оглашенний. А я піду принесу відро пійла.

Вість про Вілберову втечу вмить поширилася серед тварин ферми. Бо щоразу, коли будь-хто з них виривався на волю, вся решта дуже цим переймалася. Гуска крикнула найближчій корові, що Вілбер вискочив на волю, і за мить про це знали вже усі корови. Тоді котрась із корів поділилася новиною з котроюсь вівцею, і вмить усі вівці довідалися про це. Ягнята почули це від своїх матерів. Коні, які стояли у стійлах, понасторочували вуха, зачувши гусчине ґелґотання, і за мить уже й коні втямили, що сталося.

— Вілбер утік! — сказали вони.